2. 2. Чуттєве, раціональне та інтуїтивне пізнання: специфіка й основні форми.

Рівні та форми пізнання

Рівень пізнання	Об’єкт пізнання (завдання)	Форми пізнання	Результат пізнання
Чуттєвий	Окремі власти- вості та ознаки речей	Відчуття Сприйняття Уявлення	Створення образу реальності
Раціо- нально- логічнии	Зв 'язки, функції, відношення речей	Поняття Судження Умовиводи	Створення понять. учень, теорій, концепцій
Синтезу- вальнии	Синтез абстрак- тного мислення та наочного даного	Експеримент Досвід Практика	Підвищення рівня достовірності знання Вихід на нові обри пізнання та діяльності

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистими", бо в своєму функціонуванні вони просякнуті розумом, мисленням, міркуванням. Тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально. За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття.

Перший, вихідний рівень пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти). Але поза ним пізнання неможливе. Чуттєвий рівень розглядають принаймні як поштовх до пізнання.

Форми емпіричної стадії пізнання такі:

відчуття — чуттєва фіксація окремих властивостей предмета;

сприйняття — цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ, який відбиває вже не окремі ознаки, а предмет у цілому. Цей образ виникає на підставі даних чуттів, але не є їх ме ханічною сумою;

уявлення — форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що їх суб'єкт сприймав раніше.

Вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків: відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т.ін.;

• відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

• самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування

суттєвого та несуттєвого.

Чуттєве пізнання – основа чуттєвого досвіду. Воно ґрунтується на відчуттях, котрі є необхідним джерелом пізнання. Це – слух, дотик, зір, смак, нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, коли суб’єктом сприймаються окремі сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відображення предмета і уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала безпосередньо. Фактично, чуттєве пізнання – це активне, живе споглядання, “мислення” образами. Отже, для чуттєвого пізнання в цілому характерне відображення дійсності в наочній формі, наявність безпосереднього (без проміжних ланок) зв’язку людини з навколишнім світом, відображення головним чином зовнішніх індивідуальних особливостей предметів і процесів, їх деяких загальних властивостей. Вихід же за межі чуттєвого пізнання досягається за допомогою мислення тому, що чуттєве відображення і його основні форми хоч і є необхідною властивістю пізнання, все ж обмежені у своїх можливостях давати істинні знання, оскільки чуттєво даний предмет завжди сприймається в безпосередній єдності з суб’єктом. Тому знання про дійсність досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості.

Мислення аналізує дані чуттєвого досвіду, даючи уза гальнене знання. Отже, наступний рівень пізнання – раціональне пізнання. Раціональне пізнання (від лат. rationalis – розумний) здійснюється на рівні мислення. Вичленовують такі форми раціональної стадії пізнання:

поняття — вузлова форма думки, в якій відображаються загальні, найістотніші властивості предмета чи явища, зв'язки і відношення дійсності;

судження – фіксує зв'язок предмета з його суттєвою ознакою. Судження граматично виражається розповідним реченням, наприклад: «Троянда червона»;

умовивід — форма думки у вигляді міркування, колиз одного чи кількох вихідних суджень висновуються нові знання, причому без звернення до органів чуття. Наприклад, уже у стародавні часи люди знали, що Земля має форму кулі», і до цього знання вони прийшли за допомогою такого умовиводу: тільки кулеподібні тіла відкидають тінь у формі диска.

Зверніть увагу, що чуттєве і раціональне – це діалектично взаємопов’язані складові єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Таким чином, процес пізнання здійснюється у формах чуттєвого та раціонального відображення. Однак слід пам’ятати, що чуттєве та раціональне – це не ізольовані один від одного ступені пізнання, а діалектично взаємопов’язані складові єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.

Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності, у взаємодії. Не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і, навпаки, чуттєвого пізнання поза раціональним. Свідченням їх нерозривної єдності є хоча б те, що вже в уявленні (основній формі чуттєвого пізнання) є елементи раціонального, абстрактного, узагальнюючого. Бо уявлення – це відтворення у свідомості людини того, що колись було. Уявлення – це згадування того, що найбільш запам’яталося, що є для суб’єкта важливим. При цьому втрачається безпосередність того, що уявляється, тому не всі ознаки баченого відтворюються.

Яскравим прикладом єдності чуттєвого і раціонального у пізнанні може бути така його форма, як інтуїція (від лат. уважно дивлюся). Інтуїція – це здатність людини осягнути істину, передбачити ситуацію через безпосереднє чуттєве споглядання, без логічного, раціонального доведення. Це, так би мовити, пряме “бачення” сутності явища чи процесу. Звичайно, такою формою відображення дійсності володіє не кожна людина. Основними рисами такої інтуїції є безпосередність (відсутні перехідні логічні ланки доведення); несподіваність (раптовість) спалаху думки, неусвідомленість шляхів досягнення нового знання, яким чином це відбулося.

При переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання. Якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв’язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів. Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, таким, що здатне відділяти суттєве від випадкового. Але воно також має певні недоліки. В основі їх, як не дивно, лежить саме те, що надає абстрактному мисленню переваги: відхід (абстрагування) від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі. Тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тому і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша—лікувати реальних хворих.

♦ Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання загалом, кожен має переваги, але й недоліки.

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси — подальший — синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

• досвід—особисте свідоме нагромадження умов та обставин як узгодження, так і не узгодження розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

• експеримент—дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.;

• практика — свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.

Синтезувальний рівень пізнання надає знанню цілісності, завершення, а тому додає до відчуттів та розумових конструювань смислову єдність знання. Звідси стає зрозумілим, чому людина згідна приймати тільки ті знання, які для неї набувають смислового знання.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність. В процесі досвідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття. Від них ми, за вже розглянутою схемою, переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів і т. ін.

♦ Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін. Тобто пізнання - це процес. Воно розвивається спиралеподібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.

Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової активності людини у створенні знання і у свідомій організації своїх пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конструктивне вибудовування інтелектуальних утворень, що впорядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а й розуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.

Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюють відомим висловом Дме. Локка: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті". Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декарт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.

Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді),

а ролі практики — до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

♦ Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його процес задіяні суттєві сили людини та її різні інтелектуальні здібності. Через це знання постає як складне утворення, що передбачає і пряме сприйняття дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх складових під смислову цілісність.