Міщане і ремесники

    

    Життя міщан у ті бурх­ливі та кріваві ро­ки бу­ло геть-то не ве­се­ле. Без­пе­рес­танні ко­лот­нечі й війни у-нівець ни­щи­ли їх і до­ми і ха­зяй­ст­во; во­ни й ре­мес­ни­ки час­то мусіли ки­да­ти свої тор­го­вельні діла, своє ре­мест­во, свої оселі і ста­ва­ти до війська. Во­ни, так са­мо як і реєстрові ко­за­ки, не зна­ли теж, чо­го їм дер­жа­тись і на чий бік хи­ли­ти­ся.

    

Селяне

    

    Зате се­ля­не, чи поспільство, рішу­чо йшло слідом за За­по­рож­ця­ми, котрі по­ма­га­ли їм, і ра­до ки­ну­ло­ся у мос­ковські обійми, бо сподіва­ло­ся, що Моск­ва обо­ро­нить їх од шля­хетст­ва і лю­дей за­можніх; во­но тільки в сьому й ба­чи­ло собі ря­ту­нок. Чуд­на і нез­ро­зуміла бу­ла ве­ли­ка по­мил­ка Бог­да­на й усіх нас­туп­ників йо­го, що во­ни у своїх умо­вах із Польщею і Моск­вою ніко­ли не зга­ду­ва­ли про поспільство, не­мов­би йо­го й на сьвіті не бу­ло; во­ни ос­тав­ля­ли йо­го жи­ти так, як і раніще, так са­мо в панських ру­ках, як і до то­го, на­че умис­не за­бу­ва­ючи про йо­го. А між тим самі се­ля­не на своїх пле­чах ви­нес­ли, своєю кровію здо­бу­ли во­лю рідно­му краєві, ски­нув­ши з се­бе польське яр­мо.

    

Духовенство

    

    Духовенство ук­раїнське, як уже зга­ду­ва­ло­ся, дов­го не хотіло при­ся­га­ти на вірність Москві і досі зос­та­ва­ло­ся не­за­леж­ним од патріарха Мос­ковсько­го. Во­но, після Пет­ра Мо­ги­ли, бу­ло вже да­ле­ко не те, що до то­го; освіта ши­ри­лась по-між ним, а бо­ротьба з унією не да­ва­ла йо­му за­бу­ва­ти, що во­но му­сить обо­ро­ня­ти свою віру, а з нею й те ста­но­ви­ще, яке во­но ма­ло в очах пра­вос­лав­но­го лю­ду. Освічені мит­ро­по­ли­ти й єпис­ко­пи твер­до дер­жа­ли­ся своїх прав і бо­яли­ся опи­ни­ти­ся під Мос­ковським патріархом, бо доб­ре ро­зуміли, що ко­ли ко­ман­ду­ва­ти­ме ни­ми мос­ковське не­освіче­не ду­хо­венст­во, то й ук­раїнське не­за­ба­ром ста­не та­ке, як Мос­ковське. Патріарх Конс­тан­ти­но­польський не втру­чав­ся у внутрішні цер­ковні роз­по­ряд­ки на Вкраїні, а Мос­ковський, - во­ни се доб­ре зна­ли - не­одмінно поч­не у все встря­ва­ти. Се й бу­ла най­го­ловніша при­чи­на то­го, че­рез що ук­раїнське ду­хо­венст­во так упер­то повс­та­ва­ло про­ти то­го єднан­ня.

    

Освіта

    

    Міщане, ко­за­ки, а над­то стар­ши­на ко­зацька, зви­чай­но, по­си­ла­ли дітей до шкіл, але ба­га­то міст і осель під час ко­лот­нечі бу­ло по­руй­но­ва­но і спа­ле­но, на­род по­ки­дав їх і повтікав у спокійніші міста; ба­га­то на­ро­ду ви­губ­ле­но у бой­ови­щах, ба­га­то заб­ра­ли Та­та­ри у ясир. Зник­ли міста, то зник­ли й брацт­ва, а з ни­ми й шко­ли, бібліоте­ки, ар­хи­ви й тво­ри на­уки. Сумні ча­си, сум­ну до­бу пе­ре­жи­ва­ли ваші діди-прадіди, і жур­ли­во відгук­ну­ла­ся та по­ра у на­родній освіті і на­уці.

    У ті ча­си освіта пішла з Ук­раїни в Мос­ков­щи­ну. З Київа вик­ли­ка­ли уче­них в Моск­ву, а в Київ по­си­ла­ли мо­ло­дих лю­дей учи­ти­ся.

    Київські учені при­нес­ли в Моск­ву по­чат­ки євро­пей­ської „ла­тинської" на­уки, якої раніш у Москві бо­яли­ся. Сі-ж учені по­ча­ли за­во­ди­ти у Москві шко­ли, те­атр, пи­са­ли для те­ат­ру тво­ри та усякі вірші. Те все пи­са­ло­ся мо­вою цер­ков­но-сло­вянською, з примішкою слів ук­раїнських та польських. Київські учені по­ма­га­ли у Москві вип­рав­ля­ти кни­ги цер­ковні, бо во­ни вміли мо­ви грецької та ла­тинської. Так ста­ло­ся, що Ук­раїна, або Київська Русь, знов пос­та­ча­ла освіту для Ру­си північної, як се вже бу­ло раз у давніщі ча­си, за Київських князів Во­ло­ди­ми­ра та Ярос­ла­ва.

90