«Ленне право»

Глава І

4. Клірики і жінки, селяни і купці, і позбавлені прав, і позашлюбні, і всі не лицар­ського звання з боку батька і діда — усі вони не мають ленного права.

8. Ленник має своєму панові присягнути у тому, що він йому буде вірним і буде дру­гом. Отже, ленник є стосовно свого пана зобов'язаним, оскільки він його людина і від нього держить лен.

9. Ленник повинен відбувати королівску службу, оголошену рішенням пана у прису­тності двох його людей за шість тижнів до походу. Служба повинна проходити у межах німецької землі, що входить до складу Римської імперії.

16. Ленник повинен також служити своєму панові тим, що він бере участь у рішенні ленного суду, коли це потрібно панові, до півдня і у судові дні.

Розділ II. Держава і право країн середньовічних цивілізацій 243

16*

24. Батько передає у спадщину синові володіння так само, як і лен: тому син не зо­бов'язаний просити пана, щоб він дав йому лен батька.

39. Земельна ділянка може належати декільком панам таким чином, щоб один мав від іншого, проте так, щоб ця ділянка перебувала у (реальному) володінні одного.

40. Якщо хто-небудь отримує чинш із земельної ділянки, то вважається, що вона перебуває у його володінні.

45. Після смерті батька син має протягом року і шести тижнів визнати перед паном із складеними руками свою васальну (залежність) по батьківському лену.

67. Прибуток від лену неповнолітніх має отримувати пан, до тих пір, поки вони не досягнуть 12-річного віку.

94. Ніхто не може бути позбавлений володіння, якщо тільки воно не буде від нього відняте у судовому порядку.

130. Те, що хто-небудь отримує не на основі васальних (відносин), не визнається ле­ном, отже, якщо пан наділяє свого міністеріала, то це робить не на основі васалітету, а за правом (панського) двору. Ця передача — поза денним правом, вона є передачею, пов'язаною із посадою,

Глава II

Про порядок судочинства

1. Пан (сеньйор) нехай прохає одного із своїх васалів у присутності двох інших васа­лів, чи судити йому за ленним правом свого васала у звинуваченні його, і у який термін і на якому місці він має нести проти нього судове переслідування.

2. Якщо прийнята постанова дозволяє судові дії, пан, починаючи з цього дня або у найближчі шість днів, викликає васала з'явитися протягом 14 днів до ленного суду у вка­зане село або курію, яка є в розпорядженні пана або яку тримає хто-небудь від нього.

11. Якщо ленник не хоче вислухати звинувачення його паном або про призначений день ленного (суду) у той час, коли він перебуває так близько від пана, що міг знати про це, то він не уникне (судового) штрафу.

35. Панові дозволено вирішувати скарги одного із своїх людей на іншого, чи перебу­ває один із них на його службі, чи обидва.

56. Курію, у якій судить пан, звинувачений не повинен залишати доти, поки пан не закінчить судити.

Документ № 2

КАРОЛІНА (витяги)

І. ...Досі у деяких місцях дехто із дворян та інших осіб, які за посадою та з інших причин мають особисто вершити цей суд, ухилялись від участі в засіданнях подібних су­дів і вважали це безчестям для свого звання, а тому злодійство часто залишалось безкар­ним. Між тим, таке відправлення правосуддя не повинне і не може завдати ніякої шкоди їх честі, або їх званню, а, навпаки, слугує утвердженню правосуддя, покаранню злочинців і є честю для таких дворян і посадових осіб. Тому вони повинні особисто брати участь у цих кримінальних судах у якості суддів і судових засідателів кожного разу, ... і мають діяти і вчиняти при цьому як належить у відповідності із нашим цим законом.

VIII. Якщо буде встановлено злочин, за який має бути застосована смертна кара, або будуть виявлені прямі докази цього, то треба вчинити допит з тортурами з метою пов­ного вияснення, необхідного для встановлення істини, а також для підтвердження й ' признанням винного, як пояснено і наказано стосовно тих, хто буде притягнутий до су­ду позивачем.

