Тема 3. Теорії девіантної поведінки та соціального контролю. Частина 2

Теорія соціальної напруги виникає на основі концепції аномії (від фр. anomie — беззаконня) Е. Дюркгайма (Про поділ суспільної праці, 1893 р.). Внесок Е. Дюркгайма у соціологічне дослідження девіантної поведінки є визначальним, оскільки саме йому належить, так би мовити, статистичне тлумачення норми: нормальною є та поведінка, яку демонструє більшість населення. Це дозволило відійти від нормативістського ухилу у дослідженні девіацій.

У межах теорії соціальної напруги об’єднана низка концепцій таких авторів як згаданий вище Е. Дюркгайм, Р. Мертон, Р. Кловард, Л. Олін та ін. Вони пропонують структурно-функціональне пояснення девіацій і злочинності зокрема. Вихідними у цій теорії є наступні міркування: всі системи (механічні, біологічні чи соціальні) залежать від того, як співдіють частини, що їх утворюють. Невідповідність роботи складових цього «механізму» і породжує девіації.

Е. Дюркгайм про аномію та соціальні фактори самогубства. Аномія – це такий стан суспільства, за якого значна його частина, знаючи про існування норм, які їх зобов’язують, ставляться до цих норм негативно чи байдуже. У праці «Самогубство» (1897 р.) науковець поглиблює інтерпретацію цього поняття.

На наведеному вище рисунку пряма a позначає рівень самогубств, який спостерігатиметься у будь-якому суспільстві, незалежно від рівня соціальної інтеграції у ньому. Йдеться про самогубства, спричинені психологічними чи, точніше кажучи, психопатологічними факторами: їхній зв'язок із соцілаьною інтеграцією не є очевидним, складно підлягає раціоналізації та, без сумніву, не є предметом соціологічного дослідження. Точка b позначає стан мінімальної соціальної інтеграції, за якого рівень самогубств буде найвищим. Точка c позначає стан оптимальної соціальної інтеграції, за якої рівень самогубств вичерпується тими, причинами яких є психопатологічні фактори. Точка d позначає ймовірну динаміку рівня самогубств за умови надмірної соцілаьної інтеграції, яка може відігравати дисфункціональну роль.

Теорія Е. Дюркгайма вкорінена у ширші теоретичні рамки – теорію модернізації, яка описує суспільний прогрес як перехід від механічної до органічної форми солідарності. У механічно інтегрованому суспільстві злочинно є нормальним (покарання злочинців підтримує соціальну солідарність). У органічному суспільстві функцією права є регуляція взаємодії різних частин цілого - суспільства. Коли регуляція є неадекватною, виникає ціла низка соціальних проблем, включаючи злочинність. Аномія є продуктом переходу від механічної до органічної солідарності, оскільки об’єктивна основа останньої (поділ праці) у суспільстві прогресує швидше ніж знаходить необхідну моральну підтримку в колективній свідомості. Поняття соціальної напруги стосується процесу, в ході якого неадекватна регуляція впливає на те, як індивід сприймає свої потреби, як він оцінює свої перспективи у досягненні бажаного результату. Інакше кажучи, поняття соціальної напруги описує мотиваційні механізми злочинної поведінки.

Теорія соціальної напруги у інтерпретації Р. Мертона. Наукова праця Р. Мертовна припадає на час величезних соціальних змін. Саме тоді Америка, «країна нових необмежених можливостей», зазнала найбільшого у своїй історії напливу іммігрантів. З часом стало зрозуміло, що «американська мрія» доступна не всім. Предметом зацікавлень Р. Мертона були відмінності рівнів злочинності серед представників низів та верхів суспільства. Згідно з поглядами автора, дві соціальні структури визначають ці відмінності: перше – це схвалювані культурою цілі, те, чого індивід «повинен» хотіти та очікувати від життя (матеріальні та нематеріальні «речі»); друге – схвалювані суспільсовм засоби досягнення цих цілей, тобто дотримання законів та соціальних норм, здобування освіти та добросовісна праця. Для того, щоби суспільство було стабільним, мусить існувати баланс між цілями та засобами. Баланс існує доти доки індивід переконаний, що дотримуючись схвалюваних суспільством засобів, можна добитися схвалюваних цілей. Дуже важливо, щоби культурно схвалювані цілі були досяжними через законні способи дії для всіх класів. У наступній таблиці описані типи індивідуальної адаптації до аномічного стану суспільства, тобто до стану розриву між суспільно схвалюваними цілями та засобами їх досягнення:

