1.3. Антрополого-соціологічна школа кримінального права

Антрополого-соціологічна школа кримінального права, представники якої найбільшу увагу приділяли соціально-психологічним аспектам злочинності, почала формуватись у другій половині XIX століття. Засновник антропологіч­ного напрямку Ч. Ломброзо (1835—1909 pp.) — італійський судовий психіатр, криміналіст, професор вважав за необхідне приділяти увагу не формально-юридичним аспектам злочину, а особистості злочинця. У роботі «Злочинна лю­дина у її відношенні до антропології, юриспруденції та психіатрії» вчений об­ґрунтував теорію природженого злочинця. На його думку, злочинець — істота особлива, котра відрізняється від інших людей, це своєрідний антропологічний тип, що спонукається до злочину в силу різних властивостей та особливостей своєї організації. Тому і злочин у людському суспільстві так само природний, як і в усьому органічному світі. Пізніші дослідження інших учених не підтвер­дили кримінально-антропологічну теорію Ломброзо, а сам автор (у роботах «Злочин», «Жінка - злочинниця і повія») відійшов від своїх ортодоксальних

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 529

34*4

поглядів. Аналізуючи соціологічні дані, вчений досліджував вплив освіти, бі­дності, алкоголізму, щільності населення на злочинність. Він дійшов виснов­ку, що в основі злочинної поведінки лежить безліч причин: кліматичні, соці­ально-культурні, генетичні та ін. Ці та інші положення стали основою для подальшої розробки біолого-психологічних та соціологічних методів вивчення злочинності.

§ 2. Джерела кримінального права

2.1. Джерела кримінального права країн англо-американської правової сім'ї

Джерела кримінального права Англії (Великобританії)

Розвиток кримінального права в Англії і, зокрема, його присто-сування до умов капіталістичного суспільства відбувалося особливими шляхами, що було зумовлено незавершеним характером англійської буржуазної революції XVII століття. На відміну від пізніших буржуазних революцій, вона, власне кажучи, не торкнулася феодального права, яке залишалось незмінним у своїй основі навіть до початку XIX століття.

Загальне право. Основним джерелом права залишалися судові прецеденти, і кримінальне право Англії значною мірою продовжувало ґрунтуватися на рі­шеннях судів, висновки яких публікувалися в судових звітах протягом попере­дніх семи століть. Перші записи такого роду під назвою «Щорічники» були рукописними, а з появою друкарства стали друкованими, із вказівкою уклада­чів. Приблизно з середини XIX ст. «Збірники судових звітів» почали видавати­ся під іменами укладачів — відомих англійських юристів (Крос, Плауден та ін.). З 1864 p., починає виходити щомісячна серія звітів за назвою «Law Reports», які видавалися вже не приватними видавцями, а під контролем особ­ливої ради, котра мала права юридичної особи.

Розвиток загального права ґрунтувався на сформованих у судовій практиці правилах застосування прецеденту: подібні справи вирішуються подібним чи­ном, тобто суддя при розгляді останньої за часом справи зобов'язаний брати до уваги вже відомі норми і принципи прецедентного права, у той час як у деяких інших правових системах вони служать лише матеріалом, що його суддя може враховувати при винесенні власного рішення.

Сьогодні найбільш відомими й авторитетними є щотижневі Всеанглійські судові звіти («All England Reports»), а також «The Criminal Appeal Reports», у яких публікуються рішення з кримінальних справ.

Уся сучасна англійська система прецедентів зводиться до таких положень: у кожній справі суд зобов'язаний виходити з рішення більш високого в ієрархії суду, а апеляційні суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. Виняток ста­новить Палата лордів, котра з 1966 р. залишає за собою право змінити практи­ку, відступивши від колишнього рішення, на власний розсуд. Дія доктрини прецеденту залежить від ієрархії судів. Вищий суд може скасувати рішення нижчого суду і — в деяких випадках — свої попередні рішення. Крім того, будь-яка правова норма, в тому числі і прецедент, може бути змінена парламе­нтським актом.