XI. Якщо позивач звертається до влади або судді з проханням заточити кого-небудь до в'язниці у відповідності з кримінальним правом, то цей позивач повинен, перш за все, подати прямі докази і підозріння у вчиненні злочину, що тягне за собою криміна­льне покарання, незалежно від того, прохає чи вимагає позивач заточити звинувачува-

244 Частина І. Держава і право країн кастово-станового суспільства

ного до в'язниці під його відповідальність чи заточити його разом з обвинувачуваним. (Позивача беруть під сторожу до тих пір, поки він не внесе грошової застави — Л. Б., С. Б.). Коли позивач виконає це, звинувачуваний має бути ув'язнений, і показання позивача мають бути точно записані, при цьому треба особливо наголосити, що в'язниці мають бути збудовані і облаштовані для утримання, а не для тяжкого і небезпечного покарання заарештованих. Коли є декілька заарештованих, їх треба відокремити один від одного, наскільки це можливо за тюремних умов, з тим, щоб вони не могли домовитися між собою про неправдиві свідчення або змовитися про те, як вони мають виправдовуватися за свої діяння.

XXXIX. Якщо кінні або піші кнехти, які звичайно валяються і пиячать у шинках не можуть довести, що чесна служба, ремесло або оброк, які вони мають, дозволяють їм робити такі витрати, мають вважатися підозрілими стосовно усяких лихих справ, особ­ливо розбою. Треба мати на увазі, як це спеціально встановлено нашим і священної ім­перії законом про загальний земський мир, що таких хитрунів треба без жалю хапати, допитувати з пристрастю і суворо карати за їх злочини. Так само усі владні структури мають здійснювати ретельний нагляд за усіма підозрілими жебраками і волоцюгами.

LXVIII. Свідки, яких викриють у тому, що вони шляхом неправдивих і злочинних свідоцьких показань підвели або намагалися підвести невинуватого під кримінальні по­карання, мають бути піддані тому покаранню, якого вони хотіли, щоб зазнав невинний.

CXL. Якщо на кого-небудь нападуть або накинуться зі смертельною зброєю або зна­ряддям або нанесуть йому удар і підданий насиллю не може шляхом втікання ухили­тись від... небезпеки для свого життя, тіла, гідності і доброї слави, то він може безкар­но захищати своє тіло і життя шляхом правомірної оборони. І якщо він при цьому позбавить життя того, хто нападає, він в тому не винний і не зобов'язаний також доче­катися зі своєю обороною доколи йому не буде нанесено удару, не дивлячись на писане право і звичай, які цьому протирічать.

Про те, що необхідна оборона має бути доказаною.

CXLI. Якщо хто-небудь при виявленні його діяння побажає скористатися посилан­ням на стан необхідної оборони, а звинувачувач не визнає цього, то на винного поклада­ється обов'язок вищезазначеним чином достатньо довести перед судом необхідну оборо­ну, на яку він посилається. Якщо він цього не доведе, то його буде визнано винним.

СХІІ. Ті, хто виготовляють фальшиві печатки, листи, документи, акти, кріпосні книги, подоходні і окладні книги або реєстри, мають бути у залежності від більшого або меншого значення злочину і розміру спричиненої шкоди, піддані тілесним покаранням або смертній карі.

CXXIV. Той, хто навмисне зрадить, мусить, у відповідності із звичаєм, бути скара­ний на смерть. Якщо це буде жінка, то її треба втопити...

CXXV. Викриті у навмисному підпалі мають бути скарані на смерть через спалення.

CXXVII. Якщо хто-небудь у країні, місті, володінні або області навмисне організує небезпечний бунт проти народу, проти влади і це буде викрито, то, у відповідності із тяжкістю і обставиною його злочину, його мають скарати на смерть через відрубування голови або ж мають висікти різками і вигнати з країни, краю, судової області, міста або місця, де він організував бунт. При цьому суддя і судові засідателі мають звернутися за належними вказівками, щоб не вчинити несправедливо і попередити подібні злонаміре-ні заколоти.

