Література

Основна

1. Василюк А, Корсак К., Яковець Н. Нариси з порівняльної педагогіки. – Ніжин, 2002. – 120 с.

2. Кравець В.П. Зарубіжна школа і педагогіка ХХ століття: Навчальний посібник, 1996. – 290 с.

3. Луговий В.І. педагогічна освіта в Україні: структура, функціонування, тенденції розвитку. –К.:МАУП, 1999. –196 с.

4. Порівняльна педагогіка: Навч. Посібник / Упоряд. І.М.Богданова. – Одеса: ПДПУ, 2002. – 164 с.

5. Сбруєва АА. Порівняльна педагогіка: Навчальний посібник. – Суми: Університетська книга, 2004. – 320 с.

Додаткова

1. Андрущенко В.П. Освіта на рубежі століть: філософія, методологія, практика// Неперервна професійна освіта: філософія, педагогічні парадигми, прогноз: Монографія. – К.: Наукова думка, 2003. – С.99 – 166.

2. Бондар В. Педагогіка й філософія: взаємодія і взаємозбагачення // Вища освіта України.– 2002. – №3. – С.14 – 19.

3. Кремень В. Філософія освіти ХХІ століття // Шлях освіти. – 2003. – № 2. – С.2 – 6.

Тема 4. Міжнародна взаємодія в освіті: організації та програми

Мета заняття: визначити завдання та функції, які виконують Міжнародні організації в контексті освітнього простору, ознайомитися з міжнародними освітніми програмами, які реалізуються в сучасному освітньому просторі та вивчення питання інтеграції України до Європейського освітнього простору.

Основні поняття та терміни: освітній консенсус, міжнародні організації, хартії, конституції, освітні стандарти, технологічні та фінансові ресурси, ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, МБО (Міжнародне бюро освіти), МІПО (Міжнародний інститут планування освіти).

1. Питання для обговорення

1. Еволюція взаємодії у сфері освіти.

2. Зародження європейських освітніх організацій.

3. ЮНЕСКО та її інституції.

4. Загальна характеристика діяльності Ради Європи у контексті розвитку освіти.

5. Міжнародні освітні програми.

2. Питання для самостійної роботи

1. Європейський Союз і європейська інтеграція України.

2. Міжнародна програма “Сократес”.

3. Міжнародна програма “”Леонардо да Вінчі”.

4. Міжнародна програма “Молодь”.

3.Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте ідею безперервності освіти як провідний принцип реформування освіти за кордоном.

2. Охарактеризуйте тенденції розвитку європейських освітніх організацій.

3. Дайте характеристику стратегій освітньої політики різних міжнародних організацій.

4. Які існують типи стратегій такої політики?

5. Проаналізуйте особливості інтеграційних процесів у сфері освіти, що існують на європейському континенті.

6. Що таке GATS? У чому полягають позитивні та негативні впливи цієї угоди?

7. У чому полягають суперечності культурного аспекту глобалізації?

Методичні рекомендації

В останній чверті ХХ століття у світі відбулися кардинальні зміни, зумовлені загальними процесами глобалізації, які вплинули на фундаментальні основи розвитку освіти. Інтеграція стає наріжним каменем усіх трансформацій у галузі освіти.

Національні системи освіти вступають в епоху неперервного реформування, головною метою якого є підвищення якості освіти в процесі зближення різних національних освітніх систем. Поряд з державами суб’єктом перетворень в освіті стають міжнародні організації, які, просуваючи ідею єдиного освітнього простору, пропонують розмаїття способів взаємодії у ньому.

Водночас процеси демократизації приводять до зміни освітньої парадигми, у якій людина також стає активним суб’єктом перетворень в освіті, що виходять за межі національного. Це пояснюється тим фактом, що сучасний фахівець у професійній діяльності перебуває в умовах становлення системи світового економічного господарювання. Така ситуація потребує від нього знань і вмінь, необхідних й актуальних не лише в країні його проживання, а й у світі. Розмаїття потреб людини, в основі яких нині лежать мотиви свободи вибору змісту і місця професійної діяльності у світі, породжує різноманіття освітніх послуг.

Отже, у результаті нових потреб людини в освіті, цільових установок міжнародних організацій, державних цілей зближення національних систем освіти у світі сформувалася практика пропонування такої освіти, яку умовно можна назвати транснаціональною. Більшість учених поділяють думку, що транснаціональна освіта – це освіта, яка надає освітні послуги, які допомагають фахівцям, які їх отримали, здійснювати професійну діяльність в умовах економіки різних країн, і суб’єктом організації якої виступають міжнародні організації. Транснаціональна освіта також надає фахівцям додаткові можливості успішної соціалізації в умовах глобалізації.