530 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

При розгляді загального права як джерела англійського кримінального пра­ва необхідно назвати також роботи відомих юристів різних поколінь, авторитет яких продовжує залишатися дуже високим Умовно можна виділити два основ­них види таких робіт:

1. стародавні посібники, що використовуються як первинне джерело загаль­ного права (наприклад, «Інституції» Е.Кока. Такого роду праці являють собою зібрання обов'язкових норм;

2. сучасні навчальні посібники, що не є збірками обов'язкових норм, хоч їх нерідко цитують, а їх автори користуються повагою. «Водорозділом» між цими працями прийнято вважати «Коментарі до законів Англії» Блекстона, опубліковані в 1765 р., на цю роботу часто посилаються як на обов'язкове джерело, і у той же час від неї беруть початок усі сучасні підручники з анг­лійського права.

Статутне право. Норми загального права, що розвивалися протягом сто­літь, постійно доповнювалися або замінялися нормами статутного пра­ва. Однак, не можна сказати, що судовий прецедент при цьому був витиснутий. Хоча деякі важливі питання Загальної частини й одержали своє законодавче розв'язання, значна їх частина і до сьогоднішнього дня лишається в тому вигляді, в якому вона була сформульована в судових прецедентах.

Відповідальність за деякі злочини встановлюється за загальним правом. Це означає, що їх визначення можна знайти не в парламентському акті, а в рі­шеннях суддів. Деякі статути встановлюють покарання за злочини за загаль­ним правом. Наприклад, тяжке та просте вбивства є злочинами за загальним правом. На визначення цих злочинів не натрапляємо в жодному статуті, однак покарання за них передбачені в Законі про злочини проти особистості 1861 р. та інших законодавчих актах. При цьому слід пам'ятати, що суди не мали права встановлювати кримінальну відповідальність за діяння або розширювати вже існуючі склади злочинів. Це було підтверджено у 1972 р. палатою лордів, яка відмовилася підтвердити наявність такого повноваження у судів. Як бачи­мо, судовий прецедент і парламентський акт існують як два рівноправних, тіс­но переплетених джерела права.

Статутне право, як уже відзначалося, є другим основним джерелом кримі­нального права. І з часом у системі джерел роль статутів порівняно з загаль­ним правом помітно зростає. На початку XIX ст. із затвердженням капіталізму англійське кримінальне право стало піддаватися все гострішій критиці. Для самих правлячих кіл стало очевидним, що побудована виключно на жорстокос­ті карна політика не приносить бажаного результату. Тому англійський парла­мент прийняв на початку XIX ст. серію законів, розрахованих на те, щоб шля­хом пом'якшення покарань зміцнити існуючий правопорядок. У 1817 р. було скасовано публічне висічення жінок, у 1816 р. — виставлення біля ганебного стовпа, у 1823-1827 pp. уряд провів у життя серію актів, що різко обмежили застосування страти. З 1826 по 1861 pp. в Англії число злочинів, караних стратою, зменшилося з 200 до 4. За Актом 1848 p., навіть у випадку «ведення війни проти короля у його королівстві» призначалася не страта, а довічна ви­силка.

Особливо підсилився вплив статутів з другої половини XIX століття. Тільки в період між 1830 і 1880 pp. у результаті послідовного видання окре­мих парламентських актів була здійснена справжня реформа кримінального законодавства, що в основному пристосувала кримінальне право до потреб

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 531

34*

капіталістичного суспільства. У ході реформи було скасовано кілька сотень застарілих статутів, що були замінені так званими консолідованими акта­ми, які передбачали відповідальність за окремі групи злочинів (крадіжка, підробка, ушкодження майна, фальшивомонетництво, злочини проти особис­тості). Були скасовані страта за майнові злочини (окрім тих, котрі супрово­джувалися застосуванням насильства), калічницькі й ганебні покарання (та­врування, виставлення біля ганебного стовпа тощо), хоч і збереглося пуб­лічне висічення злочинців. У 1857 р. було скасовано як міра кримінального покарання висилання в колонії, головним чином через протести з боку еко­номічно й політично зміцнілої буржуазії колоній (наприклад, Австралії). За­мість цього законодавчо закріплювалася система місць позбавлення волі все­редині країни, основними елементами якої стали каторжні роботи й тюремне ув'язнення.

