§ 1. Історія держави і права зарубіжних країн як наука

Науку «Історія держави і права зарубіжних країн» можна визначити як сферу людської діяльності, спрямовану на формування нових знань про виник­нення і розвиток держави і права в зарубіжних країнах. Складовими елемен­тами історико-правової науки є вчені з їх знаннями і здібностями, кваліфікаці­єю і досвідом; наукові установи; методи науково-дослідної роботи; понятійний і категоріальний апарат; уся сукупність наявних знань, яка виступає як резуль­тат цього наукового виробництва.

На відміну від загальної історії, історико-правова наука не досліджує суспі­льство взагалі, а лише вивчає історичні процеси розвитку складної системи державних і правових інститутів. Основна її мета — виявити історичні зако­номірності розвитку держави і права, їх специфіку в порівнянні із закономір­ностями розвитку як окремих елементів суспільства, так і суспільства в ці­лому.

З зазначеного витікає, що предметом вивчення науки історії держави і пра­ва зарубіжних країн є конкретні процеси виникнення і розвитку державно-правових інститутів і явищ, що розвиваються в хронологічній послідовності та проявляються в певному історичному просторі (зарубіжні країни).

Чому треба досліджувати далеке і не дуже далеке минуле цих інститутів?

Передусім тому, що глибоке розуміння суті сучасних державно-правових ін­ститутів неможливе без відповідей на такі питання:

• як вони виникли?;

• які основні етапи пройшли в своєму розвитку?;

• які причини зумовили їх зміни, заміну одного державно-правового інсти­туту іншим?;

• як вони вплинули на подальший розвиток держави і права?

Саме на ці та інші питання дає відповіді наука «Історія держави і права за­рубіжних країн» або «Загальна історія держави і права» як деякі вчені ще її називають, наприклад, у Росії.

Вступ 7

Виникнення та розвиток загальної історії держави і права

Спроби пізнати, пояснити причини історичних змін у політичному устрої і праві починаються з народженням історичних і політичних знань в історії сві­тової культури. Першими результатами формування нових (узагальнених) знань про державу і право були праці давньогрецьких письменників Геродота «Історія» (V ст. до н.е.) і Полібія «Загальна історія» (II ст. до н.е.). Однак пе­редумови переростання історико-правових знань у науку склалися лише на кі­нець XVII століття і розвивалися вони в рамках загальної історії. У 1685-1696 pp. в Галлє професор К. Келлер (Целларіус) видав латинською мовою «Всесвітню історію» в трьох томах, в якій вперше в загальній історії було за­стосовано її розподіл на давню, середню і нову.

Як самостійна галузь наукового знання історико-правова наука бере початок з XIX століття. Велику роль у накопиченні історико-правових знань відіграла історична школа права в Німеччині (її представники: Ф. Савіньї, М. Пухта). Народи, на думку прибічників цієї школи, живуть своїм історичним життям; кожний з них створює своє національне право зі своїми особливостями. При цьому те, що властиво одному народу, не може бути в будь-яку епоху сприйня­то без втрат іншим. Разом з тим право одних народів далеко не рівнозначне іншим за своєю цінністю і значущості для історії. За Ф. Савіньї, є народи вір­туози права, і тільки їх історія має науковий інтерес (до таких він відносив римлян, германців). Його 6-ти томна робота «Історія римського права в серед­ні віки» (1831 р.) стала чи не першим досвідом висвітлення в науковій історії держави і права проблемної історії, що охопила цілу низку правових систем Західної Європи. Подальший її розвиток, з більш широким охопленням про­блем, країн, пов'язаний з іменами М. Гуго, К. Ейхгорна та ін.

І послідовники, і критики історичної школи, звернувшись до спеціальних історико-правових досліджень, у найкоротший термін завершили перетворення загальної історії права в науку.

У першій половині XIX ст. під впливом загальної історичної науки і полі­тичної економії, що швидко розвивалася, сформувався новий підхід до оцінки закономірностей змін історико-правових явищ, який відстоювали представники так званого соціологічного напряму. Форми держави і права, на їх думку, жи­вуть не самостійним життям, а підпорядковані іншим, більш масштабним, змінам у соціальному житті народів, пов'язаних з відносинами власності, еко­номічним ладом.