Світовий освітній простір як глобальний об’єкт дослідження вивчається вітчизняними і російськими вченими. Зокрема детально розглядаються особливості реформування національних систем освіти в контексті глобалізаційних процесів (В. Борисенков, О. Джуринський, В. Кремень, О. Лисова, В. Луговий, А. Сбруєва), або окремі аспекти освіти: проблема забезпечення якості освіти (О. Ляшенко, Н. Найдьонова), міжнародні дослідження в освіті (З. Батюкова, Т. Шапошнікова, О. Сухомлинська), світовий освітній простір як продукт педагогічної думки, що розвивається (М. Лещенко, А. Селіванов, С. Сисоєва).

У сучасних умовах великої актуальності набуло вивчення впливу глобалізаційних процесів на розвиток освіти, що відобразилось у працях В. Андрущенка, М. Згуровського, В. Кременя, В. Кудіна, В. Мяснікова, Н. Ничкало. Низка досліджень присвячена інтегративним процесам у європейському освітньому просторі: теоретичні основи інтеграційних процесів у сучасному європросторі (В. Байденко, О. Бражник, М. Ларіонова, Л. Пуховська), міжнародні нормативно-правові засади розвитку європейської інтеграції (Г. Лукічов, В. асонкін), ключові принципи європейських освітніх реформ (О. Матвієнко, О. Мелвіл).

Світовий освітній простір як специфічна сфера життєдіяльності людства, у якій під контролем суспільства формуються зовнішні й внутрішні умови для розвитку особистості, всебічно розглядається в працях А. Ліферова. Системно вивчаючи основні межі світового освітнього процесу (аналіз теоретичних проблем глобалізації освіти з позиції державного підходу; аналіз сукупності всіх освітніх і виховних закладів, науково-педагогічних центрів, урядових і громадських просвітніх організацій, особливості функціонування систем освіти різних регіонів і країн тощо), досліджує проблему глобалізації Б. Вульфсон.

Ключові характеристики наднаціональної освіти (міжнародний складник її функціонування, можливість користуватися нею представникам усіх національностей, визнання її еквівалентності і значущості в процесі працевлаштування у будь-якій країні світу) виявлено і схарактеризовано І.А. Тагуновою в дослідженнях, присвячених розвитку наднаціональної освіти в контексті світового освітнього простору. М.В. Ларіонова здійснила комплексне дослідження нормативних основ, методів та інструментів кооперації країн-членів ЄС у галузі освітньої політики, спрямоване на виявлення основних закономірностей розвитку співробітництва в освіті та їх взаємозв’язків з процесом європейської інтеграції.

Аналіз праць міжнародних експертів у галузі світового освітнього простору засвідчив, що пріоритетна увага в них спрямована на вивчення цілей, змісту і механізмів реформування національних систем освіти, формування особистості в ній з позиції держави. Однак, на наш погляд, інтерес становить також вивчення напрямів розвитку процесів глобалізації в освіті з точки зору задоволення потреб входження у світ сучасної людини. Розгляд тенденцій становлення транснаціональної освіти з позиції людини, яка виконує власні завдання щодо задоволення освітніх потреб для мінімізації труднощів в умовах глобалізації, ще не стало предметом спеціального дослідження.

Міжнародний досвід розвитку транснаціональної освіти, на наше переконання, є надзвичайно актуальним для України, де відсутність чіткої національної стратегії інтернаціоналізації вищої освіти визначає низький обсяг експорту освітніх послуг, низькі темпи розвитку міжнародних освітніх програм і, відповідно, ускладнює ефективну інтеграцію вітчизняної вищої школи та загальноєвропейського і світового освітнього простору.

Російська дослідниця І.А. Тагунова вважає, що нині формування світового освітнього простору, з одного боку, здійснюється у процесі взаємної адаптації національних освітніх систем в умовах державного реформування освіти певної країни в напрямі інтеграції, а з іншого – воно пов’язане з розвитком транснаціональної освіти, спрямованої, насамперед, на пошук оптимальних умов задоволення освітніх потреб окремої людини в умовах глобалізації та інтернаціоналізації різних сфер суспільного життя у сучасному світі.