Як у змісті реформи англійського кримінального законодавства, так і в ме­тодах її здійснення (поступовість, половинчастість, небажання цілком відмови­тися від минулого, підкреслена повага до «традицій», розтягнутість у часі то­що) позначилися специфічні для Англії прийоми управління суспільством. Серед чинних на той час англійських кримінальних законів певну частину складали акти, прийняті в ході реформи 1830—1880 pp. і після неї, хоча й бу­ли до останнього часу більш ранні (найстаріший з них — Закон про державну зраду 1351 p., скасовано у 1999 p.).

На сучасному етапі розвитку статутного права привертає до себе увагу вели­чезна законопроектна робота, яка здійснюється Комісією з реформи права, за­снованою в 1965 році. Ця комісія підготувала проекти багатьох законів з різ­них галузей права. Крім неї, розробкою законопроектів займаються спеціальні королівські комісії та Комітет з перегляду кримінального законодавства, ство­рений ще до Другої світової війни.

Розвиток кримінального законодавства в Англії з кінця 60-х pp. відбувався насамперед шляхом видання законів, що регулюють Особливу частину кримі­нального права. Закони, в яких порушені тим чи іншим способом питання За­гальної частини, починають видаватися з середини 70-х років: Закони про кримінальне право 1967 р. і 1977 p., Закон про кримінальний замах 1981 p., Закон про злочин (покарання) 1997 р. тощо.

Слід зазначити, що дуже часто норми матеріального кримінального права містяться в законах кримінально-процесуального характеру: Закон про компе­тенцію кримінальних судів 1973 p., Закон про магістратські суди 1980 p., За­кони про карну юстицію 1982 р. і 1991 p., Закон про поліцію і докази з кримі­нальних справ 1984 p., Закон про поліцію 1997 р. та інші акти. Як бачимо, немає жодного законодавчого акту, котрий містив би тільки матеріальні або процесуальні норми.

Крім спеціальних кримінальних законів, в Англії видається велика кіль­кість актів з різних галузей права, які містять норми кримінально-правового характеру, встановлюють відповідальність за конкретні правопорушення. Офі­ційно законодавчі акти публікуються Королівським видавництвом у вигляді видання окремих актів або щорічних збірок парламентських актів, що з'являються під назвою «Закони про кримінальне правосуддя» (наприклад, 1948, 1967, 1982, 1988 і 1991 pp.).

Делеговане законодавство. Крім статутів, до джерел сучасного англійського кримінального права відноситься делеговане законодавство. Як відзначають англійські юристи, перевага делегованого законодавства полягає в тому, що

532 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

воно дає можливість швидко приймати і змінювати постанови, не подаючи їх на затвердження парламенту. Делеговане законодавство є дійсним лише тоді, коли воно не виходить за межі повноважень, наданих парламентом, у проти­лежному ж випадку воно визнається недійсним. Вищою формою делегованого законодавства є «наказ у Раді», яким набувають чинності багато законів. Фак­тично «наказ у Раді» видається урядом і санкціонується Таємною Радою. «На­кази в Раді» та інші делеговані акти публікуються видавництвом її Величності у збірнику Statutory Instruments.

У кримінальних статутах нерідко містяться відсилання, що надають Держа­вному секретареві повноваження, пов'язані з застосуванням таких актів. Ці повноваження можуть, наприклад, стосуватися виконання окремих видів по­карань. Іноді делеговане повноваження може торкатися дуже важливого пи­тання: так, у Законі про дітей і підлітків 1969 р. міститься норма, котра вста­новлює вік настання кримінальної відповідальності — 14 років (за загальним правом кримінальна відповідальність настає з 10 років). Однак у дійсності цей параграф може набути чинності лише після видання відповідного наказу Дер­жавного секретаря.

Як уже зазначалося, особливістю англійського кримінального права є відсутність єдиного кримінального кодексу. Спроби кодифікувати криміна­льне право Англії та Уельсу мають давню історію. Перші кроки в цій сфері зроблені вповноваженими з питань кримінального права у 1833—1849 ро­ках: було підготовлено два законопроекти, що охопили злочини проти осо­бистості й крадіжку, які, хоча й були прийняті парламентом у 1853 р., на думку англійських юристів, не принесли великої користі. У наступні роки також проводилася робота, спрямована на підготовку кримінального кодек­су, проте складений у 1877 р. відомим юристом Дж. Стіфеном за доручен­ням лорда-канцлера і генерального атторнея проект парламентом не розгля­дався.