У своїх дослідженнях з історії становлення національних держав в Європі, з історії Французької революції XVIII століття Ф. Гізо, О. Т'єрі, Ж. Мішлє праг­нули показати вплив класової боротьби буржуазії («третього стану») з дворянс­твом на зміни форм держави, на правову політику влади, а зрештою і взагалі на крах старого і формування нового правопорядку в Європі. Це було вже ви­знанням ідеї класової боротьби в історії як визначального чинника розвитку права і державної організації.

Ідея класової боротьби стала ключовою для соціальної філософії і історико-юридичної концепції марксизму, що склався в 40-х роках XIX ст. під впливом соціалістичної ідеології. У працях фундаторів цієї ідеології — німецького еко­номіста і філософа К. Маркса, публіциста і суспільного діяча Ф. Енгельса, а та­кож їх найближчих наукових послідовників Ф. Лассаля, П. Лафарга, К. Каут-ського, В. Плеханова, В. Леніна — роль класової боротьби була представлена

8 ' " —— — " - ^

вже як головний чинник усіх змін у світовій історії, включаючи зміни держав­них форм, правових інститутів, культури і навіть ідеологій.

Марксизм був лише крайнім втіленням соціологічного підходу до історії держави і права. Однак і інші дослідники стали розглядати юридичні явища тільки як продовження економічного ладу. Так, англійський історик права Ф. Метланд вважав, що економічні відносини — це «основа, з якої розвива­ються всі, державні установи, правові переконання, мистецтво і навіть релігійні уявлення»¹.

Розвиток у середині XIX ст. науки соціології, а потім поява порівняльно-історичного методу поклали початок виникненню так званої порівняльно-історичної школи права. Правознавці й історики стали шукати загальні риси розвитку правових і державних систем різних народів і таким шляхом встано­влювати загальні закономірності змін історико-правових інститутів. Загальну історію держави і права при такому підході почали розуміти тільки як порів­няльну історію.

Великий внесок у порівняльно-історичні дослідження права внесли німець­кий історик і правознавець А. Пост, що написав «Нариси із загальної порівня­льної історії держави і права» (1878 p.); англієць М. Мен, який присвятив своє життя дослідженню права стародавніх народів і найдавніших форм державності; француз Р. Даррест, з ініціативи якого було почато видання загальноєвропейсь­кого за значенням «Журналу історії французького і зарубіжного права».

Накопичення й узагальнення значного фактичного матеріалу в XX столітті зробило можливим видання до Другої світової війни таких фундаментальних робіт, як багатотомна «Історія права» німецьких вчених Й. Колєра і Л. Венгера (1914 p.), «Історія права» (1924 р.) американських істориків права Д. Вігмора і У.Сигля та ін.

Після Другої світової війни ряд фундаментальних праць з історії права, по­літичних інститутів видали француз Ж. Еллюль («Історія інститутів» в 5-ти томах 1969 p.); англієць А. Тойнбі — фундатор так званого цивілізаційного під­ходу в дослідженні державно-правових явищ, що створив з 1934 по 1957 pp. десять томів всесвітньої історії цивілізацій, роботу, відому під назвою «Досвід дослідження історії»; швед Е. Аннерс автор унікального навчального курсу «Іс­торія європейського права» в 2-х томах (1974—1980 pp.) та ін.

Вцілому ж історія права дещо поступилася своїм значенням у загальній юридичній науці порівняльному правознавству, яке внаслідок особливостей розвитку більшості західних систем права ставало історичним. У зв'язку з цим не можна не відзначити роботу Рене Давіда, що вийшла також російською мо­вою в кількох виданнях під назвою «Основні правові системи сучасності».

Вітчизняна наука загальної історії держави, і права

В Україні проблемами загальної історії держави і права займалися вчені провідних на той час університетів. Серед них М. Ф. Володимирський-Буданов (1838-1916 pp.) — професор Харківського університету, автор близько 100 ро­біт у галузі історії права Росії, України, Білорусії, Польщі, який у своїх дослі­дженнях, зокрема, в «Огляді історії російського права» (1886 p.), простежив

¹ Цит. за: Омельченко О. О, Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т.— М.Юстожье, 1998. — Т.1. — С. 23.