Її колега Г. Лукічов на основі багатолітніх наукових досліджень дійшов висновку, що транснаціональна освіта є безпосереднім результатом процесів інтернаціоналізації і тісно пов’язана з використанням нових інформаційних технологій в освіті. Він дотримується такого визначення феномену транснаціональної освіти – «всі види програм вищої освіти чи навчальних курсів, або освітніх послуг, включаючи дистанційну освіту, при здійснені яких студенти перебувають в іншій країні, а не в тій, де розташований вищий навчальний заклад, що присвоює кваліфікацію. Програми можуть належати освітній системі іноземної країни, або реалізовуватися незалежно від будь-якої національної системи освіти».

Це визначення було прийняте внаслідок численних дебатів та обговорень на міжнародному рівні експертами Європейського центру вищої освіти ЮНЕСКО, Ради Європи та Європейської Комісії під час Ризького саміту (6 червня 2001 р.). Воно відображене у спільному документі «Кодекс професійної практики у наданні транснаціональної освіти» Комітету конвенції про визнання кваліфікацій вищої освіти, що створений названими організаціями для розв’язання міжнародно-правових проблем розвитку транснаціональної вищої освіти.

Останніми роками у світовому освітньому просторі широко застосовується трактування транснаціональної вищої освіти як освіти, яку здобуває студент в іноземному університеті, проживаючи у своїй країні. При цьому студент не перетинає кордони, переїжджаючи на навчання в іншу країну, а освітні програми проникають крізь кордони і стають транснаціональними. Перетин кордонів за умови транснаціональної освіти здійснюється або фізично, тобто переїздять викладачі з навчальними матеріалами, або віртуально, тобто завдяки дистанційній формі навчання з використанням телекомунікацій та Інтернет-технологій. Таке розуміння досліджуваного нами явища закладене в основу діяльності міжнародної організації «Глобальний альянс транснаціональної освіти» (Global Alliance for Transnational Education – GATE), яка включає бізнес-корпорації, вищі навчальні заклади, урядові структури, об’єднані для здійснення спільного контролю за якістю транснаціональної освіти.

Аналіз наукової літератури з теми дослідження засвідчив, що науковці різних країн (Дж. Найт, М.В. Ларіонова, О.В. Сагінова) пов’язують розвиток транснаціональної освіти з тенденцією інтернаціоналізації освітнього простору – процесом, у межах якого цілі, функції та організація надання освітніх послуг набувають міжнародного виміру.

Для означення поняття «транснаціональна освіта» в міжнародних документах, монографічних дослідженнях і науковій періодиці використовують подібні за суттю терміни «закордонна освіта» (education abroad), «міждержавна освіта» (international education), «трансгранична освіта» (across borders/cross-border/transborder education), які в сукупності трактують транснаціональну освіту як «зовнішню» інтернаціоналізацію.

Маючи на меті підготовку фахівців, здатних ефективно працювати у швидкозмінних умовах глобального ринку, транснаціональна освіта виконує, насамперед, такі основні завдання: диверсифікація і зростання фінансових потоків за допомогою залучення іноземних студентів на платні форми навчання; розширення навчальних планів і можливостей навчання студентів у зарубіжних ВНЗ-партнерах; розширення міжнародної мережі ВНЗ для ефективного використання їхніх ресурсів; підвищення якості освіти і досліджень завдяки участі студентів і викладачів у міжнародному обміні знаннями.

Очевидним є той факт, що більшість сучасних ВНЗ залучені до міжнародної діяльності, переважно у вигляді спільних дослідницьких проектів, програм обміну для студентів і викладачів, спеціальних програм для навчання іноземців. Однак це є найпростіше розуміння і реалізація транснаціональної освіти. На вищому рівні, на нашу думку, транснаціональну вищу освіту слід розглядати як процес систематичної інтеграції міжнародного компонента в освітньо-виховну, науково-дослідницьку та суспільно-громадську діяльність вищих навчальних закладів.

Транснаціональна вища освіта має чотири основні форми міжнародного співробітництва, а саме:

1. Індивідуальна мобільність, яка зазвичай передбачає академічну мобільність студентів і професійну мобільність викладачів, що здійснюється з освітньо-науковою метою.

2. Мобільність освітніх програм та інституційна мобільність, яка приводить до формування нових міжнародних стандартів освітніх програм.

3. Інтеграція до навчальних програм міжнародного виміру й освітніх стандартів.

4. Інституційне партнерство, спрямоване на створення стратегічних освітніх альянсів і міжнародних освітніх корпорацій.

Розвиток транснаціональної вищої освіти як активного й ефективного міждержавного співробітництва з метою взаємозбагачення й обміну досвідом в освітній сфері стає одним з важливих складників освітньої політики розвинених країн світу. Адже до беззаперечних переваг інтернаціоналізації можна зарахувати підвищення доступності вищої освіти, універсалізацію знань, розробку міжнародних стандартів якості і підвищення інноваційності вищої освіти, розширення й зміцнення міжнародного співробітництва.