Результатом роботи комісій з підготовки кримінального кодексу стало ви­дання в Англії в різні роки великої кількості кримінальних законів, частина яких цілком складалася з матеріальних норм, а інша частина включала також процесуальні норми. Ці закони являли собою своєрідні кодекси, що охоплюва­ли деякі галузі кримінального права. Наприклад, Закон про злочини проти особистості 1861 р. (з подальшими змінами) передбачив відповідальність за протиправну поведінку, спрямовану проти особистості, і, крім встановлення покарання за просте і тяжке убивства, увів кримінальну відповідальність за тяжкі тілесні ушкодження, отруєння, напад, викрадення дитини, двоєжонство та незаконний аборт. Законом про крадіжку 1968 р. і Законом про криміналь­не заподіяння шкоди 1971 р. була встановлена відповідальність за велику кі­лькість злочинів проти власності.

Починаючи з 1981 р., в Англії розгорнулася робота над черговим проектом кримінального кодексу, що в 1984 р. був представлений на обговорення фахів­ців, а в 1989 р. після доробки направлений лорду-канцлерові. У його Загальній частині враховані норми і статутного, і прецедентного права, що регулюють відповідні правові інститути. Особлива частина є в основному систематизацією чинного кримінального законодавства з певних категорій злочинів. Але й по сьогодні немає його схвалення британським парламентом, хоч і вважають сут­тєвим аргументом на користь його прийняття наявність кримінальних кодексів у СІЛА, Канаді, більшості штатів Австралії та в інших країнах, що входять до системи загального права.

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 533

Джерела кримінального права США

Здобуття незалежності колишніми англійськими колоніями на американсь­кому континенті протягом національно-визвольної боротьби останньої чверті XVIII ст. і «повне розірвання будь якого політичного зв'язку» з Великобрита­нією не спричинили за собою відмови від англійського права, що діяло там. Більше того, Конгрес поширював його дію на інші території в міру їх «освоєн­ня» та включення до складу держави.

Рецепція права колишньої метрополії, що являла собою здебільшого сукуп­ність норм прецедентного, або так званого загального права (Common law), і його додатка — законодавства або так званого статутного права (Statutory law), здійснювалася по-різному: шляхом включення окремих частин англійського загального права до статутів, використання його норм у судовій практиці і прийняття загальних статутів або конституційних положень, якими санкціону­валося застосування основної маси англійського права за станом на якусь кон­кретну дату.

Так, у штаті Вірджинія континуїтет (лат. — «безперервність») дії старо­го права (англійського загального права й актів парламенту, прийнятих на до­даток до нього до 4-го року правління короля Джеймса І), що мали загальний, а не суто англійський характер, підтверджувався ордонансом 1776 року. А у ст.35 першої конституції штату Нью-Йорк, прийнятій в 1777 p., проголошува­лося право цієї колонії за станом на 19 квітня 1775 p., яке складалося з зага­льного права та англійських статутів, а також актів законодавчого органу ко­лонії, за умови його можливої зміни та доповнення. Навіть у штаті Луїзіана, де переважною була континентальна, в основному французька система права, законом 1805 р. англійське загальне право визнавалось основним джерелом як матеріального, так і процесуального кримінального права.

Однак збереження, а подекуди й уведення англійської правової системи не означало, що надалі СІЛА її копіювали. Розвиток їх кримінального права по­казує, що в силу різних причин там склався свій, американський варіант анг­лійської правової системи.

Чинне американське кримінальне право — явище дуже своєрідне і складне, що є результатом взаємодії таких основних факторів. По-перше, в США, так само як і в Англії, співіснують загальне і статутне право. Однак, на відміну від англійської системи з її консервативним прагненням зберегти старі норми й ін­ститути, в СІЛА пішли шляхом «гнучкої правотворчості»: це стосується насам­перед діяльності Верховного суду країни. Крім того, сфера дії загального права там у цілому є більш вузькою.

