3.1 Обґрунтування доцільності та визначення шляхів капіталізації

банку

Регулятивний капітал є одним з найважливіших показників діяльності

банків, основним призначенням якого є покриття негативних наслідків

різноманітних ризиків, які банк бере на себе в процесі своєї діяльності, та

забезпечення захисту вкладників, фінансової стійкості й стабільної діяльності.

В умовах фінансової нестабільності банківська система потребує посилення

капіталізації банків.

Власний капітал банку є тим фундаментом, на якому будується вся

споруда банківських операцій. Чим міцніший фундамент, тим міцніший банк.

Основні функції капіталу є захисна, регулятивна та оперативна.

Головна функція власного капіталу банку – захисна. Це створення

певного запасу міцності і відповідно зниження ризику при проведенні певного

запасу міцності і відповідно зниження ризику при проведенні банківських

операцій. Оскільки банк працює в основному за допомогою залучених коштів,

то в нього з’являється відповідальність перед вкладниками. У разі виникнення

якихось проблем із поверненням розміщених при проведенні активних операцій

коштів, у банку повинна бути можливість підтримати свою ліквідність, тобто

розрахуватися з вкладниками до моменту усунення відповідних труднощів.

Банк може залишатися платоспроможним доти, доки приплив ресурсів

перевищує їх відплив. Тому власний капітал банку визначає ступінь його

незалежності від залучених коштів у екстремальній ситуації. Чим більший

власний капітал банку, тим більше активів можуть бути неповоротними перш

ніж банк стане неплатоспроможним. Таким чином, збільшення власного

капіталу банку знижує ризик проведення банківських операцій [43].

86

86

В економічній літературі існують два основні підходи до характеристики

економічного капіталу. Згідно з першим він визначається як сума капіталів,

необхідних для покриття певної сукупності конкретних ризиків. У такому

випадку економічний капітал може бути як більшим, так і меншим від обсягу

регулятивного капіталу. Отже, можна стверджувати таке: якщо економічний

капітал значно менший від регулятивного, то банківська установа здійснює

низькоризикову діяльність.

Протилежний випадок означає або більшу ризикованість діяльності

банку, або ж включення більшої кількості ризиків чи врахування неочікуваних

збитків.

Другий підхід базується на визначенні найбільш надійної та стійкої

компоненти регулятивного капіталу, яка спроможна покрити певну сукупність

ризиків та результат їх комплексної взаємодії. Виходячи з цього, можна

стверджувати, що економічний капітал менший від регулятивного і становить

лише його певну частину.

Проаналізувавши дані підходи, можна зробити висновок про те, що в

умовах, які склалися в Україні, на нашу думку, найбільш прийнятним є перший

підхід. Отже, банк повинен мати у своєму розпорядженні економічний капітал,

який дозволить покривати основні види ризиків, на які наражається банк.

Виходячи з цього доречним є розрахунок необхідного розміру

економічного капіталу: для покриття кредитних ризиків, для покриття

ринкових ризиків, а також для покриття операційних ризиків.

Для розрахунку економічного капіталу під ринкові ризики доречно

використовувати підхід, заснований на внутрішній моделі. У цьому випадку

береться значення Value-at-Risk, тобто максимальних втрат за портфелем

протягом певного періоду при визначеній ймовірності [12].

Складність у ризик-факторах, тобто параметрах, що визначають вартість

та ризикованість портфеля.

Розрахунок економічного капіталу за кредитним ризикам базується на

підході, заснованому на внутрішніх рейтингах. Суть його в тому, що:

87

87

- розробляється системи внутрішніх рейтингів;

- проводиться оцінка кредитоспроможності контрагентів та присвоєння їм

рейтингів;

- визначається ймовірність дефолту для кожного з контрагентів;

- оцінюється сума заборгованості контрагентів у момент можливого

дефолту;

- здійснюється оцінка частки неповернених активів у випадку дефолту;

- визначається строк погашення заборгованості.

