Тема 8. Прикладні дослідження девіантної поведінки.

Кількісні та якісні методи соціологічного дослідження девіантної поведінки. Переваги та недоліки методу включеного спостереження. Компаративні дослідження у галузі соціології права та девіантної поведінки. Етичні питання дослідження девіантної поведінки та питання безпеки. Кодекс професійної етики українського соціолога та дослідження девіантної поведінки.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Бандурка A.M., Адриан Бек, Голованова М.В., Кобзин Д.Д., Лазарева Т.Н., Поволоцкий А.В., Поволоцкая С.Г., Романько А.Ю., Рущенко И.П., Свеженцева Ю.А., Соболев В.А., Чистякова Ю.Б., Ярмыш А.Н. Взаимодействие милиции и населения: к итогам харьковского эксперимента. - X.: Нац. ун-т внутр. дел, 2003. - 288 с.;

2. Дюркгайм Е. Самогубство: Соціологічне дослідження / Пер. з фр. Л.Кононович. — К.: Основи, 1998. — 519с.;

3. Панина Н. К обсуждению проекта Кодекса профессиональной этики САУ // Социология: теория, методы, маркетинг. 2001. № 3, с. 181 – 184;

4. Рущенко И. Количественное измерение динамики и структурных характеристик процесса распространения наркотиков (методология, методика и результаты исследований) // Молодёжь и наркотики (социология наркотизма) / Под ред. В. А. Соболева, И. П. Рущенко. — Харьков: Торсинг, 2000. — С. 17–83;

5. Рущенко И., Сердюк А. Социологический мониторинг употребления психоактивных веществ в молодёжной среде // Профилактика наркомании: организационные и методические аспекты. Итоговые материалы международного проекта / Сост. И. П. Рущенко. — Харьков: Финарт, 2002. — С. 93–101;

6. Стивенсон С. Короли и люмпены московских улиц - уличные дети как особое сообщество. Доступне на www.index.org.ru/journal/17/stiven.html 22.01.2007;

7. Стивенсон С. Уличные дети и теневые городские сообщества. Доступне на www.gumer.info/bibliotek_Buks/Sociolog/Article/_Stiven_Yldeti.php 23.01.2007;

8. Кодекс профессиональной этики // Социология: теория, методы, маркетинг. 2001. № 3, с. 184-200;

9. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. – Львів, 1998; 2003.

5. Конспект основних тем курсу

Тема 1. Вступ до соціології права та девіантної поведінки

Курс “Соціологія права та девіантної поведінки» покликаний формувати у студентів знання та навички, необхідні для системного розгляду соціального інституту права, явища та форм девіантної поведінки та конкретних соціальних механізмів її відтворення, а також для критичного аналізу інституційних відповідей на виклики соціальних девіацій. «Соціологія права та девіантної поведінки» є соціологічною дисципліною середнього рівня. Специфіка її предмету містить передумови для широкої міждисциплінарної інтеграції із такими дисциплінами, як криміналістика, теорія держави і права, психологія та соціальна-психологія, соціальна робота тощо. Власне соціологічний аспект соціальних феноменів права та девіантної поведінки полягає у тому, що у центрі дослідження знаходяться стійкі механізми формування, відтворення і трансформації соціальних орієнтацій, пов’язаних із розмежуванням нормального та ненормального у соціумі, та розгортання цих феноменів у соціальній реальності.

Складовою частиною курсу «Соціологія права та девіантної поведінки» є низка напрацювань загально-соціологічної теорії, які стосуються наступних проблем: історична еволюція форм права, взаємовідносини права та інших форм суспільного життя, соціальні передумови автономії правової сфери. У розробку цієї проблематики зробили внесок такі автори, як М. Вебер, Т. Парсонс, Н. Луман, П. Бурдьє. Звернемось до поглядів вказаних авторів, важливих у подальшому вивченні предмету курсу.

Концепція раціоналізації права М. Вебера. Поняття раціональності – одне з найважливіших у теорії М. Вебера. Цей термін використовується досить широко і може стосуватися різних сфер соціальної реальності. Тим чи іншим ступенем раціональності відзначаються економічна поведінка, структури державного управління, норми права. Раціональність конкретної сфери людської діяльності визначається також і тим, наскільки ця діяльність підкорена чітко сформульованим правилам. Крім того, під поняттям раціональності можуть мати на увазі логічність, несуперечливість, систематичність будь-яких знань. У цьому сенсі раціональність наявна у релігійних вченнях, наукових теоріях, правових документах.