Вступ 9

історію держави і права Росії з найдавніших часів до видання Зводу Законів у XIX ст., виклав історію розвитку основних галузей права (державного, кримі­нального, цивільного), а також суду і процесу.

Не можна обійти увагою ще одного відомого українського юриста того часу, професора Київського університету — О. Ф. Кістяківського (1833—1885 pp.), який у своїй науковій спадщині значну увагу приділяв історичному правовому досвіду різних народів. Свідченням тому є історичний нарис науки криміналь­ного права, який було поміщено у передмові до його «Елементарного підруч­ника кримінального права», виданого у 1882 році.

Захоплення історією серед правників України було обумовлено набуттям до­сить широкого розповсюдження у той час в Західній Європі порівняльно-історичної школи права. Початок історико-порівняльного методу в юридичній науці в Україні було покладено Н. Іванішевим — вчителем О. Ф. Кістяківсько­го. Сам же О. Ф.Кістяківський своєрідно визначив мету, використання цього методу, а саме: «пошук початків справедливості в тих загальних нормах права, які можна виділити з різноманіття всіх часів і народів»¹.

Базуючись на історико-порівняльному методі в поєднанні з соціолого-позитивістським підходом до пояснення процесу походження і функціонування права, М. Ф. Володимирський-Буданов і О. Ф. Кістяківський звернули увагу на звичаєве право, правосвідомість народу, що виникали на ґрунті певних суспі­льних відносин, на діяльність судді, який обирався народом і протистояв мо­нополії законодавчої влади в руках держави. Ці вчені утворили своєрідну істо-рико-соціологічну течію, що представляла історичну школу права на Україні².

Після революції, у 20-х — 30-х pp., вивчення історії зарубіжних країн, у тому числі і історії держави і права, по суті припиняється. Тільки у кінці 30-х — на початку 40-х pp. відбувається поступове його відновлення.

Центром, зрозуміло, стала Москва. У 1940 р. вийшли перша програма і ле­кції нового навчального курсу, складені П. Н. Галанзою. У 1944—1947 pp. ко­лективом авторів було видано перший в СРСР курс загальної історії держави і права у 4-х томах. У 60-х роках під редакцією П.Н.Галанзи вийшов двотомник з «Історії держави і права зарубіжних країн», праці, присвячені історії держа­ви і права окремих країн Стародавнього Сходу (ОЛЖидков, ЕА.Скрипільов), Стародавньої Греції (С.Ф.Кечек'ян), Стародавнього Риму (Ю.М.Бірюков).

Вивчення держави і права зарубіжних країн також відроджувалося і в Украї­ні. Це було пов'язано передусім зі створенням Харківського юридичного інсти­туту, який згодом стає центром юридичної освіти та науки усієї України. Відро­дження української школи загальної історії держави і права пов'язано з іменами М. М. Страхова, А. Й. Рогожина, В. М. Катрина, Б. Й. Тищика та інших.

У 70-80 pp. свій внесок у розвиток науки історії держави і права зарубіж­них країн внесли радянські вчені К. І. Батир, О. А. Жидков, Н. А. Крашеніннін-кова, К. Г. Федоров, 3. М. Черніловський. Радянська історіографія держави і права, як і вся історична та юридична наука того часу, перебувала під впливом ідеології марксизму-ленінізму, яка у висвітленні й оцінках історії держави і права визначним вважала соціологічний класовий підхід. Суть його полягала в тому, що при вивченні історії державно-правових інститутів дослідники пови­нні були дотримуватись таких вимог:

¹ Див.: Кистяковский А. Ф. Элементарный учебник общего уголовного права. — К., 1882. — С. 32.

² Див.: Скакун О. Ф. К вопросу об исторической преемственности в буржуазной теории права // Право и борьба идей в современном мире. — М, 1980. — С. 32.