Форма адаптації:	Схвалювані культурою цілі	Схвалювані культурою засоби:
Конформізм Індивід намагається досягти успіху найбільш конвенційним шляхом із доступних	+	+
Інновація Індивід намагається досягти успіху використовуючи незаконні чи не схвалювані суспільством засоби	+	-
Ритуалізм Індивід усвідомлює, що не має шансів на успіх у суспільстві і дотримуються конвенційних засобів без надії на їхню ефекивність	-	+
Ретритизм Індивід відмовляється від досягнення соціального успіху бо вважає схвалювані суспільством цілі неможливими, чи неприйнятними	-	-
Повстання Індивід, зневірившись у схвалюваних культурою цілях та засобах їх досягнення, пропонує інші, аж до активного заперечення прийнятих у суспільстві цілей та засобів	+/-	+/-

Концепція девіантної поведінки Р. Мертона пояснює виникнення цілої низки девіацій, які відповідають типам індивідуальної адаптації в кризовому суспільстві. Так: інновації відповідає злочинність «білих комірців», проституція і таке інше; з ритуалізмом пов’язана бюрократія; ретритизм може знаходити вираз у наркоманії та алкоголізмі; повстання пов’язане з тероризмом та політичним радикалізмом. Революційність інтерпретації Р. Мертона полягає в тому, що визнана до цього часу дюркгеймівська інтерпретація аномії, як виключно дисфункціонального явища, зазнає тут переоцінки. Аномія у Р. Мертона виступає і як фон, на якому здійснюється оновлення суспільства через індивідуальну інновацйійну діяльність, яку з традиційної точки зору можна класифікувати як девіацію. Деякі інновації з часом стають стійкими соціальними практиками і навіть конституюють новий соціальний порядок, стають його невід’ємними елементами.

Згідно із теорією диференційної асоціації злочинна поведінка є такими самим результатом соціалізації як і поведінка, яка відповідає межам конвенційності. Теорія диференційної асоціації починає розвиватися у межах Першої чиказької школи соціології, а саме у працях Е. Сазерленда і пізніше поглиблюється в межах інтеракціоністської парадигми в соціології. Ця теорія фокусує увагу на тому, як індивіди стають злочинцями, як вони засвоюють не лише способи вчинення злочинів, а й мотиви.

Р. Кловард та Л. Олін поглибили теоретичні рамки, запропоновані Р. Мертоном, досліджуючи девіантну поведінку у молодіжному середовищі. На їхню думку, пошук виходу із ситуації невідповідності між цілями і доступним засобами може призводити до двох відмінних ситуацій. Дослідники виявили, що молодь, яка належить до робітничого класу, зазвичай ототожнює життєвий успіх із цінностями (матеріальними та символічними) середнього класу. Частина молоді орієнтується виключно на демонстративне споживання і не зважає на інші аспекти стилю життя середнього класу так само, як не вважає необхідним змінювати свій стиль життя і класову приналежність. Відтак, представники цієї групи починають пошук вищого статусу у межах свого класу, у межах свого оточення, чи культурного середовища (англ. – milieu). Такі індивіди опираються стимулам до соціальної мобільності. У них формується переконання у тому, що гроші є ключем до успіху, а не навпаки. Це створює підстави для девіантної, зокрема злочинної, поведінки з боку таких індивідів. Інші представники робітничої молоді адекватно сприймають структурну напругу: невідповідність між бажаннями та можливостями їх задовольнити. Тут соціальний успіх і, зокрема, зміна класового становища, сприймається як ключ до бажаних життєвих стандартів. Р. Кловард та Л. Олін розмежовують наступні типи молоді, відповідники яких були виявлені ними у ході емпіричних досліджень:

