Кріпости

    

    За часів Вітов­та на Дніпрі од нас­коків та­тарських зміцне­но бу­ло в де-кот­рих го­ро­дах кріпос­ти, як от у Ка­неві, і збу­до­ва­но нові: Чер­ка­си, Кре­мен­чуг, Ми­шу­рин-Ріг, а ко­ло мо­ря кріпость Дашів (Очаків) і Хад­жи­бей, або Ко­чу­бей (Оде­са), кот­ру Вітовт од­няв од Та­тар; на р. Бузі - Вітов­то­ве (Бо­го­яв­ленськ ко­ло Ми­ко­лаєва); на р. Дністрі, про­ти Ге­ну­езської кріпості Ман­каст­ро (Акер­ман), збу­до­ва­но за­мок, а ви­ще по р. Дністру - кріпость Тегінь (Бен­де­ри). Кріпос­ти ті бу­ли зміцнені про­ти нас­коків Та­тар, що без-пе­рес­тан­ня тур­бо­ва­ли Лит­ву і Ук­раїну. Сю­ди во­ни зви­чай­но про­хо­ди­ли трьома шля­ха­ми: шлях, що йшов до Льво­ва по­уз Чер­ка­си, Кор­сунь, Київ, Луцьк і Со­каль, звав­ся „Чор­ним шля­хом"; той, що йшов од Да­ше­ва на Бар і на Львів, звав­ся „Куч­манським шля­хом", а той, що йшов Дністром на По­кут­тя, теж до Льво­ва, звав­ся „Во­лошським, або По­кутським шля­хом".

    За Казіміра IV ска­со­ва­но удільні ук­раїнські князівства, а замість них за­ве­де­но воєводст­ва і ста­рост­ва. Ба­га­то го­родів, місте­чок, сел роз­да­но за­можнім ук­раїнським ро­дам, і тим до-краю зни­ще­но ко­лишній вічо­вий устрій в них. По го­ро­дах розм­но­жи­ло­ся Жидів, котрі дер­жа­ли­ся міцно сво­го гур­ту, „ка­га­лу". Жи­ди ті зовсім приб­ра­ли до своїх рук тор­гов­лю і про­мис­ли, і міща­не по-ма­лу по­винні бу­ли пос­ту­пи­ти­ся пе­ред ни­ми, навіть по тих го­ро­дах, що ма­ли вже Маг­де­бурське пра­во.

    

Села

    

    Уся ос­тан­ня людність то­го­час­ної Ук­раїни, - ті, що жи­ли по се­лах, - зва­ли­ся тоді „поспільство", пос­по­литі, або прос­то „лю­де". Ті, що жи­ли по зем­лях, котрі на­ле­жа­ли зам­кам, зва­ли­ся „слу­жилі лю­де", а ті, що по тих се­лах, котрі увійшли у дач­ки зе­мян, зва­ли­ся „лю­де панські", „гос­по­дарські", або „зе­мянські"; як ті, так і другі спла­чу­ва­ли по­дать на­ту­рою і грішми і ма­ли пра­во вільно пе­ре­хо­ди­ти з місця на місце, по­чи­та­ли­ся людьми вільни­ми, уп­рав­ля­ли­ся своїми гро­ма­да­ми і вибіра­ли собі ста­рос­ту - „ота­ма­на", або „ти­ву­на", де­сятських і сотських, і їх час­то-гус­то стверд­жу­вав на тих по­са­дах пан; ма­ли свій ви­бор­ний („коп­ний") суд, але най­ви­щий суд для них був - пан або зе­мя­нин, кот­рий дер­жав ту зем­лю. Землі та служ­би роз­да­ва­ли­ся по тих воєводст­вах, котрі ле­жа­ли дальш од сте­пу, од гра­ниці, де блу­ка­ли Та­та­ри. Як розм­но­жи­ло­ся лю­дей, то й умо­ви­ни за зем­лю, кот­ру во­ни зай­ма­ли, ста­ва­ли важчі; аж в р. 1447 се­лян увільне­но від судів дер­жав­них, а підчи­не­но су­дам панським. Пра­во стає пра­вом шля­хетським, а для хло­па не­ма ніяко­го за­ко­на. Че­рез те лю­де по­ча­ли пе­ре­хо­ди­ти за р. Рось, де бу­ли вільні землі - так зва­не „Ди­ке по­ле"; (край, що так звав­ся, ле­жав над долішнім Дніпром, Бу­гом і Дністром). По­со­ву­ва­тись ту­ди по­ча­ли лю­де ще у по­ло­вині XV віку, і ті, що осе­ли­ли­ся там, не зна­ли ніяких по­датків. Жит­тя по тих сте­пах у ті ча­си бу­ло ду­же і ду­же не­без­печ­не: тре­ба бу­ло завж­ди бу­ти на-по­го­тові та сте­рег­ти­ся та­тарсько­го нас­ко­ку. Лю­дей тих про­зи­ва­ли „ко­за­ки"; хто ви­хо­див на жит­ло у „Ди­ке по­ле", про тих ка­за­ли - „ідуть у ко­за­ки". З тих ви­ходців по­ча­ла­ся но­ва верст­ва лю­дей, кот­ра зро­би­лась не­за­ба­ром у історії на­шо­го краю най­го­ловнішою.