10 ' ' ' """*"

По-перше, визнання основою розвитку держави і права матеріальних умов життя, в яких головну роль відігравали виробничі відносини. Тому в дослі­дженнях тих років більше уваги приділялося висвітленню соціально-економічних аспектів, ніж юридичних;

По-друге, визначення першопричиною всього розвитку, в тому числі і дер­жавно-правових явищ, боротьби суперечностей, виразниками яких виступали антагоністичні класи;

По-третє, розуміння, що ці суперечності призводили до гострої класової боротьби і соціальних революцій, які обумовлювали зміни типів держави і права. Головною рушійною силою в цих перетвореннях виступали пригноблені народні маси.

По-четверте, визнання критерієм оцінки результатів боротьби за все про­гресивне, як і всіх історичних фактів, подій і явищ, комуністичного принципу партійності, який зобов'язував «стати на точку зору передового робітничого класу, оскільки його інтереси співпадають з об'єктивними законами історично­го розвитку»¹.

Перераховані вище вимоги у своїй сукупності ставали методологічними засадами будь-якого історичного, в тому числі й історико-правового дослі­дження.

Події останніх десятиліть XX століття призвели до суттєвих змін у розвитку нашого суспільства у цілому, і в науці, зокрема. Визнання людини найвищою цінністю обумовило необхідність переглянути методологічні засади перш за все гуманітарних наук, відмовитись від класового підходу в оцінках суспільних явищ, фактів, подій. Ці спроби було зроблено, зокрема, і в історико-правовій науці, про що мова піде далі.

Методологія науки

Словосполучення методологічні засади є похідним від «методологія» — поняття з яким зустрічаються студенти (курсанти) на початку вивчення майже кожної дисципліни, особливо фундаментального циклу. Наш педагогічний до­свід свідчить, що з'ясування першокурсниками питання про методологію нау­ки, що вивчається, викликає значні труднощі. І це не дивно, бо в порівнянні з радянським періодом, коли все в цьому питанні було зрозуміло (дивись вище), зараз навіть серед вчених немає цілісного уявлення та єдиного підходу до цієї проблеми. Спробуємо розібратися, представивши наше бачення методології іс­торії держави і права зарубіжних країн.

Методологія історії держави і права зарубіжних країн — це сукупність

а) загальнофілософських методів пізнання і пізнавальних принципів;

б) загальнонаукових дослідницьких методів і прийомів; в) спеціальних, хара­ ктерних для даної науки, методів та прийомів за допомогою яких досліджу­ ються процеси виникнення та розвитку державно-правовоих інститутів в зару­ біжних країнах.

Методологія історії держави і права зарубіжних країн у структурному від­ношенні умовно має три рівні.

Перший, вищий рівень, являє собою комплекс загальнофілософських мето­дів пізнання і пізнавальних принципів. Кожна наука вивчає певне коло явищ,

¹ Див.: История государства и права зарубежных стран: В 2-х тт. / Под ред. П. Н. Галан-зы. — М., 1963. — Т. 1. — С. 17.

Вступ 11

але окрема наука, навіть група наук, не може дати цілісної картини світу, скласти певний світогляд. Таке уявлення дає філософія — наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення. Вона ви­ступає як основний метод пізнання реальної дійсності, який використовується в усіх науках. Недаремно філософію ще називають наукою наук.

Ядро філософського методу пізнання становлять два загальнонаукові методи пізнання: діалектичний і метафізичний (раніше визнавався тільки діалектич­ний — Л. Б., С Б.).

Стосовно нашої науки діалектичний метод дозволяє розглянути всі держа­вно-правові явища в русі, в органічному зв'язку з розвитком економічних, со­ціальних, культурних та інших процесів, що відбувалися в суспільстві з най­давніших часів до сьогодення.

Метафізичний метод, навпаки, дозволяє розглянути державно-правові явища не в їх розвитку і взаємному зв'язку, а в певному стані спокою і неру­хомості.