По-друге, в СІЛА немає єдиної кримінально-правової системи, що зумовлено особливостями американського федералізму; там існують 53 самостійні системи — 50 штатів, федеральна, Округу Колумбія, де розташована столиця країни, і «вільно приєднаної держави» Пуерто-Рико. Це породило для кримінально-правової системи характерну для американського права в цілому особливість — правовий дуалізм, який означає, що на території кожного штату діє право цьо­го штату, а за певних умов застосовується федеральне право.

Джерела федерального кримінального права. Основними джерелами феде­рального кримінального законодавства є Конституція 1787 p., акти Конгресу, підзаконні акти.

Конституція США не дозволяє чітко розмежувати компетенцію федерації і штатів у галузі кримінального законодавства. У розділі 8 ст.1 після перераху-

534 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

вання питань, з яких «Конгрес має право» приймати рішення (встановлювати покарання за підробку державних цінних паперів, визначати і карати морсь­кий розбій тощо), відзначається, що він також може «видавати всі закони, що будуть необхідні для здійснення як вищевказаних прав, так і всіх інших прав, якими дійсна Конституція наділяє Уряд Сполучених Штатів, його Департамен­ти й посадових осіб». Очевидно, це конституційне положення послужило під­ставою для надзвичайно інтенсивного розвитку федерального кримінального законодавства: спочатку на федеральному рівні існувало лише кілька криміна­льних законів, основна їх частина була прийнята у штатах.

Конституція США містить ряд положень як безпосередньо кримінально-правового характеру, так і таких, що мають відношення до кримінального пра­ва. Серед них, наприклад, заборона на видання законів, що мають зворотну си­лу, на застосування жорстоких і незвичайних покарань, на позбавлення життя, волі і власності без законного судового розгляду та інші. У Конституції (розділ З ст.111) навіть закріплено визначення такого злочину, як зрада.

У США немає федерального кримінального кодексу в його загальноприй­нятому розумінні. Федеральне кримінальне законодавство вперше було коди­фіковано в розділі «Про злочини» виданому у 1873—1877 pp. Зводу законів США, потім у суттєво зміненому вигляді знову систематизовано в 1909 р. і, нарешті, реформоване в 1948 році. Актом Конгресу від 25 червня 1948 р. ос­новна маса раніше чинного законодавства була, як сказано в ньому, «пере­глянута, кодифікована» і включена у формі закону до розділу Зводу законів США «Злочини і кримінальний процес». Частина 1 цього розділу («Злочи­ни») нараховує 86 глав, хоча номер останньої глави — 123: інші глави про­пущені. Формально вона не має ні Загальної, ні Особливої частини. Фактично ж перший розділ («Загальні положення») — міні-загальна частина, оскільки вона складається всього з 22 статей, більшість з яких містять дефініції вико­ристаних у зазначеному розділі термінів. Крім того, три статті (§ 2, 3 і 4) присвячені інституту співучасті, а одна (§17) — неосудності. Інші глави роз­ташовані за абеткою, тому на початку виявилися статті про відповідальність за зазіхання на тварин і рослини (гл. 3), у середині — про вбивство (гл. 51), а наприкінці — про відповідальність за тероризм (гл. 113 В), зраду (гл. 115) і військові злочини (гл. 118).

Однак далеко не всі кримінально-правові норми, навіть загального характе­ру, зібрані в ч. І розділу 18 Зводу законів. Наявні вони в частині II цього роз­ділу, де розглядаються питання покарань (апробації — випробування, штрафу і тюремного ув'язнення — гл. 227, а також страти — гл. 228), розкидані майже по всіх інших 49 розділах Зводу законів США. їх близько 3000. Така величез­на кількість кримінально-правових положень є результатом казуїстики, норм описового характеру, наявності застарілих і навіть архаїчних положень та в цілому — невпорядкованості законодавства.