Однією із основних тенденцій сучасного суспільства М. Вебер вважав поширення раціональних форм соціальної дії і соціальної організації, які досягли найвищого розвитку у країнах Заходу. Поряд з цим, науковець вказував на те, що у всіх культурах існують раціоналізації різноманітних сфер соціального життя. Соціології права присвячена окрема глава у праці «Господарство і суспільство». Автор аналізує історичні форми права, які утворюють певну послідовність, змінюючи один одного у процесі розвитку західних суспільств. Згідно з М. Вебером, як правотворчість так і правозастосування можуть бути раціональними або ж ірраціональними. Вони є ірраціональними в тому випадку, коли «використовуються засоби котрі не можуть контролюватися інтелектом… наприклад звернення до ворожбитів…». У ході раціоналізації права відбувається узагальнення і систематизація правового матеріалу. Узагальнення призводить до виведення низки загальних принципів, у відповідності з якими оцінюються конкретні факти. Систематизація означає «об’єднання всіх аналітично виведених правових положень таким чином, що вони утворюють логічно ясну, внутрішньо послідовну і таку що не має лакун, принаймні у теорії, систему правил». Поступово така систематизація стає справою юристів, які отримують спеціальну освіту. У працях М. Вебера раціоналізація розглядається як правова процедура і як підстава права. Згідно з М. Вебером, «примітивний» судовий процес в умовах традиційного політичного лідерства мав виключно формальний характер, а підстави для винесення судових рішень були цілковито ірраціональними. Не існувало будь-яких об’єктивних правових норм. Справа, як правило, вирішувалась завдяки зверненню до магічних сил. Але сама процедура такого звернення була вкрай формалізованою. Найдрібніше порушення встановлених ритуалів однією зі сторін судового процесу могло означати для неї програш.

Характер сучасної судової процедури визначається тим, що правова аргументація є раціональною, оскільки здійснюється абстрактним і логічним шляхом і «припускає використання лише тих засобів, котрі можуть контролюватися інтелектом». М. Вебер розмежовує формальну та матеріальну раціоналізацію. На відміну від формальної раціоналізації права поняття матеріальної раціоналізації стосується розвитку не самої правової процедури, а правових норм. Вебер вказує на те, що на «примітивній» стадії відсутнє поняття об’єктивної норми. Кожний судовий вирок є конкретним рішенням, яке не підлягає узагальненню. Традиційне право являє собою набір законодавчо оформлених привілеїв представників окремих соціальних груп. Подальша раціоналізація пов’язана із розвитком доктрини позитивного права, яка обґрунтовує автономію правового порядку стосовно релігії, моралі та інших сфер. У результаті раціоналізації право вважається «введеним», а не «даним» і тому таким, що припускає зміни. Сучасне М. Веберу раціоналізоване право, засноване на формальній, а не матеріальній раціональності, позитивне та автономне від релігії, моралі і політики, автор вважав одним із центральних факторів становлення капіталізму як оптимальної форми соціальної організації.

Соціальна диференціація та автономія правової системи у поглядах Т. Парсонса та Н. Лумана. Найвпливовішим напрямком теоретичної соціології ХХ століття є структурний функціоналізм Т. Парсонса. З точки зору дослідника, еволюція суспільства супроводжується процесом структурної диференціації. В соціальній системі поступово формуються підсистеми, які спеціалізуються на виконанні конкретних функцій. У числі цих підсистем Парсонс виділяє соцієтальну спільноту як підсистему суспільства, яка забезпечує його цілісність та інтеграцію. Генералізована правова система, яка виникає у межах соцієтальної спільноти, руйнує всі статуси, що склалися традиційно, і забезпечує універсальну систему прав і обов’язків. Саме це становить «найважливішу рису сучасного суспільства». Парсонс прослідковує історичний розвиток правових інститутів, особливо відзначаючи вплив інституціональної спадщини Римської імперії на формування західної правової традиції. З його точки зору, основною відмінністю римського права від попередніх правових систем був розвиток елементів формального права. Т. Парсонс вважає, що автономія права, яка є характерною для західних суспільств, виникла у результаті функціональної спеціалізації і виділення соцієтальних норм у якості окремого елементу нормативної структури.