Тип молоді, що належить до робітничого класу:	Орієнтації на цінності та спосіб життя середнього класу:	Орієнтації на рівень матеріального забезпечення та демонстративне споживання характерне для середнього класу:
Тип I	+	+
Тип II	+	-
Тип III	-	+
Тип IV	-	-

Теоретичні рамки і гіпотези, висловлені вказаними авторами, були підтверджені у низці досліджень, зокрема, було підтверджено, що молодь, яка належить до III із вказаних вище типів, найбільшою мірою схильна до злочинної поведінки.

Одним із шляхів подолання соціальної напруги, котра відіграє девіантогенну роль є система законодавчих та управлінських заходів, об’єднаних під назвою «позитивні дії», яка відома також під назвою «позитивна дискримінація» (англ. - affirmative action). Маються на увазі конкретні кроки щодо усунення дискримінації окремих груп населення (гендерних, расових, етнічних, релігійних спільнот, неповносправних і т. і.) у сферах працевлаштування, освіти, участі у політичному керівництві держави та місцевому самоврядуванні тощо. Засадничим мотивом позитивних дій є принцип рівних можливостей, який полягає у тому, що всі люди мають право на рівний доступ до можливостей розвитку. Інакше кажучи, люди з однаковими вміннями, знаннями, навичками повинні мати рівні можливості. Вказана соціальна технологія є досить контраверсійною з низки причин. Так, ті, хто критикують «позитивні дії», говорять про несумісність позитивної дискримінації з демократичними принципами, з одного боку, і з законами вільноринкового господарювання з іншого боку. Окрім того, противники політики «позитивних дій» говорять про небезпеку узалежнення окремих категорій населення від державної підтримки, а також про вразливе становище представників більшості.

В Україні політика «позитивних дій» законодавчо спрямована на досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» так визначає позитивні дії: [це] спеціальні тимчасові заходи, спрямовані на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією. Водночас, вказаний закон не деталізує конкретні механізми досягнення гендерної рівності. Так, зокрема, слово «квоти» у вказаному законі не вживається.

ТЕМА 4. ТЕОРІЇ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ТА СОЦІАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ. ЧАСТИНА 3.

Субкультурна теорія девіантної поведінки розвивається у межах Першої та Другої чиказької школи соціології та, ширше, у межах символічного інтеракціонізму. Центральна теза цієї теорії полягає у тому, що окремі групи в суспільстві відзначаються ціннісними орієнтаціями, які виступають девіантогенним фактором. Центральний фокус субкультурної теорії девіантної поведінки припадає на підліткову злочинність.

Культура являє собою те, що передається соціально, а не біологічно, і включає норми, звичаї та цінності, керуючись якими більшість членів конкретного соціуму оцінює свою поведінку та поведінку інших. Субкультура – це культура із виразними рисами, які відрізняють останню від культури всього суспільства – суперкультури. Норми і цінності носіїв субкультури відрізняються від норм і цінностей тих, хто належить до суперкультури, але не обов’язково сприймаються більшістю як девіантні. Субкультурна теорія стверджує, що інтенсивні процеси урбанізації є потужним каталізатором формування субкультур, які утворюють соціальні зв’язки та інтегрують атомізоване міське середовище, долаючи класові, етнічні, релігійні та інші відмінності, а відтак вага субкультур у сучасному суспільстві неспівмірно більша порівняно із суспільствами раніших періодів. Це означає, що девіантогенний вплив субкультур, поряд із важливістю цього напрямку досліджень, не слід абсолютизувати.