Зазначені та інші недоліки федерального кримінального законодавства зу­мовили спроби його подальшого вдосконалення. У середині XX ст. у ході руху за реформу кримінального законодавства штатів вагому роль відіграв Зразко­вий кримінальний кодекс (1962 p.), підготовлений Інститутом американського права. Цей документ не набув офіційного характеру: він був призначений лише послужити «єдиним орієнтиром» для назрілого відновлення та зближення кримінальних кодексів штатів. Зразковий КК в основному виконав своє за­вдання, оскільки увібрав у себе досвід розвитку американського кримінального права й витлумачив його в досить ліберальному дусі, а з урахуванням високого

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 535

рівня його юридичної техніки на нього неминуче орієнтувалися укладачі всіх проектів КК, пропонованих законодавчим зборам штатів ще від 60-х років.

У 1984 р. адміністрація Р.Рейгана провела через Конгрес так званий Ком­плексний закон про контроль над злочинністю, що в дусі твердої кримінальної політики передбачає заходи боротьби з небезпечними злочинцями та рецидиві­стами, регулює інші питання. Частина цього закону — Закон про Реформу по­карань, на підставі якого була створена Комісія з покарань. Вона розробила «Основні напрямки щодо призначення покарань», опубліковані у формі Посіб­ників (керівництв), покликаних усунути різнобій у призначенні покарань за федеральні злочини. У 1994 р. прийнято закон про боротьбу з насильницькою злочинністю, котрий газета «Нью-Йорк Тайме» схарактеризувала як найрепре-сивніший у сучасній історії США: він збільшив число випадків застосування страти до 60.

Велику роль у регулюванні кримінально-правових відносин на федерально­му рівні відіграють підзаконні акти, видавані Президентом, міністерствами й відомствами федерального уряду. Як правило, ці акти деталізують, конкрети­зують норми федеральних законів. Але іноді й самі вони встановлюють кримі­нальну відповідальність за ті чи інші діяння.

Дія федерального кримінального законодавства є обмеженою. По-перше, во­но застосовується у випадку скоєння злочинів з так званим «федеральним еле­ментом» стосовно до федеральних посадових осіб (наприклад, убивство, заподі­яння тілесних ушкоджень, перешкоджання виконанню службових обов'язків) або зловживання ними у зв'язку з виконанням своїх службових обов'язків (на­приклад, хабарництво й розкрадання; злочини, що торкаються інтересів кіль­кох штатів (наприклад, викрадення автомобілів і перегін їх з одного штату в інший, збут наркотиків); посягання на федеральні установи та служби (напри­клад, пошти) або Сполучених Штатів у цілому (зрада, шпигунство тощо).

По-друге, воно застосовується в разі скоєння будь-якого злочину, але скоє­ного на територіях федерального значення: національні парки, заповідники, судна, що плавають під американським прапором у відкритому морі, а також перебувають у польоті в повітряному просторі над відкритим морем, військові об'єкти тощо. Якщо на цих територіях відбувається посягання, які федераль­ним законодавством не передбачаються, то за аналогією «підганяється» право штату, де такі території розташовані (§ 13 розділу 18 Зводу законів).

Сучасним джерелом федерального кримінального права продовжує залиша­тися й судова правотворчість — прецедентне (загальне) право. Незважаючи на те, що ще у 1812 році Верховним судом країни було ухвалено заборону карати за злочини, які не визнані Конгресом, федеральні суди фактично займаються правотворчістю, здійснюючи тлумачення законодавства, заповнюючи його про­галини, виправляючи інші недоліки. Особливо велика роль у цьому належить Верховному судові США, рішення котрого з відповідних питань обов'язкові для всіх судів країни.

Найважливішим об'єктом впливу з боку Верховного суду була й залишаєть­ся Конституція СІЛА. Утлумачуючи ті чи інші положення Конституції, іноді прямо протилежні, Верховний суд суттєво впливає на кримінальну політику у країні. Так, у 1972 p., розглянувши апеляцію у справі Фурмена, він ухвалив, що винесення смертного вироку (страта) являє собою жорстоке і незвичайне покарання, що суперечить VIII і XIV поправкам до Конституції, а в 1976 р., у зв'язку з розглядом справи Грегга, вирішив, що «страта сама по собі не скла­дає порушення Конституції».

536 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

Відомо, що Верховний суд США, привласнивши собі право здійснення так званого «судового конституційного контролю» (оскільки воно не випливає ні з Конституції, ні зі звичайного розуміння судової влади), може, визнавши не­конституційним будь-який акт Конгресу або легіслатур штатів, позбавити його юридичного захисту. І таке нерідко відбувалося на практиці, в тому числі з кримінальними законами.