У 1980-их роках ХХ століття в західній соціології відбувається відродження інтересу до теорії Т. Парсонса і формується теоретико-методологічний напрям неофункціоналізму. Одним із його чільних представників є Н. Луман. На відміну від Т. Парсонса Н. Луман не спирається на класичну традицію в соціології. На його думку, подальший розвиток соціологічної теорії пов'язаний із запозиченням понять, котрі виникли у інших дисциплінах: загальній теорії систем, кібернетиці, біології. Зокрема, велике значення для Н. Лумана має відношення «система — оточуючий світ». Центральный пункт теорії Лумана це відмінність системи та оточуючого середовища. Згідно з дослідником, найпростішим елементом соціальної системи є комунікація. Суспільство продукує соціальні комунікації, а не соціальні дії чи соціальні ролі.

У своєму розвитку людство послідовно проходило етапи сегментарної, ієрархічної та функціональної диференціації. У сучасному суспільстві загалом переважає функціональна диференціація, хоча зберігаються і елементи перших двох. Згідно з Н. Луманом, у суспільствах організованих за принципом ієрархічної диференціації не існує автономної правової системи. На сферу права в таких суспільствах визначальний вплив справляє політична система. Лише в умовах функціональної диференціації політика, економіка, право та наука виділяються у якості самореферентних систем, кожна з яких розвивається за власною логікою. Кожна із підсистем функціонально-диференційованого суспільства бере участь у соціальній комунікації, але, однак, знаходить власний спосіб формування елементів. Правова комунікація суттєво відрізняється від комунікації в економічній чи політичній сфері, оскільки система права має власні критерії виділення того, що є предметом комунікації. У якості такого критерію виступає бінарний код «правове / неправове». На думку Н. Лумана, система права здійснює моніторинг інших підсистемам суспільства. При цьому право є нормативно закритою, але когнітивно відкритою системою. Тобто право вільне від впливу релігії, політики та моралі, але має здатність змінюватися. Право може реагувати на впливи економічної чи політичної систем, але цей вплив переосмислюється правом у власних категоріях. Економіка і політика, які є для системи права частиною її зовнішнього середовища, не можуть визначати зміст правової комунікації.

Специфіка юридичного поля у поглядах П. Бурдьє. Соціологічна теорія П. Бурдьє справила суттєвий вплив на розвиток французької та світової соціології. У більшості своїх праць автор так чи інакше розкриває тему соціальних умов, які відтворюють класові відмінності. У цьому сенсі є підстави говорити про взаємозв’язок поглядів П. Бурдьє з марксистською традицією. Проте, дослідник багато в чому відходить від марксизму. Так, у теоретичних побудовах автора центральне місце займає дослідження сфери культури. Окрім того, у його працях міститься комплексний аналіз відносин влади, які неможливо звести до економічних структур.

Проблематика соціології права розглядається у П. Бурдьє з позицій його теорії соціальної топології. Одним із основних у цій теорії виступає поняття поля, під яким мається на увазі мережа відносин між різними позиціями у соціальному просторі. Ці позиції можуть займати окремі індивіди чи соціальні групи, але всі вони обмежені у своїх діях структурою поля. Соціальний простір включає поле економіки, політики, права, науки, мистецтва та ін. Кожне з цих полів має певну автономію. Бурдьє характеризує кожне з них як арену боротьби, у якій ті, хто займають окремі соціальні позиції, намагаються індивідуально чи колективно посилити чи змінити іх. При цьому використовується відповідний різновид капіталу. Позиції агентів у соціальному просторі визначаються розмірами капіталу, яким вони володіють. Бурдьє розмежовує три основні різновиди капіталу: економічний, культурний і соціальний. Крім того, автор говорить про символічний капітал, який є окремим виміром соціальної нерівності та слугує показником соціального престижу.

Розглядаючи формування юридичного поля, П. Бурдьє критикує два протилежні підходи до його аналізу: формалізм та інструменталізм. Перший з цих підходів представлений, в основному, в юридичній літературі. З точки зору формалізму, право – це закрита автономна система, яка має власну внутрішню динаміку і є повністю вільною від будь-яких зовнішніх впливів (системну теорію Лумана Бурдьє також вважає різновидом формалізму). У межах інструменталістського підходу, який характерний для деяких напрямків соціології, право розглядається як механізм домінування правлячого класу, хоч і припускається відносна автономність правових інститутів. Як вважає Бурдьє, поняття юридичного поля дозволяє подолати протилежність формалістського та інструменталістського підходів. На функціонування юридичного поля, на думку П. Бурдьє, впливають два основні фактори: відносини влади, які визначають структуру поля, і внутрішня логіка розвитку права.