Одним із представників субкультурної теорії девіантної поведінки є Ф. Трешер. Об’єктом дослідження цього автора були молодіжні злочинні угрупування в умовах мегаполісів. Трешер так визначає молодіжне злочинне угрупування (англ. – gang): це спонтанно утворена група, інтеграція якої відбувається завдяки конфлікту. Цю групу характеризують наступні форми поведінки: особисті зустрічі членів угрупування, колективне пересування міським простором, конфлікти з іншими подібними угрупуваннями. У результаті цієї колективної поведінки формуються традиції, внутрішня структура групи, солідарність, система цінностей, групова ідентичність та ідентифікація з визначеною територією. Ф. Трешер вважав, що формування підліткових злочинних груп відбувається тоді, коли колективна поведінка цих груп викликає засудження з боку оточуючих. Таким чином формується групова свідомість. Злочинні молодіжні субкультури виникають у результаті накладання специфічних умов, таких як низький рівень розвитку окремих територій з одного боку, і пошуків нової групової ідентичності з боку підлітків.

Ф. Трешер виявив, що більшість молодіжних злочинних груп зосереджені у районах міста з найвищими показниками неповних сімей, безробіття, багатоквартирних будинків, користувачів програм соціального захисту та найнижчим рівнем освіти. Злочинні групи в таких умовах стають референтною групою, яка пропонує індивіду свою систему цінностей та цілей, а також формують певний замінник сімї із відповідним відчуттям приналежності та соціальної підтримки.

Інший представник субкультурної теорії у межах чиказької школи соціології Ф. Фрезіер досліджував вплив соціальної дезорганізації на виникнення андеркласу. Ф. Фразіер, будучи першим афроамериканцем-завідувачем кафедри в університеті Чикаго (1931 р.), фокусував увагу досліджень на кризовому стані інституту сімї, високому рівні злочинності, безробіття та інших соціальних проблем у середовищі афро-американських міських гетто (англ. – ghetto). Зокрема Фрезіера цікавило те, чи традиційні африканські звичаї та ціннісно-нормативна система продовжували своє існування в умовах сучасного американського мегаполісу. Дослідник стверджував, що традиційні африканські цінності та норми поведінки були повністю нівельовані досвідом перебування афро-американців у рабстві, і у сучасних йому спільнотах афроамериканців немає жодної можливості відшукати залишки «автентичної» ціннісно-нормативної системи.

Фрезіер розмежовував афро-американську спільноту на ту її частину, яка сприйняла пропоновані рештою суспільства цінності та засоби їх досягнення (мімікрували, за термінологією автора) і досягла у цьому успіху, і ту частину афроамериканської спільноти, котра виявилася маргіналізованою та виключеною із більшості соціальних відносин тогочасного суспільства, обмежуючись межами гетто. Перша із вказаних спільнот відтворювала у своїх межах успадковану із часів рабства модель патронажних відносин із «білим суспільством». Аналізуючи специфічну субкультуру афро-американської спільноти, Фрезіер вказував на значний вплив церковних афіліацій та родинних зв’язків.

А. Коен фокусував увагу своїх досліджень на делінквентній поведінці молодіжних злочинних угрупувань робітничої молоді. На думку дослідника, молодь, що належить до робітничого класу, витворила власну делінквентну субкультуру у відповідь на брак економічних та соціальних можливостей досягти схвалюваних суспільством цілей. Вказана субкультура відрізнялась наступними рисами:

• анти-утилітаризм: у багатьох випадках у злочинах скоєних молодіжними злочинними угрупуваннями бракує практичних мотивів. Основною метою здійснення цих делінквентних актів є, згідно з А. Коеном, створення та відтворення відчуття солідарності, яке виникає внаслідок спільного порушення закону.