Найбільша проблема у даному випадку – визначення ймовірності

дефолту. Розрахунок економічного капіталу за операційними ризиками може

базуватися на підході, який заснований на внутрішній оцінці. Суть його в тому,

що:

а) визначаються коефіцієнти ризику – середня сума, якою банк ризикує

при настанні ризикового випадку;

б) визначається ймовірність настання ризикового випадку;

в) величину збитків при настанні ризикового випадку.

Фіктивна вартість капіталу може також бути викликана неефективним

менеджментом, результатом якого є втрата окремих активів або частини їхньої

вартості. Наявність фактів втрат змушує менеджмент і учасників банку

приховувати їх, оскільки це вимагає компенсації за рахунок створених резервів.

Відсутність компенсації за рахунок резервів і приводить до появи фіктивної

вартості – ця частина капіталу продовжує враховуватись при розрахунку

капіталу і використовуватися при розрахунку значень економічних нормативів

банку [38].

До елементів, які найбільш зазнають ризику втрати первинної грошової

вартості (ризику фіктивної вартості), належать статутний капітал і

субординований борг, фінансовий результат, переоцінка основних засобів і

нематеріальних активів. Їх частка в структурі банківського капіталу значна –

більше 85 %.

88

88

На сьогодні відсутні методика та чіткі критерії оцінки фактичної вартості

капіталу банку, які б дозволяли НБУ об’єктивно визначати величину

фіктивного капіталу банку.

Така методика повинна бути спрямована на виключення з капіталу банків

частини вартості, що відповідає величині неналежних активів.

Дослідження проблеми оцінки фактичної вартості банківського капіталу

вказує на необхідність її проведення в цілому по банківській системі, оскільки

має місце недостатня реальна грошова капіталізація банків, і як наслідок –

перенесення наднормативного ризику активних операцій на клієнтів і

кредиторів банку. Крім цього, оцінка фактичної вартості капіталу банку й

надалі повинна супроводжувати розвиток банківської системи України.

Фінансова стійкість банку характеризується через рівень його

капіталізації, як вже зазначалось у першому розділі роботи. У процесі

забезпечення діяльності банку, власний капітал відграє визначальну роль, хоч

має не значну частку в ресурсній базі банку. Коефіцієнти, які визначають

достатність власного капіталу та рівень капіталізації банку зазначались у

першому розділі роботи, але до них можна додати наступні показники.

Коефіцієнт співвідношення капіталу банку до робочих активів, який

показує захищеність власним капіталом робочих активів, за оптимального

значення не менше 20 %, визначається за формулою (3.1):

К1 = ВК / РА, (3.1)

де ВК – власний капітал, тис. грн.;

РА – робочі активи, тис. грн.

Наступний коефіцієнт показує, яка частина власного капіталу

сформована за рахунок діяльності банку та визначається за формулою (3.2):

К2 = (ВК – СК) / ВК, (3.2)

де СК – статутний капітал, тис. грн.

89

89

Коефіцієнт адекватності регулятивного капіталу, визначає покриття

зобов’язань банку капіталом та визначається за формулою (3.3):

К3 = РК / З, (3.3)

де РК – регулятивний капітал, тис. грн.;

З – зобов’язання, тис. грн.

Коефіцієнт захищеності строкових депозитів капіталом банку (3.4):

К4 = РК / Д, (3.4)

де Д – строкові депозити залучені, тис. грн.

Коефіцієнт покриття «неякісних активів» регулятивним капіталом,

визначає достатність капіталу для покриття «неякісних активів» (3.5):

К5 = РК – Ана, (3.5)

де Ана – сумнівні та безнадійні кредити, тис. грн.

У банківській практиці використовують два методи управління

капіталом:

- метод внутрішніх джерел поповнення капіталу.

- метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.