Так, за даними ЮНЕСКО, на початку ХХІ ст. 1,9 млн студентів навчалися за межами рідної країни, що, за підрахунками експертів, становить, у середньому, 15-відсотковий щорічний приріст загальної академічної мобільності. На думку соціологів, до 2010 р. кількість студентів, які навчаються за кордоном, становитиме 2,8 млн, а до 2025 р. сягне позначки 4,9 млн. Цікавим є і той факт, що основними постачальниками освітніх послуг є такі високорозвинені країни, як Австралія, Франція, Німеччина, Велика Британія і США, що приймають на навчання 73 відсотки всіх іноземних студентів, які, переважно, є громадянами Греції, Японії, Кореї та Туреччини.

Аналіз документів міжнародних освітніх інституцій свідчить, що різноманітні програми ЄС, а також запроваджені національними організаціями розвинених країн (USAID, IREX (США); British Council (Велика Британія); DAAD (Німеччина); EduFrance (Франція); CIDA (Канада) спрямовані, насамперед, на посилення академічної та професійної мобільності, сприяють розвиткові транснаціональної вищої освіти. За таких обставин, вона (освіта) як об’єктивно існуючий феномен набуває ознак керованого процесу.

Одначе попри об’єктивність і очевидну незворотність процесу інтернаціоналізації освіти, не всі країни готові розглядати її як частину своєї стратегії розвитку в глобалізованому світовому освітньому просторі. Причина цього, за переконаннями фахівців, криється в неоднакових можливостях країн реагувати на необхідність взаємодіяти в об’єднаному світовому економічному та культурному полі. Багато країн з різних причин (низький рівень чи перехідний етап економічного розвитку, відсутність політичної стабільності, інформаційна ізоляція, обмежені технологічні можливості і пов'язаний з цими чинниками низький рівень освіченості населення) опинилися, так би мовити, на «периферії» глобальних тенденцій.

Крім цього, на шляху транснаціональної вищої освіти існують перепони, які ускладнюють адаптацію існуючих і розробку власних стратегій інтернаціоналізації, до яких можна зарахувати: 1) існування культурних перешкод; 2) відсутність чи обмеженість чіткого законодавства щодо надання транснаціональних освітніх послуг, а також норм забезпечення їхньої якості; 3) відсутність критеріїв порівнюваності систем і програм вищої освіти.

Вивчення міжнародного досвіду інтернаціоналізації освіти утверджує в думці, що протягом останніх десятиліть розвиток транснаціональної вищої освіти у більшості високорозвинених країн стає об’єктом і предметом державної політики, спрямованої на розв’язання конкретних внутрішніх політичних, соціальних і фінансових проблем. Звернення України до досвіду таких країн дає змогу критично оцінити основні здобутки в цій сфері, визначити переваги і недоліки існуючих стратегій інтернаціоналізації вищої освіти й виробити власну політику інтеграції у світове освітнє середовище.

З′ясовуючи провідні ознаки глобалізації освіти, передовсім розглянути фактори впливу міжнародних організацій на освітню політику національних держав, хартії та конституції міжнародних держав та стратегії впливу різних міжнародних організацій на розвиток національних освітніх систем.

Після цього слід розглянути питання реалізації соціально-прогресивних стратегій ЮНЕСКО в освітній сфері та головні інституції, через які вони відбуваються. Доцільним при висвітленні цього питання є характеристика дослідницьких акцій МБО порівняльно-педагогічного характеру та головних освітніх проблем, що стали предметом розгляду на сесії МБО 2001 року.

Переходячи до наступного питання, потрібно звернути увагу на соціально-прогресивну спрямованість, яку має інтеграційна діяльність у сфері освіти європейських регіональних структур – Рада Європи та Європейський Союз. Рада культурного співробітництва (1962р.) та комітети, що до неї входять, є фактором формування загальноєвропейської освітньої політики, яка повинна забезпечувати у всіх країнах – членах ради рівні права і високі стандарти навчання громадян.

Завершити розгляд даної теми потрібно питанням, що стосується інструментарію розвитку європейського виміру освіти – міжнародні програми (“Сократус”, “Леонардо да Вінчі”, “Молодь”) та інших типів політичних документів щодо узгодження освітньої політики держав у сфері кваліфікацій, вимірів якості освіти, взаємовизнання дипломів.