• у межах делінквентної субкультури робітничої молоді відбулося дзеркальне переформулювання «американської мрії», коли цінності, схвалювані суперкультурою, дзеркально заперечувалися. Так, багато актів вандалізму та пошкодження власності були спричинені відчуттями відносної депривації у членів молодіжних злочинних угруповань, тобто відчуття того, що «якби цей світ був справедливим, то ці речі належали б мені». Наступною рисою вказаної субкультури було постійне ствердження групової автономії: всі дії групи були спрямовані на її консолідацію та створення групової лояльності.

А. Коен запозичує пояснювальні схеми із теорії соціальної напруги, стверджуючи, що через систему освіти робітнича молодь інтерналізувала культуру ціледосягнення (англ. – achievement oriented culture), але коли більшість представників робітничої молоді зазнала невдачі, то у результаті цих людей чекала «статусна фрустрація». Таким чином, цінності середнього класу були постійно присутніми у ціннісно-нормативній системі делінквентної субкультури робітничої молоді, проте у формі їх агресивного заперечення.

Загалом, більшість девіантних субкультур є негативним відображенням суперкультури суспільства, або якоїсь частини цієї суперкультури і вибудовують свої цінності за принципом зворотної симетрії. Поширеним є наступна класифікація девіантних субкультур:

1. Кримінальна, яка характеризується використанням насильства і злочинів для досягнення схвалюваних суспільством цілей (наприклад, для індивідуального збагачення). Ця група підходить до здійснення злочину інструментально, з позицій вигоди.

2. Протестна субкультура, яка розглядає порушення норм як самоціль. Діяльність цих груп не обов’язково має насильницький характер, але завжди є публічною і полягає у протиставлення себе решті суспільства, його суперкультурі.

3. Субкультура професійної злочинності, яка знаходиться посередині між кримінальною та протестною. Ця субкультура значно менш інструментальна – злочин тут стиль життя, а не засіб добитися суспільно схвалюваної мети. У межах цієї субкультури нормою вважається ніколи не працювати, не мати сімї, не співпрацювати з владою. Ув’язнення представниками цієї субкультури розглядається як бажане і необхідне, як свого роду курси професійної підготовки. Слід зазначити, що останній тип субкультури поступово відходить у минуле.

Теорія ярликування та стигматизації. Теорію ярликування (від англ. label – ярлик) започаткував американський вчений Ф. Танненбаум. Він акцентував на тому, як суспільство реагує на різного роду відхилення і як впливає на їхнє відтворення. Визначаючи певний вчинок людини девіантним, суспільство «наклеює» ярлик. Таким чином, ярлик це оцінка, яку дає суспільство індивіду чи соціальній групі. У межах теорії ярликування йдеться про негативні наслідки цього процесу, хоча загалом можливе і «позитивне» ярликування. Ярлики діють у двох напрямках – вони втримують від антисуспільних вчинків, але за умови їх недоречного, надмірного застосування (Танненбаум називає цей процес – «надмірною драматизацією зла») можуть поглиблювати антисуспільну поведінку. Очевидно, ця теорія певною мірою кореспондує з так званою теоремою В. Томаса: те, що люди сприймають як реальне, стає реальним за своїми наслідками. Йдеться про те, що внаслідок ярликування змін може зазнавати не тільки ставлення оточуючих до індивіда, а й його уявлення про себе, самооцінка та ідентичність.

Теорія ярликування фокусує увагу на соціальній природі процесу, в якому одні індивіди в суспільстві можуть означити інших девіантами. В центрі уваги знаходиться те, як конкретний індивід пристосовується до думки про себе як про девіанта. Прихильники теорії ярликування вважають, що завжди, коли якихось членів суспільства називають злочинцями, душевнохворими і т.д. має місце приклеювання ярликів. Процес включає індивіда, або групу, які приклеюють ярлик, і того чи тих, кому цей ярлик приклеюють. Ярлик – негативне визначення, яке фіксує індивіда на ціннісній шкалі. Ті, хто наклеює ярлики – агенти соціального контролю. Часто приклеювання ярликів є частиною їхніх соціальних функцій (правоохоронці, психіатри). Разом з тим, кожен член суспільства може виконувати цю функцію, називаючи когось пияком, наркоманом, брехуном, ненадійною людиною і т.і. З точки зору теорії ярликування, девіантом є той, стосовно кого ефективно відбувся процес приклеювання ярлика.

