Старшина

    

    Через війни Бог­да­на, що без-пе­рес­тан­ку тяг­ли­ся цілих 10 год, ба­га­то ко­заків роз­жи­ло­ся польським доб­ром, ба­га­то з них за­ба­гатіли, - за­ба­гатіли й ті з ко­заків, кот­рих нас­та­нов­ле­но бу­ло за пол­ков­ників і стар­ши­ну ко­зацьку. З сих „можнійших" (за­можніх) ко­заків і стар­ши­ни по­ча­ла скла­да­ти­ся по­ма­лу ви­ща верст­ва ук­раїнської люд­ності, верст­ва більш освіче­на, кот­ра кра­ще ро­зуміла те, що навк­ру­ги діється, а най­го­ловніше - во­на ба­жа­ла ут­вер­ди­ти і вдер­жа­ти за со­бою те ста­но­ви­ще, в кот­ро­му во­на опи­ни­ла­ся. Ся час­ти­на люд­ності ук­раїнської тяг­ну­ла до Польщі, бо шля­хетський устрій був най­любійший їй, най­ко­рисніший. Прос­тий на­род про­ти­вив­ся стар­шині, ро­бив їй на пе­рекір і не до­ба­чав, що ча­сом во­на йо­му доб­ра хотіла - хотіла сво­бо­ду й са­мостійність Ук­раїні за­без­пе­чи­ти. Не зро­зумів він сього, не до­поміг їй, а без на­ро­ду стар­ши­на не мог­ла за пра­во ук­раїнське сто­яти і підда­ла­ся на­решті Москві: зрек­ла­ся прав і сво­бо­ди ук­раїнської, а за те від Мос­ковсько­го пра­ви­тельства всякі пра­ва панські на прос­тих лю­дей діста­ла, гра­мо­ти царські та на­дан­ня. Так упа­ла ук­раїнська сво­бо­да че­рез те во­ро­гу­ван­ня, бо стар­ши­на па­ну­ва­ти хотіла; з чу­жо­го яр­ма на­род виз­во­ля­ючи, своє зак­ла­да­ла, а лю­де не по­пус­ка­ли, та в тій бо­ротьбі з стар­ши­ною й свою влас­ну сво­бо­ду проґави­ли. І не ста­ло а-ні сво­бо­ди на Ук­раїні, а-ні лю­дям не пок­ра­ща­ло: по­па­ли та­ки во­ни в підданст­во та в кріпацт­во стар­шині, і та ж Моск­ва по­ма­га­ла тим но­вим па­нам в кріпацтві дер­жа­ти своїх лю­дей.

    

Козаки

    

    Більша час­ти­на ко­зацт­ва, „ко­зацької черні", як тоді йо­го взи­ва­ли, і тро­хи не ро­зуміла то­го, що бу­ло потрібно за-для доб­ра йо­го рідно­го краю, ме­ту­ши­лась і не зна­ла, до ко­го прис­та­ти. Польщу ко­зацт­во не­на­виділо, як сво­го крев­но­го і давнього во­ро­га, од Моск­ви теж не бу­ло чо­го сподіва­тись їй чо­гось кра­що­го, - че­рез те ко­зацт­во й ки­да­ло­ся і сю­ди, і ту­ди. Але пра­вобічне ко­зацт­во більш гор­ну­ло­ся до Польщі, бо ко­лись та­ки ба­чи­ло од неї хоч якісь по­лег­кості і на бу­ду­че сподіва­ло­ся до­бу­ти їх, та та­ки й по­чу­ва­ло, по старій звичці, що Польща їй близ­ча, ніж Моск­ва; лівобічне ж ко­зацт­во, кот­ре бу­ло близ­че до За­по­рож­жя і більше слу­ха­ло­ся йо­го, не­на­виділо Польщу з її хля­хетськи­ми по­ряд­ка­ми і, не зна­ючи ще мос­ковських, мріяло про те, що Моск­ва обо­ро­ня­ти­ме те, що йо­му най­миліще - сво­бо­ду та рівні пра­ва. Тим то ся час­ти­на ко­зацт­ва ра­да бу­ла гор­ну­ти­ся до Моск­ви, аби ніщо не на­га­ду­ва­ло їй то­го огид­но­го для неї шля­хетсько­го ла­ду. „Хоч гірше, аби ин­ше!" - мов­ля­ли во­ни.

    

Запорожці

    

    Запорожське військо у сей час найбільш бу­ло з пос­по­ли­тих, себ­то се­лян, котрі тіка­ли на За­по­рож­жя од пансько­го та шля­хетсько­го гніту. Тут во­ни по­чу­ва­ли се­бе ні від ко­го не за­леж­ни­ми і на думці не ма­ли, щоб бу­ти ко­му-не­будь підлег­ли­ми; во­ни певні бу­ли, що Ук­раїну по­ря­тує мос­ковське са­мо­дер­жавіє, кот­ре обо­ро­ня­ти­ме прос­тих лю­дей од гніту за­мож­них і панст­ва. За­по­рожське військо, су­то-де­мок­ра­тич­не і справді рівноп­рав­не то­ва­рист­во, не­на­виділо усією ду­шею вся­ке панст­во, - хоч польське, хоч своє рідне ук­раїнське. От че­рез те й За­по­рожці во­рожі бу­ли до знач­них ко­заків, кот­рих вже чи­ма­ло тоді розм­но­жи­ло­ся по Ук­раїні. А За­по­рожці ма­ли ве­ли­кий вплив на Ук­раїну, і до го­ло­су їх прис­лу­ха­ло­ся поспільство; для нього й во­ни самі, і їх по­ряд­ки та жит­тя бу­ли най­кра­ще, що є тілько в світі.