Ці два методи виступають не кожний окремо, а в єдності і певному зв'язку. Наприклад, розглядаючи процес походження держави в тій або іншій частині світу, ми, використовуючи діалектичний метод пізнання, реконструюємо цей процес в русі, протягом певного проміжку часу, і враховуємо всі чинники (со­ціально-економічні, культурні та ін.), які сприяли державотворенню. Метафі­зичний метод дозволяє розглянути, наприклад, суть держави (рабовласниць­кої, феодальної), яка не змінювалася, а знаходилася в певному стані спокою століття і навіть тисячоліття. Звичайно, провідним в цьому зв'язку є, в силу свого динамізму, діалектичний метод.

Філософські, загальнонаукові методи пізнання виступають базою для пі­знавальних принципів, у межах вимог яких і здійснюється наукове пізнання. Відносно кількості даних принципів серед вчених немає єдності. Якщо подиви­тися через призму історико-правової науки, то ми б виділили три таких прин­ципи:

а) принцип історизму, що передбачає розгляд державно-правового явища, яке вивчається, в його розвитку, внутрішньому постійному русі з урахуван­ ням усіх зв'язків, що утворюють те історичне середовище, в якому дане яви­ ще існує. У галузі історії держави і права зарубіжних країн принцип історизму відіграє суттєву роль у процесі висвітлення генези і того чи іншого державно- правового явища в історичній ретроспективі і перспективі, дослідження місця і значення державно-правових явищ у сукупній системі явищ певної епохи, роз­ криття зв'язків між різними явищами минулого і сучасності, усвідомлення специфічної логіки історико-правових процесів;

б) принцип об'єктивності, який дозволяє виявити тенденції і закономірно­ сті процесу виникнення і розвитку державно-правових явищ тільки при наяв­ ності об'єктивних знань, отриманих внаслідок глибокого і всебічного вивчен­ ня всієї сукупності фактів, що відносяться до питання, яке має бути розглянутим. Довільний підбір фактів внаслідок несумлінності дослідника, або ще гірше, з метою досягнення будь-якої вигоди (найчастіше політичної) при­ зведе до нереальної, неправдивої інформації про те або інше державно-правове явище;

в) принцип соціального гуманізму, який передбачає оцінку фактів, подій і явищ не з позицій інтересів окремих соціально-класових сил, а з точки зору їх значимості в системі загальнолюдських цінностей, суспільного прогресу в ці­ лому.

12 ~"

Таким чином, верхній рівень методології являє собою сукупність загально-наукових пізнавальних методів і принципів, які є базовими для всіх наук, у тому числі й історії держави і права зарубіжних країн.

Другий рівень представляє собою сукупність загальнонаукових дослідницьких методів і прийомів (не плутати з методами пізнання — Л. Б., С. Б.). Серед загаль­нонаукових дослідницьких методів ми б виділили логічний метод, що проявля­ється в таких дослідницьких прийомах, як аналіз, синтез, індукція та дедукція.

Аналіз є прийомом наукового дослідження, суть якого полягає в роз'єд­нанні цілого на складові елементи. За допомогою синтезу узагальнюються зве­дені в єдине ціле дані, набуті за допомогою аналізу. Індукція — логічний умо­вивід, що веде дослідника від аналізу окремих фактів до загальних висновків, дедукція, навпаки, веде дослідника від загальних висновків до окремих явищ.

Третій рівень — це сукупність спеціальних дослідницьких методів і при­йомів, за допомогою яких дослідник з'ясовує реальну картину процесу, що ним вивчається. До спеціальних дослідницьких методів, характерних для іс-торико-правової науки, відносяться: хронологічний, проблемно-хронологіч­ний, періодизації, порівняльно-історичний та ін., які використовуються за­лежно від мети і завдань дослідження, джерельної бази та інших чинників.

Початковим методом будь-якого історичного дослідження є хронологічний метод, який передбачає вивчення фактів, подій і явищ у суворо визначеній хронологічній послідовності. Цей метод є оптимальним при розгляді історії державно-правових інститутів на невеликому історичному відрізку часу і, як правило, відносно однієї держави або народу. .