Ефективність цього процесу часто визначається становищем об’єкта і суб’єкта вказаного процесу у соціальній ієрархії. Індивід з високим статусом може і не отримати ярлик, навіть якщо вчинить те ж, що й особа з низьким соціальним статусом. Прихильники теорії ярликування кажуть, що фактично кожен індивід здійснює акт первинної девіації. Вживання алкоголю та наркотиків, крадіжки, бійки – це речі, які вважаються нормальними у межах молодіжних, зовсім не обов’язково девіантних, субкультур. Проте, карають лише невелику частину із тих хто здійснює акт первинної девіації. Тільки невелика частина таких індивідів отримує ярлик девіанта. Згідно з теорією ярликування, саме цей ярлик змушує позначених ним у майбутньому вчиняти акти вторинної девіантності. Аргументом на користь такої інтерпретації є те, що приклеювання ярлика є аналогом таврування злочинців у середні віки. Відомо, що така форма покарання нерідко провокувала повторні злочини як реакцію на соціальне відторгнення. Подібні погляди висловлює Е. Лемерт, автор підходу «соцієтальної реакції». Проводиться розмежування між первинною девіацією (тут індивіди не сприймають себе як девіантів) та вторинною (яка передбачає сприйняття статусу девіанта). Вторинна, чи інтенсифікована, девіація стає засобом захисту, нападу чи адаптації до реакції суспільства на первинну девіацію.

Близькою до теорії ярликування є теорія стигматизації (від лат. – stigma). Значний внесок у опрацювання теорії ярликування та стигматизації зробив І. Гофман. В одній зі своїх робіт він досліджував людей з певними рисами, завдяки яким інші люди вважають перших іншими, неприємними, девіантними. Гофман назвав ці неприємні риси стигмами. Дослідник прийшов до висновку, що наявність стигми не є чимось незвичайним – стигми поширені не лише серед моральних та фізичних калік, але й серед «нормальних людей». Гофман стверджує, що найталановитіші з нормальних, ймовірно, мають свої приховані недоліки, і для кожного маленького недоліку існує соціальна обставина, через яку він може перетворитися на великий недолік. Є сенс розмежовувати індивідів із проявленими та прихованими (латентними) стигмами. Проявлені і латентні стигми можуть мати різні форми (колір шкіри, дефекти дикції, відсутність кінцівки, наявність кримінального татуювання, хвороба тощо).

З точки зору І. Гофмана, люди з проявленою стигмою стикаються з проблемами взаємодії у суспільстві. Маючи проявлену стигму, особа чекає на негативні реакції інших. Один з найбільш показових прикладів стигми – СНІД. Серед так званих «нормальних громадян» існують упередження і страх до вражених СНІДом. На ранніх стадіях хворий має латентну стигму, а далі проявлену.

Генеза соціології девіантної поведінки: від канонічної до скептичної перспективи. Для довоєнного етапу розвитку соціології, до якого належить і розглянута вище Перша чиказька школа соціології, характерна інтерпретація девіантності у структурно-функціональній і навіть, певною мірою, органіцистській перспективі. Так, ключовим поняттям у тогочасних інтерпретаціях девіантної поведінки є «патологія» - метафора медичного походження. Суттєве переосмислення і поступовий відхід від уявлення про девіації, як про патологію, відбувається після закінчення II Світової війни і, особливо, в останній третині ХХ століття. Поява чи поширення таких політичних та соціокультурних явищ як лібералізація суспільної моралі, сексуальна революція, рух проти дискримінації етнічних та сексуальних меншин, феміністичний рух, пацифістський рух, рух за соціальну відповідальність бізнесу, за нову екологічну політику, і навіть такі масштабні світові політичні процеси як деколонізація, сприяли і низці змін у соціогуманітраних дисциплінах.