СХХХІХ. Якщо хто-небудь, здійснюючи необхідну правомірну оборону для захисту свого тіла і життя, позбавить життя того, хто змусив його до цієї необхідної оборони, то він не буде у цьому ні перед ким винний.

CXLVI. Якщо хто-небудь, виконуючи дозволену роботу у визначеному для цього міс­ці чи приміщенні, через необачність, випадково, проти своєї волі, позбавить життя ко­го-небудь, то він може бути виправданий, багатьох випадках, які, проте, неможливо по­вністю перерахувати.

Розділ II. Держава і право країн середньовічних цивілізацій 245

CL. Є багато інших випадків позбавлення життя, які трапляються через причини, за які не наступає кари, оскільки такі причини законні і справедливі.

Наприклад, той, хто уб'є когось за статеві зносини з його дружиною або дочкою...

Також той, хто уб'є когось для врятування життя, тіла або майна іншої особи, а та­кож коли вбивають люди божевільні...

Тим паче, якщо буде вбитий той, кого наказано затримати, а він вчинить недозволе­ннії, небезпечний і підсудний опір.

Також той, хто уб'є кого-небудь, і кого виявить уночі за небезпечних обставин у своєму житлі...

Примітка: Документи №№ 1-2 використані з: Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн. — К.: Ін Юре,1998. — Т. І. — С 204-254, 256-318.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

1. Галанза П. Н. Феодальное государство и право. — М., 1963.

2. Дембо А. И. Саксонское зерцало — выдающийся памятник истории германского феодального права // Саксонское зерцало: памятник, комментарий, исследования. — М., 1985.

3. «Каролина». Уголовно-судебное уложение Карла V.— Алма-Ата: Наука, 1967.

4. Киралфи А. Источники английского права // История права: Англия и Россия.

— М., 1990.

5. Лисневский Э. В. История феодального государства и» права Англии.— Ростов — н/Д, 1981.

6. Памятники истории Англии XI—XIII вв.: Пер. Д.М.Петрушевского.—М., 1986.

7. Салическая правда: Пер. Н. П. Грацианского. — М., 1950.

8. Средневековое городское право. XII—XIII вв. — Саратов, 1989.

9. Томсинов В. А. О сущности явления, называемого рецепцией римского права// Вестник Московского государственного университета. Серия «Право». — 1998. — № 4.

— С. 3—17.

10. Черниловский 3. М. История феодального государства и права. Учеб. пособие. — М., 1959.

246 Частина І. Держава і право країн кастово-станового суспільства

ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА У КРАЇНАХ СХОДУ § 1. Основні риси східного феодалізму

Розглядаючи найбільш загальні риси соціально-економічного розвитку сере­дньовічних країн Сходу (Індія, Китай, Арабський халіфат, Японія), слід зазна­чити, що жодна з цих країн не досягла в епоху середньовіччя європейського рі­вня пізнього феодалізму, коли в його надрах почали розвиватися буржуазні відносини. Тут, у порівнянні з основними середньовічними європейськими країнами, різко відставали у своєму розвитку промисловість, товарно-грошові, ринкові відносини. У більш схожому з європейськими суспільствами — япон­ському — лише в XVIII — першій половині XIX ст. почали зароджуватися елементи капіталізму у формі мануфактурного виробництва.

Такий характер розвитку був обумовлений стійкою багатоукладністю се­редньовічних східних суспільств, тривалим співіснуванням патріархально-родових, кланових, рабовласницьких, напівфеодальних і інших укладів.