В історії держави і права зарубіжних країн хронологічний метод в «чистому» вигляді використовується рідко. Найчастіше за все застосовують його різновид — проблемно-хронологічний метод, який передбачає систематизацію джерельного матеріалу з окремих проблем, у рамках яких відновлюється ланцюг державно-правових подій у хронологічній послідовності. Але і цей дослідницький метод не вирішує проблему, що виникає при аналізі великої кількості однопорядкових іс­торичних фактів і виявленні схожості юридичних інститутів різних країн.

Цю проблему вирішує порівняльно-історичний метод, який орієнтує до­слідника на вивчення конкретних державно-правових явищ шляхом зіставлен­ня їх окремих якостей та рис з показниками інших однотипних і одночасних явищ (синхронне порівняння — порівняння по «горизонталі») або зіставлення явищ (можливо, одного і того ж явища) на різних тимчасових етапах їх розви­тку (діахронне порівняння — порівняння по «вертикалі»).

Дослідження процесу виникнення і розвитку державно-правових інститутів протягом багатьох тисячоліть неможливе без поділу цього величезного проміж­ку часу на ряд менших періодів, що виділяються на основі певних критеріїв. У цьому суть ще одного дослідницького методу — методу періодизації.

Сучасна література з історії держави і права зарубіжних країн свідчить, що у цьому питанні існує певна невизначеність, яка пов'язана зі спробами пере­гляду старих і неостаточним виробленням нових підходів до періодизації зага­льної історії держави і права.

В основі старого, марксистського підходу лежала категорія «суспільно-економічна формація»¹. З позицій формаційного підходу певним рівням соціа-

¹ «Суспільно—економічна формація» — історично визначений щабель у розвитку людсь­кого суспільства, що характеризується єдністю продуктивних сил і виробничих відносин (економічний базис), які визначають сутність надбудовних структур, якими є, зокрема, дер­жава і право.

Вступ 13

льно-економічного розвитку людського суспільства відповідає певний тип дер­жави і права і відповідний період їх існування. Це виглядає таким чином:

1. період— рабовласницька держава і право — IV тис. до. н.е. — сер. І тис. н.е. — стародавній світ;

2. період— феодальна держава і право — сер. І тис. н.е. — XVII— XVIII ст. — середні віки;

3. період— буржуазна держава і право — XVII—XVIII ст. — поч. XX ст. — новий час;

4. період— соціалістична держава і право — з 1917 р. (з Великої Жовт­невої соціалістичної революції в Росії) — новітній час.

V наш час устої наведеної періодизації похитнулися. Зроблена спроба коли­ шню чітку схему — рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична держава і право з властивими їм періодами замінити іншими категоріями. До­ сить поширеним у новій періодизації є так званий цивілізаційний критерій, в основі якого лежить категорія «цивілізація»¹. Прихильники цього підходу вважають, що тип держави і права та періоди їх існування зумовлені тією або іншою цивілізацією, де духовно-культурні чинники, релігійні передусім, па­ нують над об'єктивно-матеріальними.

Аналізуючи ці два підходи, приходимо до висновку, що в обох з них є свої позитивні та слабкі сторони. При цивілізаційному підході нечіткість в визна­ченні самого поняття цивілізація, де суспільство і держава характеризуються переважно по зовнішніх ознаках культури, часом важко вловимим, досить складно провести чіткий розподіл на окремі періоди.

Слабкою стороною формаційного підходу є абсолютизація економічного впливу на суть держави, тому в формаційну схему не вкладається історія дер­жави і права східних країн, які відрізнялися не тільки особливою, «азіатсь­кою» системою виробничих відносин, пов'язаною зі стійкою багатоукладністю, але і найглибшим впливом на все суспільне і державне життя релігійної ідео­логії, традицій і інших подібних чинників.

Враховуючи сказане, спробуємо, використовуючи позитивні сторони обох під­ходів, дати своє бачення періодизації історії держави і права зарубіжних країн.

Періодизація історії держави і права зарубіжних країн

Історію державно-організованого суспільства, на наш погляд, можна поділи­ти на дві великі епохи, які обумовили сутність та відповідні форми держави і права. Це:

1) Епоха кастово-станового суспільства, в яких:

• держава за своєю суттю є виразником інтересів вузьких класових угрупо­вань (рабовласницька та феодальна держави);

• право цього періоду — це право-привілей пануючих класів, яке юридично закріплювало існуючу соціальну нерівність.

