5. Правочин. Договір. Поняття, зміст та підстави виникнення договорів.
Правочини – це вольові і правомірні дії фізичних і юридичних осіб, спрямовані на досягнення правового результату, тобто виникнення, зміни або припинення цивільних прав і обов’язків (ст.202 ЦКУ).
Правочини можуть бути одно- , дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є заповіт. Термін “правочин” тотожній терміну “угода”.
Правочин – це правомірна вольова дія на відміну від делікту. Види правочинів:
залежно від кількості сторін: одно-, дво- чи багатосторонні, тобто потрібна воля однієї особи, або двох осіб – для двосторонніх, або трьох чи більшої кількості осіб – для багатосторонніх правочинів;
за характером правовідносин: відплатні та безвідплатні. Відплатним є правочин, у якому обов’язок однієї сторони вчинити певні дії відповідає обов’язку другої сторони надати першій стороні зустрічне майнове задоволення (гроші, речі, послуги, роботи тощо): купівля-продаж, міна, страхування, кредитний договір та ін. Якщо обов’язок набувається стороною без отримання зустрічного майнового задоволення від іншої сторони, то такий правочин є безвідплатним (договір позички, дарування). Визначаються законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як відплатними, так і безвідплатними, що залежить від волі сторін (договір доручення, зберігання);
залежно від того, коли правочин вважається вчиненим: консенсуальні та реальні правочини;
від значення підстав право чину для його дійсності: казуальні та абстрактні. В казуальних правочинах є ціль, у абстрактних ціль не має значення. Купівля-продаж, майновий найом – казуальні. Вексель, гарантія – абстрактний правочин;
умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов’язків ставиться сторонами у залежність від обставини, яка може настати або не настати у майбутньому. Умовні правочини бувають відкладальними або скасувальними. Оренда житла при вступі дитини у шлюб – відкладальний правочин. Таж оренда житла до приїзду дітей наймодавця – скасувальний;
Фідуціарні правочини - мають довірчий характер (доручення, довіреність.)
Наука визначає і більш детальні класифікації правочинів: законні і незаконні, строкові та безстрокові, усні (вербальні) та письмові (літеральні), внутрішньо- та зовнішньоекономічні, розпорядчі та зобов’язальні тощо.
Правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам: законний, суб’єкти здатні на його вчинення, їх вільне волевиявлення, дотримана законна форма, правочин спрямований на реальне настання наслідків, що ним обумовлені, захист інтересів неповнолітніх. Правочин фізичних осіб між собою на суму, що у 20 і більше разів перевищує НМДГ – виключно у письмовій формі (ст.208 ЦКУ).
Згідно із законом, деякі правочини є вчиненими лише у момент їх державної реєстрації, що передбачено законом.
ПРАВОЧИН (УГОДА) – це дія, спрямована на набуття, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків.
Види право чинів:
Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або декількома особами (односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила).
Дво- чи багатостороннім право чином є погоджена дія двох або більше сторін.
Вимоги до правочину:
Зміст правочину не може суперечити цивільному законодавству;
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
Волевиявлення кожного учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
Має вчинятися у формі, яка встановлена законом (усна чи письмова);
Має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені;
Місцем вчинення правочину є місце вираження волі сторни або місце проживання фізичної особи або місце знаходження юридичної особи.
Недійсність правочину:
За змістом суперечить цивільному законодавству та моральним засадам суспільства;
Вчинений особою, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності;
Не базувався на вільному волевиявленні сторін;
Не був спрямований на реальне настання відповідних правових наслідків;
Вчинений під впливом помилки;
Обману;
Насильства;
Фіктивний правочин (без наміру вчинити правові наслідки);
Вчинений для приховання іншого правочину (удаваний).
ДОГОВІР – домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків; взаємна угода, що виникає внаслідок волевиявлення двох або більше сторін, про встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Договір – найбільш поширений вид правочинів. Договір як спільне волевиявлення сторін набуває характеру норми права, що забезпечується примусовою силою держави.
Зміст договору становлять умови, що визначаються на розсуд сторін і погоджені ними та умови, що є обов’язковими згідно законодавству.
Договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції; з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії; з моменту нотаріального посвідчення або державної реєстрації, якщо вони передбачені законодавством; ударом молотка ліцитатора на відкритих торгах. Також важливі – місце укладення договору, форма.
Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами є:
Умови про предмет договору;
Умови, що визначені законом як істотні або необхідні для договорів даного виду;
Умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір укладається шляхом :
Пропозиції однієї сторони (оферент) укласти договір (оферти);
Прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (акцептант).
Форма договору – будь-яка форма, договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами або нотаріального посвідчення.
Договір – одна з центральних категорій цивільного права. У широкому значенні його можна розглядати в трьох аспектах: як підставу виникнення право відношення, що виникло з цієї підстави, і як форму, що приймає відповідне правовідношення. У даному випадку договір – це підстава виникнення правовідносин, тобто юридичний факт, що лежить в основі зобов’язання і відповідно до п.1 ч.2 ст11 ЦКУ – є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків. У цьому значенні згідно з ч.1ст.26 ЦКУ договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Лише незначна кількість односторонніх правочинів не входить до числа договорів (наприклад, заповіт).
Договір як юридичний факт має такі ознаки:
виявлення волі не однієї особи (сторони), а двох чи кількох осіб, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинні збігатися і відповідати одне одному;
спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Саме за останньою ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (в трудовому, екологічному), набуваючи певних специфічних ознак.
До зобов’язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов’язання, якщо інше не витікає з закону або самого договору. Як і будь-який правочин, договір є вольовим актом, причому в даному випадку слід говорити про спільну волю сторін договору, їх спільне волевиявлення, що втілюється в договорі.
Втілення спільного волевиявлення сторін договору можливе лише за умови забезпечення свободи договору, яка означає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦКУ та інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до положень ст.6 ЦКУ, яка зазначає, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства, вони мають право врегульовувати у договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами, сторони у договорі можуть також відступати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати відносини на свій розсуд, сторони у договорі не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства виникає з їх змісту або по суті відносин між сторонами.
Відповідно до вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог справедливості договір також визначає зміст конкретних прав та обов’язків учасників договірного зобов’язання. В цьому розумінні договір виступає засобом регулювання поведінки сторін в цивільних правовідносинах .
Слід також зазначити, що свободу договору не можна ототожнювати з уседозволеністю, з правом вважати себе вільним від зобов’язань, накладених договором.
ЦКУ у ст.629 встановлює, що договір є обов’язковим до виконання сторонами.
Важко переоцінити значення договору, оскільки через нього забезпечується цивільний, товарно-грошовий оборот у суспільстві, він втілює у собі динаміку цивільно-правових відносин. Через договір забезпечуються задоволення інтересів учасників обороту, оскільки економічний інтерес однієї сторони може бути забезпечений задоволенням інтересів другої сторони. Саме тому договір, шо базується на взаємній зацікавленості сторін, забезпечує розвиток цивільного обороту та економіки, що виявилось не під силу командно-адміністративній економіці. Унікальність договору як правового явища, полягає у тому, що договір як спільне волевиявлення сторін, домовленість власне приватних осіб, набуває характеру норми права, що забезпечується примусовою силою держави, в свою чергу надає організованості, порядку і стабільності економічним відносинам.
Розкриваючи значення договору, слід назвати і його функції як правового засобу регулювання товарно-грошових і інших майнових відносин.