Центральні категорії соціології права та девіантної поведінки. Для індивіда характерне сприйняття соціальної реальності через її раціоналізацію. Цей механізм зумовлений універсальними факторами, такими як прагнення задовольнити основний інстинкт будь-якої живої істоти – інстинкт самозбереження. Раціоналізація може виявлятися у формі системи традиційного чи формального права або ж у формі релігійної доктрини. Зокрема, відчуття передбачуваності і впорядкованості соціальної реальності, як і сама її передбачуваність та впорядкованість, досягається через встановлення соціальних норм, чи, інакше кажучи, через встановлення угоди між членами конкретного соціуму, встановлення меж конвенційності (від лат. conventio – угода, домовленість). Таким чином, те, що через різні обставини переважна частина соціуму сприймає як відповідність згаданій угоді, заохочується, а, відтак, і відтворюється у межах соціуму, а те, що не виходить за такі межі, засуджується та карається.

Центральну роль у цьому процесі відіграють соціальні норми, частина з яких у формалізованій та кодифікованій формі утворює правову систему суспільства. Соціальні норми – це стійкі, відтворювані уявлення про межі допустимого (забороненого, дозволеного, необхідного чи схвалюваного), які історично складаються в кожному суспільстві. Соціальні норми слід розглядати невідривно від соціальних цінностей. Норми є похідними від цінностей. Таким чином, ціннісно-нормативна система є визначальною щодо того, що саме вважається відхиленням у конкретному суспільстві. Слід врахувати, що соціальні цінності та норми є відображенням у свідомості людей закономірностей розвитку суспільства, а, відтак, можуть або відповідати законам соціального розвитку чи суперечити їм, або відображати їх частково та бути продуктом спотвореного ідеологізованого, релігійного чи політизованого відображення закономірностей. Саме тому принциповим для розуміння соціальних відхилень є усвідомлення відносності соціальних норм і відхилень. Із соціологічної точки зору немає зразків поведінки ненормальних чи нормальних об’єктивно – вони є такими виключно через характеристику з боку норм. Поряд із цим є сенс говорити про низку ціннісно-нормативних універсалій, які є, так би мовити, родовою ознакою кожного людського суспільства. До таких, дуже небагатьох, універсалій належить, зокрема, заборона невмотивованого вбивства.

Норми – це певні ідеальні зразки (шаблони), які визначають, що люди повинні говорити, думати, відчувати в конкретних ситуаціях. Ці норми відрізняються масштабом. Перший тип – це норми, які виникають і існують тільки в малих групах (компанії друзів, трудовому колективі, спортивній команді, військовому підрозділі, злочинному угрупуванні тощо). Вони називаються «груповими нормами». Американський соціололог Е. Мейо в 1927-1932 роках проводив так звані Хоторнські експерименти та виявив, що у межах трудового колективу старші товариші передавали новичкам, які прийшли у виробничу бригаду наступні групові норми: «Не поводься зі своїми офіційно», «Не говори начальству те, що може нашкодити членам групи», «Не спілкуйся з начальством частіше ніж зі своїми», «Не виготовляй продукції більше ніж твої товариші» тощо. Другий тип норм це ті, що виникають і існують у великих групах чи в суспільстві в цілому. Вони називаються загальними правилами. Це звичаї, традиції, закони.

Соціальні норми поділяють на формальні та неформальні. Формальні норми існують у кодифікованій у законодавстві чи релігійній доктрині формі. Неформальні норми існують, наприклад, у формі так званих фонових очікувань, тобто розповсюджених уявлень щодо способів поведінки у конкретних умов. Покарання за порушення формальних норм зазвичай пов’язане з більш негативними для порушника наслідками.

Норми поділяються на чотири універсальних типи:

1) заборони (наприклад, заборона вступати у сексуальні відносини з близькими родичами (інцест);

2) дозволи (наприклад, дозвіл займатися підприємницькою діяльністю);

3) побажання (наприклад, побажання виявляти героїзм під час війни);

4) вимоги певних дій (наприклад, вимога платити податки).

Процес підтримки складовими соціуму встановленого нормативного взірця називається соціальним контролем. Через соціальний контроль здійснюється як внутрішній контроль особи за своєю поведінкою, так і зовнішній контроль, перш за все, через механізми групового тиску, оскільки кожен індивід включений в групу (і не в одну), у якій існують власні культурні норми, свій кодекс поведінки.