За першим методом головним джерелом зростання капіталу є

нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку – найприйнятніша і

порівняно дешева форма фінансування банку. Такий підхід до нарощування

капітальної бази дає змогу не розширювати коло власників, а зберегти існуючу

систему контролю за діяльністю банку і виключити зниження дохідності

активів внаслідок збільшення їх кількості в обігу. Також переоцінка основних

засобів, розкриті резерви банку та інші.

90

90

Існують переваги та недоліки методу внутрішніх джерел поповнення

капіталу.

Перевагами методу є:

- незалежність від кон’юнктури ринку;

- відсутність витрат із залучення капіталу ззовні;

- простота застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного

бухгалтерського рахунка на інший;

- відсутність загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів.

Недоліки методу:

- повне оподаткування, оскільки на поповнення капіталу спрямовується

чистий прибуток після виплати всіх податків;

- виникнення проблеми зменшення дивідендів;

- повільне нарощування капіталу.

Залучення капіталу за рахунок зовнішніх джерел можливе кількома

способами:

- шляхом додаткового випуску акцій або шляхом збільшення номінальної

вартості акцій;

- емісія капітальних боргових зобов’язань (субординований борг);

- продаж активів та оренда нерухомості.

Найпопулярнішим зовнішнім джерелом є емісія звичайних та

привілейованих акцій. Випуск та розміщення на ринку акцій банку – це

найдорожчий (з погляду вартості) спосіб нарощування капіталу банку. Така

процедура пов’язана з високими витратами та супроводжується значним

ризиком, який полягає у можливості зниження прибутку на одну акцію та

втрати контролю над банком з боку акціонерів. Якщо емісія акцій значна і

акціонери не в змозі викупити всі нові акції, то перед банком постає загроза

зміни власників шляхом концентрації контрольного пакета акцій. Водночас

розширення кола акціонерів створює сприятливі умови для залучення

додаткових коштів у майбутньому.

91

91

Можливі два варіанти збільшення номінальної вартості акцій. По-перше,

номінальна вартість акцій може бути збільшена шляхом доплати кожним

акціонером відповідної суми до нового номіналу належних йому акцій. У

такому випадку необхідна добровільна згода всіх акціонерів, що може створити

певні технічні труднощі. По-друге, можна провести доплату до нової

номінальної вартості з прибутку банку після сплати податків.

Вибір «кращого» джерела нарощування розмірів власного капіталу банку

слід здійснювати з урахуванням:

- прав та інтересів існуючих і потенційних акціонерів банку;

- ринкових умов (здатності ринку поглинути нову емісію акцій або ка-

пітальних зобов'язань банку);

- ступеня точності прогнозів щодо майбутнього прибутку банку;

- ризику недостатності або недоступності для банку окремого джерела

власного капіталу;

- відносних витрат щодо залучення певного джерела зростання власного

капіталу;

- впливу на прибутковість акціонерного капіталу, що вимірюється

прибутком на одну звичайну акцію;

- існуючих обмежень щодо залучення окремих джерел власного капіталу

банку, передбачених законодавством і/або державними органами регулювання

банківської діяльності;

- оподатковування операцій з нарощування власного капіталу банку.

Також в Україні як сурогатний інструмент нарощування власного

капіталу використовують субординований борг.

Залучення коштів на умовах субординованого боргу вигідніше (порівняно

з іншими методами збільшення капіталу) із кількох причин, серед яких

основними є такі:

- субординовані зобов’язання менш ризиковані, ніж, наприклад, акції

банку, оскільки мають нижчий рівень дохідності та є дешевшим (порівняно з

емісією акцій) джерелом формування банківського капіталу;

92

92

- відсотки за субординованим боргом сплачуються за рахунок збільшення

валових витрат;

- боргові зобов’язання не надають їхнім власникам права на управління

банком, тобто перед акціонерами не виникає загрози втрати контролю над

банківською установою;

- механізм залучення грошових коштів на умовах субординованого боргу

простіший, аніж застосовуваний, наприклад, у разі емісії акцій;