Усі з названих явищ по-перше, дали новий поштовх ревізіонізму у різних наукових царинах, проблематизували явища, які раніше не сприймалися «суспільством» чи наукою як проблемні (наприклад, гендерну нерівність) і, врешті, похитнули чітке і непорушне до того розмежування між нормальністю та відхиленням. Відповідно і уявлення про девіацію, як про патологію, дедалі більше підлягало критиці. Цю позицію представляє, зокрема Ч. Р. Міллс, на думку якого підхід соціальної патології виходив з визначених цінностей, а конкретно – цінностей консервативного середнього класу.

Для теоретико-методологічних напрямків дослідження девіантної поведінки, які формуються у 2-ій половині ХХ століття, характерне уявлення про девіацію не стільки як про визначену соціальну дію чи практику, як про специфічну реакцію з боку агентів соціального контролю на цю дію чи соціальну практику. Інакше кажучи, «створення девіації» інтерпретується як складний, щонайменше двосторонній процес, у якому рівновагому роль відіграє як девіант, так і агент соціального контролю і, можливо, навіть більшою мірою останній.

Якщо спробувати дати загальне визначення тим змінам, які відбулися у межах соціології девіантної поведінки в останній третині ХХ століття, то можна сказати, що дедалі більше починає переважати конструктивістський підхід. Одна із сильних сторін конструктивізму полягає в тому, що цей підхід приносить динаміку, якої цілком бракує підходу соціальної патології. Девіантність розглядається у контексті соціальних змін і переформулювань конвенційності та неконвенційності. Саме такий підхід відповідає умовам вітчизняного суспільства, яке зазнає глибинних трансформацій. Слід зауважити, що таке зміщення поглибило розуміння девіантної поведінки, проте у ньому криється і низка небезпек, насамперед, морально-етичного плану. Вони полягають у тому, що така інтерпретація не лише відвертає увагу від девіанта, а й знімає з нього відповідальність за неконвенційну поведінку. Девіант уже не злочинець, який заслуговує на осуд, а жертва обставин – наприклад, расової нетерпимості, тяжких житлових умов, зловживань агентів соціального контролю, ціннісно-нормативних трансформацій суспільства тощо.

У теоретико-методологічному плані зміна домінуючої у соціології девіантної поведінки парадигми пов’язана з інтеракціоністською парадигмою в сучасній соціології. Так, Г. Беккер формулює підхід прямо протилежний до підходу соціальної патології. Він пише: “Відхилення створюється суспільством... Соціальні групи створюють відхилення, створюючи правила, порушення яких і є відхиленням, застосовуючи ці правила до окремих індивідів і наклеюючи на них ярлик девіанта. З цієї точки зору, відхилення – це не характеристика дій самого індивіда, а скоріше наслідок застосування іншими індивідами правил і санкцій до «порушника». Девіант це той, на кого вдалося наліпити цей ярлик...» У праці «Моральні підприємці» він наголошує на процесі зміни меж між конвенційністю та неконвенційністю, криміналізації та декриміналізації окремих соціальних практик, називаючи ці процеси «моральними хрестовими походами», а їх головних дійових осіб «моральними хрестоносцями». Таким чином автор релятивізує проблематику нормальності та девіантності, проте робить це не з позиції етичного нігілізму, а з позиції зумовленості розмежування між нормою та відхиленням існуючою системою соціальної нерівності, адже саме представники панівних груп у суспільстві зазвичай ініціюють і очолюють «моральні хрестові походи»: йдеться про вимоги заборонити паління в громадських місцях чи про вимоги заборонити смертну кару, або ж лібералізувати законодавство у сфері володіння вогнепальною зброєю.