Зовнішній контроль діє через два типи механізмів – формальний та неформальний. Формальний – адміністративно-правовий примус, насильство. В усіх суспільствах, включаючи сучасні, насильство є найважливішим засобом соціального контролю. В сучасному суспільстві держава вважається єдиним легітимним джерелом насильства. Іншим різновидом санкцій є санкції економічні, які використовуються не лише у сфері виробництва та на ринку праці, а й у інших сферах, наприклад, у формуванні мотивації в системі освіти.

Соціальний контроль поділяють на стратегічний та тактичний. Стратегічний соціальний контроль змушує «робити правильні речі», натомість тактичний соціальний контроль змушує «правильно робити правильні речі». Двома основними елементами соціального контролю є згадані вище соціальні норми та санкції. Санкції – це міри заохочення та покарання, які суспільство застосовує до порушників чи виконавців норм. Арешт, ув’язнення, заборона виходити з кімнати (для дитини чи підлітка) – все це санкції. Є підстави розмежовувати чотири типи санкцій (позитивні та негативні, формальні та неформальні), які утворюють наступні підтипи:

• формальні позитивні санкції (публічне схвалення з боку офіційних організацій, нагороди тощо);

• неформальні позитивні санкції (публічне схвалення від неофіційних організацій та осіб, аплодисменти, посмішка тощо);

• формальні негативні санкції (покарання згідно з нормами права, звільнення з роботи, відлучення від церкви тощо);

• неформальні негативні санкції (зауваження, злі жарти, відмова привітатися та розмовляти, поширення чуток тощо).

Девіація (від лат. de viatio – відхід з дороги, збочення з правильного шляху) це соціальний феномен, який виявляється у відносно масових, статистично стійких формах людської діяльності, що не відповідають офіційно встановленим або таким, які склалися в конкретному суспільстві (культурі, групі) нормам і очікуванням. Девіація ставить під сумнів встановлену нормативну систему регуляції соціального життя загалом чи якусь її конкретну складову. Разом з тим, зв’язок соціальних відхилень та норм є неоднозначним, адже соціальна реальність, будучи недискретною, змінює заперечення норми її відновленням або ж конституюванням нової норми.

Відхилення є невід’ємною частиною будь-якої концепції соціального порядку. Відхилення притаманні всім рівням і формам організації об’єктивної реальності. В фізиці і хімії їх називають флуктуаціями, в біології мутаціями, в соціології і психології – девіаціями. На певному рівні абстракції існування будь-якої системи це динамічний стан процесів сталості та зміни. Девіації це механізми змінності, а відтак і розвитку системи. Відсутність девіацій означає загибель системи. Девіація як соціальне явище реалізується через девіантну поведінку – вчинки, дії індивіда (групи осіб), які не відповідають офіційно встановленим чи тим, що фактично склалися в даному суспільстві.

Слід розмежовувати поняття «девіація», «патологія» та «аномалія». Перш за все, зазначимо, що соціологія, будучи генералізуючою соціогуманітарною дисципліною, вивчає типові, відтворювані соціальні факти. І тому немає підстав для включення поняття «аномалія» у соціологічний аналіз відхильної поведінки. Поняття ж «патологія», по-перше, належить до термінології, використовуваної у межах одного з підходів у соціології девіантної поведінки, пов’язаного із органіцистською соціологією Г. Спенсера, а, по-друге, у ширшому значенні означає такі якісні характеристики конкретного вияву девіантної поведінки котрі свідчать про неспівмірність його дисфункціональних та функціональних наслідків на користь саме дисфункціональних, руйнівних для суспільства наслідків.

Термін «девіація» зазвичай використовується у контексті негативної, небажаної з точки зору формальних чи неформальних норм поведінки. Водночас, девіацією, тобто відхиленням від норми, можуть вважатися і так звані позитивні відхилення – особливі видатні якості людини, геніальність у якійсь формі.

Дослідження складного взаємозв’язку норми та відхилення у суспільстві обов’язково має враховувати динамічний характер як загальносуспільних так і групових цінностей та норм. Межі прийнятного у суспільстві, чи окремій групі, окреслюються поняттям «конвенційність». Межі між конвенційним та неконвенційним часто можуть бути розмитими, нестійкими і взагалі не підлягати чіткій ідентифікації. Особливо це стосується суспільств, які перебувають у процесі ціннісно-нормативної трансформації (детальніше дивися інтерпретацію явища аномії у темі 3). З розвитком соціології права та девіантної поведінки дослідники дедалі більше звертаються саме до цієї проблематики, наголошуючи на явних і латентних механізмах переформулювання меж конвенційності (дивися, наприклад, працю Г. Беккера «Моральні підприємці…»).