- формування капіталу шляхом субординованих зобов’язань і паперів

сприяє підвищенню прибутковості акцій (звісно, якщо дохід розміщення коштів

перевищує витрати, пов’язані з їх запозиченням);

- залучення коштів на умовах субординованого боргу є прийнятний для

банків також з огляду на складну економічну ситуацію в Україні, за якої

банківським установам проблематично розміщувати акції, оскільки їх

придбання можливе лише за рахунок власних коштів акціонерів (засновників);

- випуск субординованих зобов’язань сприяє підвищенню показників

прибутковості на одну акцію за умови, що отримані в такий спосіб ресурси

приносять дохід, який перевищує процентні виплати за ними [24].

Водночас залучення коштів на умовах субординованого боргу має

недоліки.

Не всі банки можуть сповна користуватися зазначеним джерелом

капіталу, адже воно наповнюється лише за наявності довіри інвесторів до

країни конкретного банку. Міжнародна рейтингова агенція Fitch нещодавно

присвоїла Україні довгостроковий і короткостроковий валютні рейтинги на

рівні відповідно «В-» і «В+», а також довгостроковий рейтинг зобов’язань у

місцевій валюті на рівні «В-». Експерти агенції пов’язують порівняно низькі

рейтинги нашої країни з її економічним станом, макроекономічною і

політичною нестабільністю, реструктуризацією боргу, а також із млявістю

ринкових реформ.

93

93

Зазначений вище спосіб формування капіталу впливає на співвідношення

власних, залучених і позичених коштів. Він може справляти негативний вплив

також на фінансову стійкість банку і на курс його акцій.

Дані кошти, не можуть бути вилучені в банку раніше п’яти років, а у

випадку банкрутства або ліквідації банку повертаються інвесторові після

задоволення претензій всіх кредиторів. У той же час дострокове погашення

субординованого боргу дозволяється, за умови отримання згоди Національного

банку України, з ініціативи банку-боржника та згоди інвестора.

Як зовнішнє джерело збільшення розміру каптіалу, банк також може

використати емісійний дохід – різниця між номінальною та емісійною вартістю

акцій додаткової емісії. Але його розмір залежить від багатьох факторів, які в

сукупності становлять ціну на акції нової емісії: стан ринку цінних паперів,

період розміщення, вартість акцій попереднього випуску тощо.

Підвищенню капіталізації банківської системи України заважає дія таких

чинників:

- жорсткі вимоги до мінімального обсягу капіталу банків не дають змоги

прийти на банківський ринок новим вітчизняним банкам;

- проти об’єднання і злиття банків протестують акціонери банків, які не

хочуть втрачати свого впливу на прийняття рішень;

- несплата дивідендів за акціями банків не заохочує наявних і

потенційних акціонерів вкладати свої гроші в їхній капітал;

- нерозвиненість фондового ринку, де б акції банків вільно обертались і

котирувалися, робить їх небажаним видом інвестування коштів;

- відсутність механізмів залучення наявних значних коштів населення і

підприємств у капітали банківських установ.

В умовах обмеження кількості зовнішніх джерел капіталізації банків

особливу увагу необхідно приділяти розробленню внутрішніх інноваційних

фінансових та організаційних інструментів, здатних задовольнити вимоги як

власників банків, так і інвесторів. Серед цих інструментів вважаємо за доцільне

виділити корпоративне управління у банківській сфері, зокрема ефективну

94

94

дивідендну політику банків та врахування у системах банківського ризик-

менеджменту специфічних ризиків розподілу прав власності та управління. Ці

заходи в своїй основі спрямовані на підвищення ринкової капіталізації

банківських установ через забезпечення прозорості управління організаційною

структурою та фінансовими потоками.

Отже, за результатами проведеного дослідження можна зазначити, що в

умовах в яких функціонує ПАТ АБ «Столичний», з урахуванням усієї

сукупності чинників, які впливають на банк пріоритетним, джерелом

нарощування власного капіталу визначено збільшення статутного капіталу, за

рахунок проведення додаткової емісії акцій банку.