У США немає єдиного загального права. На території кожного штату силу обов'язкового судового прецеденту мають рішення, винесені федеральними су­дами всіх інстанцій і верховним судом цього штату; рішення судових органів інших штатів мають лише силу «переконлувального прецеденту». Однак в останні десятиліття починаються спроби зближення і норм загального права окремих штатів.

Джерелом федерального кримінального права США є також укладені ними договори. Наприклад, тільки при наявності угоди про екстрадицію (видачу), укладеної США з відповідними державами, можлива видача особи, що скоїла передбачений федеральним законодавством міжнародний злочин (піратство, викрадення літака, незаконна торгівля наркотиками тощо).

У дуже обмежених справах джерелом кримінального права США є право ін­дійських племен (§1152 розділу 18 Зводу законів).

Джерела кримінального права штатів. Основними джерелами кримінально­го права штатів є: Конституція США, конституції штатів, кримінальні закони, і насамперед кримінальні кодекси, та підзаконні акти.

Жоден нормативний акт, виданий у штатах, не може суперечити Федераль­ній конституції. Стосовно кримінального права конституції штатів мають як спільні з нею риси, так і відмінні. Спільне полягає в тому, що вони, як правило, закріплюють перераховані вище положення Конституції країни, відмінності — наявність більш детальної їх регламентації, або положень, яких у ній немає.

Законодавство штатів приймалось у різні часи, що зумовило строкатість чинних кримінально-правових норм. Під упливом ідей відомого англійського мислителя І. Бентама, а також при особистій участі американців Е.Лівінгстона і Е. Філда вже в XIX ст. багато штатів прийняли кримінальні кодекси: Нью-Гемпшир (1801 p.), Луїзіана (1820 р.), Делавер (1852 р.), Орегон (1864 p.), Ка­ліфорнія (1872 р.), Небраска (1873 р.), Юта (1876 р.), Айова та Вісконсін (1878 р.), Нью-Йорк (1881 p.).

Слід зазначити також, що в південних штатах країни вже після закінчення громадянської війни діяли так звані «чорні кодекси», що під загрозою найжор-стокіших репресій дозволяли плантаторам тримати негритянське населення в постійній покорі, в напіврабському стані. Для досягнення цієї мети широко використовувався суд Лінча, а також ку-клукс-клан та інші організації.

Процес кодификації кримінального права продовжувався і в першій поло­вині XX століття (хоча «кодифікацією» його можна було назвати дуже умов­но). Реформа кримінального права назрівала, і поштовхом до її проведення стала діяльність представницької комісії Інституту американського права, що була створена в 1951 p., а з 1953 р. почала публікувати матеріали своєї роботи, в такий спосіб ніби спонукаючи штати орієнтуватися на ці матеріали. Але ще більший вплив на подальший розвиток кримінального права зробив підготов­лений і опублікований нею в 1962 р. остаточний 13-й варіант проекту Зразко­вого кримінального кодексу, котрий, однак, офіційного статусу не набув.

Одним із перших, хто найбільшою мірою відгукнувся на його появу, був за­конодавець штату Нью-Йорк: прийнятий там у 1965 p. KK (набув чинності у

Розділ III. Держава і право країн західної цивілізації 537

1967 р.) зазнав значного впливу Зразкового кримінального кодексу. Новий КК Нью-Йорка, на відміну від КК 1881 р. (у ред. 1909 p.), більш компактний: на­раховує 401 параграф, тобто майже в 5 разів менше. Він має чітку і просту структуру, складається з чотирьох частин: 1. Загальні положення. 2. Покарання. 3. Конкретні зазіхання. 4. Адміністративні положення. Власне КК — це три перші частини, хоча в останні роки окремі кримінально-правові положення були включені до четвертої частини (наприклад, про відповідаль­ність за «відмивання» грошей). Формально матеріал кодексу на Загальну й Особливу частини не поділяється, що є взагалі характерним для американсько­го кримінального права. Але такий розподіл на частини 1 і 2, які включають у себе 76 параграфів, і склав Загальну частину, частина 3 — Особливу. Матеріал розташований не в алфавітному, як у старому КК, а у предметно-логічному по­рядку.