Одним із механізмів переформулювання меж конвенційності є формалізація неформальних норм. Так, наприклад, відбулося із соціальною оцінкою підприємницької діяльності у сучасній Україні. Пізньорадянські часи являють собою контекст кризового суспільства, коли старі, схвалювані формальними нормами, зокрема правом, соціальні практики не могли гарантувати високий соціальний статус та добробут. У цих умовах засобом індивідуальної адаптації виступала підприємницька діяльність (незаконна на той час). Але з часом ця інновація стала не лише прийнятною, відбулася не лише її декриміналізація: підприємництво у офіційному публічному дискурсі і у суспільній свідомості сьогодні сприймається як позитивний зразок соціальної поведінки гідний наслідування. Так, за даними наймасштабнішого лонгітюдного соціологічного дослідження сучасного українського суспільства – моніторингу «Українське суспільство», кількість респондентів, які ставляться до розвитку приватного підприємництва в Україні тією чи іншою мірою позитивно, зросла з 43,6 % у 1994 році до 47,2 % у 2004 році, а кількість респондентів, котрі ставляться до розвитку підприємництва тією чи іншою мірою негативно, знизилася з 30,9 % у 1994 році до 23,3% у 2004 році.

Іншим прикладом змінності меж конвенційності є ставлення суспільства до паління у громадських місцях, яке кардинально змінилося впродовж кількох десятиліть. Наприкінці II Світової війни паління досягає піку своєї популярності в США. У той час тютюнова індустрія навіть рекламувала сигарети як корисні для здоров`я, "такі що допомагають засвоєнню їжі", "заспокоюють нерви", "контролюють вагу". Паління в публічних місцях було цілком прийнятним. Ставлення до паління змінилося, коли Генеральне медичне управління США в 1963 році оприлюднило звіт у якому йшлося про те, що паління повязане з низкою сейозних захворювань, особливо з раком і хворобами серця. З цього часу відбувається процес криміналізації паління в публічних місцях. Тепер можна помітити іншу тенденцію - курці дедалі більше жаліються на те, що їхні права порушуються.

У процесі встановлення меж конвенційності та засвоєння цих меж конкретними індивідами визначальним є роль процесу соціалізації. Соціалізація – це процес засвоєння індивідом культурних норм і соціальних ролей, необхідних для успішного функціонування в даному суспільстві. Соціалізація уможливлює існування суспільства, його відтворюваність. Процес соціалізації здійснюється завдяки агентам соціалізації: конкретним людям та організаціям, які здійснюють передачу норм і знань новим членам суспільства. На різних етапах життя людина взаємодіє з різними агентами соціалізації. Зазвичай виділяють агентів первинної та вторинної соціалізації. Первинна соціалізація пов’язана із оволодінням знаннями, необхідними для життя у суспільстві. Людина вчиться володіти мовою, засвоює основні норми і правила поведінки, певні соціальні ролі. На цій стадії основними агентами соціалізації є батьки, родичі, вихователі, однолітки. Агентів первинної соціалізації пов’язують з дитиною особистісні відносини, кожен з них конкретна особа, що відповідає конкретності мислення дитячого віку. На стадії вторинної соціалізації все більшу роль починають відігравати соціальні інститути (школа, церква, право) і джерела інформації (книги, газети, журнали, теле-, відео-, аудіо- продукція). Можна образно назвати цю стадію залученням до глобальної комунікації, яка передбачає циркуляцію соціального запасу знань у суспільстві. Значна частина комунікації – це відтворення нормативних моделей. З книг, фільмів, ЗМІ, в школі, армії та з інших джерел індивід дізнається і засвоює те, що означає «справжній мужчина», «патріот», «громадянин». Цим моделям відповідають анти-моделі: «зрадник», аморальна людина та ін. Важливим механізмом соціалізації є інтерналізація. Інтерналізація – внутрішнє сприйняття загальноприйнятих норм на підставі ідентифікації зі значимими фігурами (наприклад, у дитинстві з батьком, у підлітковому віці з лідером і т. д.). В процесі інтерналізації соціальні норми стають внутрішніми для індивіда. Відбувається заміна зовнішніх санкцій внутрішнім самоконтролем. Дотримання позитивних моделей забезпечується механізмами соціального контролю.