2) Епоха громадянського суспільства, формування якого починається з пе­ рших буржуазних революцій. На цьому історичному етапі:

• держава починає виражати загальносоціальні інтереси;

¹ За А. Дж. Тойнбі «Цивілізація» — це відносно замкнутий і локальний стан суспільства, що відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологі­чних і інших ознак, два з яких залишаються незмінними: 1) релігія і форми її організації; 2) територія.

14 ' - "- •

• право закріплює соціальну рівність людей, які вперше в багатовіковій іс­ торії людства незалежно від їх соціального стану і походження стали юридично (що ще не означало фактично — Л. В., С. Б.) рівноправними учасниками суспі­ льного життя — громадянами.

Так, основним критерієм розподілу на ці дві великі історичні епохи висту­пає соціально-економічний стан суспільства. В той же час слід зазначити, що їх хронологічні межі не є однаковими для всіх зарубіжних країн. Це обумов­лено, на нашу думку, вже цивілізаційними рисами (соціально-політичними та духовними) того чи іншого суспільства. Визнання існування двох великих ци­вілізацій — західної та східної із своїми специфічними шляхами розвитку, пе­редбачає необхідність здійснити періодизацію держави і права зарубіжних країн у рамках цих двох цивілізацій.

В історії держави і права:

а) країн східної цивілізації виділяються:

J період — IV тис. до н.е. — кінець XIX — поч. XX ст.; II період — кінець XIX — поч. XX cm. — продовжується.

б) країн західної цивілізацій

I період — / тис. до н.е. — середина XVII-XVIII ст.;

II період — сер. XVII—XVIII cm. — продовжується. Хронологічні рамки:

• першого періоду обох цивілізацій зумовлені часом виникнення держави і права в станово-кастових суспільствах (рабовласницьких і феодальних) і часом припинення їх існування;

• другого періоду — початком становлення в зарубіжних країнах держави і права громадянського суспільства (буржуазної держави), пов'язаного із захід­ними буржуазними революціями середини XVII cm. і кінця XVIII cm. (Англія, США і Франція) і буржуазними перетвореннями і революціями в Азії у другій половині XIX (реформи 60-х pp. в Росії і Японії) — початку XX століття (Росія, Іран, Туреччина, Китай). Еволюція держави і права громадянського су­спільства продовжується, тому кінцеві межі другого періоду, на нашу думку, ще важко визначити.

У свою чергу в межах цих великих цивілізацій можна виділити так звані «локальні» цивілізації, наприклад, давньосхідну, далекосхідну, арабську (му­сульманську) — для східної цивілізації та античну (південноєвропейську), східноєвропейську, західноєвропейську, американську — для західної цивіліза­ції. Наприклад, історію держави і права країн західної цивілізації, які були і залишаються домінуючими в соціально-економічному та політичному (але не в духовному — Л.Б., С.Б.) розвитку, можна розподілити на наступні періоди:

1-й період (держава і право станово-кастового суспільства):

1. Держава і право Античного світу — І тис. до. н.е. — сер. І тис. н.е. (рабовласницька держава і право);

2. Держава і право Середньовіччя — сер. І тис. н.е. — XVII—XVIII cm. (феодальна держава і право):

а) ранньофеодальна держава і право;

б) держава і право часів сеньоріальної монархії;

в) держава і право часів станово-представницької монархії;

г) держава і право часів абсолютної монархії.

П-й період (держава і право громадянського суспільства). Досвід будівництва громадянського суспільства нараховує століття. В зале­жності від ступеня наближення фактичного стану суспільства до його соціаль-

Вступ 15

ного ідеалу, державо і право епохи громадянського суспільства можна поділити на два періоди:

1. Держава і право часів формування основ громадянського суспільства — сер. XVII cm.— сер. XX ст.;

2. Держава і право періоду становлення громадянського суспільства — сер. XX cm.— продовжується.