Поява цих актів значно посилила потребу в реформуванні кримінального права в загальнодержавному масштабі. На сьогодні реформа кримінального права проведена в більшості штатів країни: за різними джерелами, у 33—37 штатах були прийняті й набули чинності нові кримінальні кодекси. Звичайно, не всі вони є результатом докорінного перегляду кримінального права в дусі рекомендацій Зразкового КК. У деяких штатах обмежилися незначними змі­нами, зберігши при цьому досить широкі сегменти загального права. Як і ра­ніше в законодавстві штатів зберігаються розходження, нерідко значні (напри­клад, немає двох кодексів, де б системи Особливої частини збігалися), але, як підкреслюють американські вчені, Зразковий кримінальний «кодекс дав юрис­там у масштабі всієї країни спільну мову та єдине розуміння кримінально-правових питань». Реформу кримінального законодавства штатів не можна вважати завершеною, але зроблено значний крок у напрямку його впорядку­вання.

Досить поширеною у штатах є практика регулювання кримінально-правових відносин за допомогою під законних актів. При цьому такі акти видаються не тільки вищими органами виконавчої влади, насамперед губернаторами, але й місцевими органами влади -— у містах та округах. В останніх видаються акти, якими не тільки конкретизуються, адаптуються до місцевих умов норми зако­нів, але нерідко й самостійно передбачається кримінальна відповідальність, іноді в досить високих межах. Така практика ґрунтується на відповідних зако­нодавчих положеннях: так, у п. 1 § 10.00 КК штату Нью-Йорк сказано, що кримінальне діяння — це поведінка, заборонена під страхом покарання «будь-якою нормою права цього штату, місцевим правом, будь-яким наказом або правилом, інструкцією, що були прийняті будь-яким урядовим закладом...».

Поряд із законодавством джерелом сучасного кримінального права США як на федеральному, так і на рівні штатів залишається загальне право. Спо­чатку й ще досить довго в його основі лежало англійське кримінальне право. Надалі воно розвивалося все самостійніше, стаючи все більше «американсь­ким», хоча й дотепер помітний його зв'язок з англійським правом, особливо з доктриною судового прецеденту. У більшості штатів в силу існуючих там су­дових заборон (як, наприклад, у штаті Нью-Йорк), а частіше законодавчих (наприклад, у штаті Огайо, Кентуккі) — карати за нормами загального права не можна. Такому вирішенню питання (у всякому разі в деяких штатах), сприяли положення Зразкового КК: «Ніяка поведінка не складає посягання, якщо вона не є злочином або порушенням за чинним кодексом або іншим статутом цього штату».

538 Частина II. Держава і право країн громадянського суспільства

З іншого боку, навіть до прийнятого нового кримінального законодавства таких штатів, як Нью-Мексико, Вашингтон та Вірджинія, включені спеціальні положення про збереження загального права. У найширших межах це, очевид­но, допускає КК Флориди, де сказано, що загальне право «діє в цьому штаті без будь-яких обмежень». У цих та деяких інших штатах суди не тільки здійс­нюють карну репресію за нормами загального права, але й визначають нові злочини, тобто займаються прямою нормотворчістю, підмінюючи собою зако­нодавчі органи.

У більшості ж штатів, де злочини загального права скасовані, законодавство містить різного роду застереження, доповнення або винятки, які дають підста­ви вважати загальне право джерелом кримінального права. Найчастіше засте­реження стосуються таких питань, як обставини, що виключають кримінальну відповідальність (самооборона, примус, крайня необхідність), вік кримінальної відповідальності, неосудність. Але навіть у штатах, законодавство котрих не містить ніяких застережень, судді для з'ясування використаних у ньому термі­нів (тяжке або просте вбивство, пограбування, напад, зґвалтування тощо) зму­шені вдаватися до відповідних положень загального права, Іншими словами, воно широко застосовується для тлумачення і практичного застосування кри­мінального законодавства, зокрема, для визначення ознак конкретних злочи­нів, лише названих, але не розкритих у ньому.