Значний вплив на весь хід історичного розвитку країн Сходу справляло ши­роке розповсюдження як державної власності на землю, так і общинної, з іс­нувавшим приватним землеволодінням общинників-селян. Державна влас­ність, у її вузькому розумінні, включала лише велике землеволодіння монарха і державної скарбниці. У широкому ж значенні вона не зводилася до власності монарха, а охоплювала і земельні пожалування із державного фонду особам, причетним до влади, які мали право збору і привласнення ренти—податку з визначеної території. Власники державних пожалувань могли стати і фактич­ними приватними власниками, домігшись розширення своїх власницьких прав, перетворення їх у постійні, такі, що передаються у спадок.

Але в середньовічних суспільствах Сходу держава всебічно охороняла дер­жавну власність на землю з властивою їй традиційною системою експлуатації податних селян, стримувала розвиток приватної власності, що перешкоджало створенню тут західноєвропейської системи панського господарства.

Співіснування різноманітних форм земельної власності знаходило відображен­ня, насамперед, в особливій структурі панівного класу у всіх неєвропейських се­редньовічних суспільствах. Якщо в Західній середньовічній Європі сформований клас приватних земельних власників, що використовували працю залежних се­лян, спирався на феодальну державу, яка об'єктивно виражала його волю, то па­нівний клас у країнах Сходу — це сама держава в особі сановно-бюрократичного соціального прошарку, причетного до влади, який жив за рахунок ренти-податку, який сплачували, головним чином, формально вільні хлібороби-селяни.

При цьому необхідно враховувати, що конкретні середньовічні суспільства в країнах Сходу характеризувалися різним ступенем збігу панівного класу з бюрократією, що залежало від міри втручання держави в економіку, рівня розвитку великого приватного землеволодіння. Яскравий приклад цього демон­струє середньовічний Китай.

Розділ II. Держава і право країн середньовічних цивілізацій 247

Крім цього, для цих країн, у порівнянні з європейськими, характерна і ме­нша залежність безпосередніх виробників-селян, більший обсяг їх прав, пов'язаних із розпорядженням своєю земельною ділянкою.

Відсутність панського господарства і панщини призвели до того, що тут селя­ни не були прикріплені до землі окремих феодалів. їх залежне становище визна­чалося зв'язаністю податковим тягарем, підтримуваним за допомогою державно­го апарату, чиновництва. Ця залежність виражалася в становій неповноцінності «простолюдина», що скріплювалася правом, релігією, общинними порядками.

Специфічне місце займало і східне середньовічне місто. Низький рівень су­спільного поділу праці в країнах Сходу виражався в тому, що місто тут не стало організуючою силою суспільного прогресу. Воно жило за рахунок пере­розподілу ренти-податку, тому що додатковий продукт, який концентрувався в руках окремих соціальних груп, не ставав капіталом, не включався у виро­бництво. Реміснича продукція йшла не на ринок, а на задоволення потреб пра­влячих сановно-бюрократичних, у тому числі й військових, кіл. Купецький капітал виконував при цьому функції своєрідного агента між ними і ремісни-ками-виробниками.

Східна сільська община, що уявляла собою замкнуте господарство із спад­ковим, незалежним від ринку, розподілом ремесла і землеробства, гальмувала розвиток двостороннього товарообігу між містом і селом, а водночас і форму­вання стану городян, купецтва міського типу.

Це у свою чергу визначило і порядки, що існували в східному місті. Реміс­ник тут знаходився під жорстким контролем бюрократичного державного апа­рату, був скутий правовими, релігійними приписами, становими, кастовими обмеженнями. Правовий статус міського жителя не відрізнявся від сільського. В Індії, наприклад, адміністративні межі міста часто були ледь визначені. Тут можна було зустріти ремісниче село і міста із значним землеробським населен­ням. Міська сім'я в Китаї вважалася таким же подвір'ям (ху), як і сільська, що вносилася до загальнодержавного податкового реєстру.

На відміну від європейського, східне місто не стало ареною політичної боротьби, що безпосередньо впливала на зміну форм держави. Воно не стало і сильною опо­рою центральної влади в її боротьбі з роздробленістю, як це мало місце в Європі.

Особливості суспільного ладу східних країн наклали свій відбиток на процес становлення там феодальних держав, на їх сутність і форми.