Таким чином, ми бачимо, що періодизація історії держави і права захід­них країн в основному вкладається у відому формаційну схему, яка була виведена на базі вивчення класиками марксизму саме європейських країн. За традиційною періодизацією другий період охоплює Новий і Новітній ча­си. Але ми не схильні виділяти Новітній час як окремий період в держав­но-правовому розвитку. Відомо, що відправним пунктом Новітнього часу вважалася Жовтнева революція 1917 р. і поява соціалістичної держави, яка згідно з марксистською теорією повинна була прийти на зміну буржу­азній.

Поява такої нової держави дійсно могла б послужити початком якісно но­вого періоду в історії держави і права, однак події кінця XX ст. показали, що новий тип держави виявився нежиттєздатним і відповідно недовговічним. За незначним винятком, колишні соціалістичні країни повернулися до держав­но-правових орієнтирів, закладених західними буржуазними революціями двісті і більше років тому. Тенденція державно-правового розвитку періоду Нового часу, що визначилася тоді, виявилася домінуючою і продовжується донині.

Історичний досвід показує, що сучасне право, яке утвердилося внаслідок згаданих вище революцій, засновувалось на нових принципах, розвивалось во­но плавно, еволюційно, що не дає підстав для виділення істотних і чітких вну­трішніх хронологічних рубежів. Що стосується держави, то тут відбувалися більш складні процеси, але і вони не мають достатніх підстав для виділення окремих періодів. «Пересування» початку Новітнього часу з Жовтневої рево­люції 1917 р. на закінчення Першої світової війни (1918—1920 pp.) теж не ви­рішує питання.

Дійсно, після цієї війни суттєві зміни відбувалися у формах європейських держав — з політичної карти Європи майже за два роки (1917—1919 pp.) зни­кли три великі монархічні імперії: Росія, Німеччина і Австро-Угорщина і на їх теренах виникли унітарні держави із республіканською формою правління і більш-менш демократичним режимом. Але головне — суть (буржуазна) абсо­лютної більшості держав світу (за винятком СРСР і Монголії), з притаманними для цього типу держави ознаками, кардинально не змінилася. Буржуазна дер­жава вдосконалювалася, часом зигзагоподібно, залежно від соціально-економічних («Велика депресія» 30-х років) та політичних умов (встановлення диктаторських політичних режимів). Результат показує, що спроби виділити для західних країн окремі хронологічні рамки, які визначили б новітню епоху, не мають достатніх аргументів.

Вищесказане не відноситься до історії держави і права конкретних країн, де ті або інші події кардинальним чином вплинули на суть і форми держави і права (СРСР — Жовтнева революція 1917 p.; Німеччина прихід Гітлера до вла­ди та ін.) і можуть стати основою для відповідної періодизації. Початковою і кінцевою ж датою того або іншого періоду загальної історії держави і права можуть стати події, що кардинально змінили державно-правовий розвиток за­рубіжних країн, сутність держави і права.

16

Значення вивчення історії держави і права зарубіжних країн

Історію часто називають пам'яттю народу, вона є гігантською лабораторією світового соціального досвіду. У нинішніх складних умовах становлення украї­нської держави і права використання історичного досвіду зарубіжних країн може виявитися як ніколи доречним. Багато з сучасних проблем, у тому числі труднощі державно-правового розвитку: неврегульованість процесу здійснення державної влади; піднесення і спад соціальної активності громадян, передчасні радощі і запізніле розчарування від непродуманих реформ, соціальна несправе­дливість, всесильна і непереможна бюрократія, правовий нігілізм тощо, йдуть з минулого. Розуміння цього є важливою умовою їх подолання.

Внаслідок своєї пізнавальної цінності, інформативності історія держави і права — дійовий інструмент формування історичної свідомості. Ця наука дає можливість не тільки глибше зрозуміти державно-правові реалії сучасності, але і прогнозувати подальший розвиток держави і права. Вона певною мірою озброює юристів, які працюватимуть у XXI столітті, знаннями, що можуть до­помогти в практичній діяльності з подальшого реформування державно-правових інститутів України, передусім на основі демократизації економічного і політичного життя, в охороні прав громадян і т.д. Цим і зумовлений один із чинників значимості «Історії держави і права зарубіжних країн» для вищої юридичної освіти.