Укладання господарських договорів за рішенням суду

Спори, що виникають при укладанні господарських до­говорів за державним замовленням або договорів, укладан­ня яких обов'язкове на основі закону та в інших випадках, установлених законом, розглядає суд. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду, якщо це пе­редбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укла­сти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

День набуття чинності рішенням суду, яким розглянуто питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішен­ням суду не визначено інше.

Порядок зміни та розірвання господарських договорів.

Зміна та розірвання господарських договорів в односто­ронньому порядку не допускаються (ГК ст..188), якщо інше не передба­чено законом або договором. Сторона договору, котра вва­жає за необхідне змінити чи розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це іншій стороні за договором.

Сторона договору, котра одержала пропозицію про змі­ну чи розірвання договору, у двадцятиденний термін піс­ля одержання пропозиції повідомляє іншу сторону про результати її розгляду.

Якщо сторони не досягли згоди стосовно зміни (розірван­ня) договору та не одержали відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторо­на має право передати спір на вирішення суду. Якщо судо­вим рішенням договір змінено або розірвано, договір уважається зміненим або розірваним від дня набуття чинності цього рішення, якщо іншого терміну набуття чинності не встановлено за рішенням суду.

2. Виконання господарських зобов'язань.

Виконання зобов'язання є засобом досягнення мети його укладення, та припинення. Суб'єкти господарювання й ін­ші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання в належний спосіб і в натурі.

Належність, полягає у виконанні зобов'язання в належ­ний спосіб згідно з вимогами закону, інших нормативно-правових актів, договору, а за відсутності в цих

правових документах конкретних вимог щодо виконання зобов'язання — згідно з вимогами, що у певних умовах зви­чайно ставляться (іншими словами, - згідно зі звичаями господарсько-ділового обігу). Це стосується і місця, і часу виконання зобов'язання, і можливості (неможливості) роз­строчення виконання.

Згідно зі ст. 197 ГК України, господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, госпо­дарським договором, або місцем, яке визначено змістом зо­бов'язання.

Якщо місце виконання зобов'язання не визначено, зо­бов'язання повинно бути виконано:

- за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на нерухоме майно (будівлю, земельну ділянку, інше не­рухоме майно) — за місцезнаходженням нерухомості;

- за грошовими зобов'язаннями - за місцем розта­шування управленої сторони на момент виникнення зобов'язання або за новим місцем її розташування за умови, що управлена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

- за іншими зобов'язаннями — за місцерозташуванням постійно діючого органу управління (місцем прожи­вання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передба­чено законом. У разі відсутності управленої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого про­строчення нею виконання, зобов'язана сторона за гро­шовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управлену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконан­ням зобов'язання.

Виконання грошових зобов'язань має певну специфіку, котра визначена ст. 198 ГК України. Так, платежі за грошо­вими зобов'язаннями, які виникають у господарських відно­синах:

- здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків (якщо інше не встановлено законом);

- повинні бути виражені й підлягають оплаті у гривнях (в іноземній валюті — лише у випадках, передбачених актами законодавства та згідно зі встановленим поряд­ком);

- нарахування відсотків за такими зобов'язаннями за­стосовується у випадках, розмірах і порядку, визна­чених законом або договором.

Господарське зобов'язання має виконувати, зазвичай, зобов'язана особа. Проте згідно зі ст. 194 ГК України, виконання господарського зобов'язання може бути покладено загалом або в частині на третю особу, що не є стороною зобов'язанні. При цьому управлена сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою — безпосереднім виконавцем, якщо зі закону, господарського до­говору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Ст. 195 ГК України передбачає можливість делегування прав у господарських зобов'язаннях. Управлений суб'єкт господарського зобов'язання має право (якщо інше не пере­дбачено законом) передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права (з обумовленням певного терміну або без такого) на одержання майна від третьої особи з метою розв'язання певних питань стосовно управління майном або делегувати права для здійс­нення господарсько-управлінських повноважень. Передача прав має бути документально оформлена — актом передачі, що вважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єктові - від дня офіційного опублікування цього акта. Передача (делегуван­ня) прав тягне за собою обов'язок суб'єкта, котрий отри­мав унаслідок такої передачі (делегування) додаткові пов­новаження, розв'язувати відповідне до цих повноважень коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, які ним приймаються У господарському зобов'язанні можуть брати участь кілька управлених або кілька зобов'язаних суб'єктів (ст. 196 ГК України). В та кому разі кожен із управлених суб'єктів має право вимага­ти виконання, а кожен із зобов'язаних суб'єктів повинен виконати зобов'язання згідно з часткою цього суб'єкта, визначеною зобов'язанням. Виконання за участю кількох зобов'язаних осіб має бути солідарним, якщо це передбачено законодавством або договором. При такому виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення ЦК України, якщо інше не передбачено законом.

Вимога закону щодо виконання господарського зобов'я­зання в натурі підкріплюється положенням ч. 2 ст. 194 ГК України, згідно з яким неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, передбачених ч. З ст. 193 ГК України:

- якщо інше передбачено законом або договором;

- якщо управлена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Кожна сторона господарського зобов'язання повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, беручи до уваги інтереси іншої сторони та забезпечення загальногосподарського (публічного) інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК України, іншими законами або договором. Проте застосування господарських санкцій до суб'єкта, котрий порушив зобов'язання, не звіль няє його (суб'єкта) від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором або коли управлена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Зобов'язання має бути виконане також:

- у повному обсязі (управлена сторона має право не при­ймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання;

- вчасно (зобов'язана сторона має право виконати зо­бов'язання достроково, якщо інше не передбачено за­коном, іншим нормативно-правовим актом чи догово­ром або не випливає зі змісту зобов'язання).

Одностороння відмова від виконання господарського зо­бов'язання зазвичай вважається порушенням. Проте вона допускається у випадках:

- передбачених законом; у разі неналежного виконан­ня іншою стороною (згідно з ч. 6 ст. 193 ГК України зобов'язана сторона має право відмовитися від вико­нання зобов'язання за неналежного виконання другою стороною обов'язків, які є необхідною умовою вико­нання);

- у разі відмови від виконання або відстрочки виконан­ня з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано у належний спосіб (ч. 7 ст. 193 ГК України);

- управлена сторона, приймаючи виконання господар­ського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зо­бов'язання повністю або його частини.