Із висловленими вище поглядами кореспондують теоретико-мтеодологічні позиції радикальної кримінології, яка формується наприкінці 60-их років ХХ століття. Вихідною тезою цього напрямку є те, що, аналізуючи суспільство у вимірі норма / відхилення, слід, перш за все, аналізувати відносини влади та домінування. Справи не виглядають так, що бідні скоюють злочини проти багатих або багаті проти бідних: більшість злочинів скоюють бідні проти бідних. Але зазвичай багаті визначають те, хто девіант і що девіантне, а що ні. Ці люди можуть впливати на моральне і правове визначення девіантності численними законними методами (лобіювання, фінансові вкладення в політичні кампанії). В результаті моральна та законодавча системи відповідають інтересам багатих.

Одним із сучасних напрямків досліджень девіантної поведінки є віктимологія – міждисциплінарне знання про те, чому певні люди стають жертвою злочинів, і як їхня поведінка та стиль життя визначають це. У межах цього напрямку існує таке поняття як кримінальна віктимність – це відхилення від безпечної поведінки, від безпечного способу життя, яке інтерпретується як створення сприятливих умов для скоєння злочину. Частиною предмету віктимологічного дослідження є дослідження існуючих соціальних очікувань, ролей, статусів. Деякі дослідники виокремлюють два типи віктимності:

• особистісна віктимність, тобто здатність окремих індивідів у силу їхніх психологічних характеристик ставати жертвами певного виду злочину за умов, коли наявна реальна і очевидна для щоденної свідомості можливість уникнути цього;

• рольова віктимність, тобто характеристика певних соціальних ролей, яка знаходить вираз у існуванні небезпеки щодо осіб, які їх виконують, незалежно від особистих характеристик цих осіб. Так, наприклад, у США найчастіше жертвами вбивств стають водії таксі, на другому місці поліцейські, на третьому місці працівники заправних станцій.

Статистика насильницьких смертей свідчить: значна їх частина має місце за умов споживання спритних напоїв. Відтак, не споживаючи спиртних напоїв та не перебуваючи у товаристві тих, хто їх споживає, громадяни могли б суттєво знизити ймовірність своєї загибелі насильницькою смертю.

Сучасна віктимологія розвивається у кількох напрямках:

1. Загальна «фундаментальна» віктимологія, яка описує феномен жертви соціально-небезпечного вияву, залежність процессу віктимізації від соціальних інститутів: дослідження історії віктимності і віктимізації;

2. Окремі віктимологічні теорії середнього рівня (наприклад, студії віктимності північноамериканських індійців);

3. Прикладна віктимологія – емпіричний аналіз, розробка і впровадження спеціальних технік превентивної роботи з жертвами, технологій соціальної підтримки, механізмів компенсації, страхових технологій тощо).

А. Ліазос у праці «Бідність соціології девіантності…» (The Poverty of the Sociology of Deviance: Nuts, Sluts and Preverts) приходить до висновку, що дослідження девіантності є цілком нерозвинутими у важливих сферах. Більшість дослідників девіантної поведінки приділяє увагу виключно, так би мовити, драматичним відхиленням і злочинам зокрема. Переважно це злочини, які вчиняють бідні, маргінали, ті, хто належить до депривованих груп населення. Водночас, цілком ігнорується інший тип девіантності, а саме інституційна девіантність. Інакше кажучи, вищий клас у соціології девіантної поведінки зявляється виключно як так званий лейбелер (той хто наклеює ярлики). Наступною великою проблемою є те, що більшість сучасних досліджень девіантності мають тенденцію «нормалізувати», гуманізувати девіантів. Соціологія девіантної поведінки цілковито відмовилася від нормативності та поставила себе, так би мовити, за межами добра і зла.