62. Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Разом з цим Актом, 24 серпня 1991 року також були прийняті Постанова Верховної ради УРСР «Про проголошення незалежності України»[1] та Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні»

Текст Акту проголошення незалежності України

А К Т ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Про проголошення незалежності України

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує

н е з а л е ж н і с т ь У к р а ї н и та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

63. Верховна Рада України, виходячи з Декларації про державний суверенітет України, з Акта проголошення незалежності України, керуючись Загальною декларацією прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та свободи особистості;

прагнучи утвердження в незалежній, демократичній Україні священних принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх етнічних груп народу України;

беручи до уваги, що на території України проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями складають п'ятдесятидвохмільйонний народ України, приймає цю Декларацію прав національностей України.

Стаття 1 . Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що Проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Представники народів та національних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях.

Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом.

Стаття 2. Українська держава гарантує всім національностям права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур.

Стаття 3. Українська держава гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації.

Верховна Рада України тлумачить статтю 3 Закону “Про мови в Українській РСР” таким чином, що в межах адміністративно-територіальних одиниць, де компактно проживає певна національність, може функціонувати її мова нарівні з державною мовою.

Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою. В регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевості.

Стаття 4. Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів.

Стаття 5. Пам'ятки історії та культури народів та національних груп на території України охороняються законом.

Стаття 6. Українська держава гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій.

Стаття 7. Національні культурні центри і товариства, представники національних меншин мають права на вільні контакти із своєю історичною батьківщиною.

64. Право — це певні можливості (свободи) учасників соціального життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства. Залежно від того, хто саме є носієм цих можливостей, розрізняють права людини, громадянина, права сім'ї, права нації, права інших спільнот і груп.

В Загальної декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 00Н 10 грудня 1948 р., проголошується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах (ст. 1), що кожна людина повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища (ст.2). Ці положення зафіксовані в ст. 21 Конституції України, яка передбачає: “Всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними”, і в ст. 24, яка встановлює: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”. Частина 2 ст. 24 Конституції спеціально підкреслює принцип рівності чоловіка і жінки.

Основні права людини — це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх.

Характер держави і суспільства завжди визначався і визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина, в суспільстві і державі. Тому розділи, положення, статті Конституції, присвячені правовому статусу особи, правам і свободам людини і громадянина, є, як правило, обличчям кожної конституції.

Правовий статус особи — це відносини між особою і державою та суспільством, передбачені і гарантовані Конституцією і законами України.

Важливим конституційним принципом є гуманний правовий статус особи, гарантованість її прав і свобод. Цей принцип втілений насамперед в таких конституційних положеннях: людина, її життя і здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини — головний обов'язок держави; всі люди вільні і рівні в своїй гідності і правах; права і свободи людини невідчужувані і непорушні; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути ліквідовані; при прийнятті нових законів чи внесенні змін в чинні закони не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод; громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень по ознакам раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.

Конституційні права, свободи і обов'язки називають основними тому, що вони визначають найбільш важливі, істотні відносини і зв'язки між громадянином і державою.

Тому цілкому закономірно, що одним з перших розділів Конституції України є розділ II “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина” (ст.ст. 21—68). Коло цих прав і свобод більше в порівнянні з попередньою Конституцією, а їх зміст в переважній більшості багатіший. До того ж права і свободи визнаються не лише за громадянами України, а й за іншим особами, які проживають на її території (іноземцями), особами без громадянства.

Усю сукупність прав і свобод можна поділити на такі групи: громадянські (особисті); політичні; соціально-економічні; культурні (духовно-гуманітарні).

Вони становлять собою насамперед межі і форми можливого, дозволеного та гарантованого для особи Конституцією і законами України. Тобто це певна міра (міри) і види благ (політичних, економічних, соціальних, духовних тощо), які визначає за особою або надає особі і гарантує, охороняє держава.

Усі права і свободи можна також поділити на дві групи:

1) так звані фундаментальні, абсолютні, невід'ємні права, які притаманні людині від народження. Такі права не даровані державою, а дані їй самою природою. Серед них — право на життя, фізичну і моральну недоторканність, особисту свободу і безпеку, свободу віросповідання та ін.;

2) права особи, які випливають із факту її правової належності до Української держави — громадянства. Це права на участь громадянина в управлінні справами суспільства і держави, бути членом політичної партії тощо.

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантуються Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародних правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.). Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін.

Це, природно, закономірно й для України як суб'єкта міжнародного і європейського співтовариств і, зокрема, члена Ради Європи.

65. Обов'язки громадян.

Стаття 23 Конституцiї України, закрiплюючи право людини на

вiльний розвиток своєї особистостi, наголошує, що такий розвиток за-

безпечується виконанням обов'язкiв усiма членами суспiльства. Кожен

громадянин повинен неухильно додержуватися Конституцiї та законiв

України, поважати права i свободи iнших (ст.68 Конституцiї України),

не заподiювати шкоду природi, культурнiй спадщинi, вiдшкодовувати

збитки (ст.66), шанувати державнi символи України (ст.65), сплачува-

ти податки, щорiчно подавати декларацiї про майновий стан та доходи

(ст.67 Конституцiї України).

За Законом України "Про оборону" вiд 6 грудня 1991 р., оборона

України - справа усього народу. Обов'язок громадян щодо захисту

Вiтчизни закрiплений у статтi 65 Конституцiї, а також у Законах

України "Про загальний вiйськовий обов'язок та вiйськову службу" вiд

25 березня 1992 р. та "Про альтернативну (невiйськову) службу" вiд

12 грудня 1991 р.

Крiм того, у статтi 51 Конституцiї України проголошений

обов'язок батькiв утримувати дiтей до їх повнолiття та обов'язок

повнолiтнiх дiтей пiклуватися про своїх непрацездатних батькiв.

Бiльш докладно взаємнi обов'язки батькiв та дiтей врегульованi у

Кодексi про шлюб та сiм'ю.

Хотiлося б зазначити, що другий роздiл Конституцiї України "Пра-

ва, свободи та обов'язки людини i громадянина" в цiлому вiдповiдає

свiтовим та європейським стандартам з прав людини. Але не слiд забу-

вати, що потрiбне не тiльки проголошення прав i свобод, але й

наявнiсть механiзму їх реалiзацiї, який iснує сьогоднi далеко не для

всiх закрiплених в Конституцiї прав.

66. Громадянство України – це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Питання громадянства України регулюються Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» (далі – Закон), міжнароднимии договорами України.

Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень затверджений Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (в редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588). Саме в цьому акті визначені порядок подання заяв та інших документів з питань громадянства, перелік документів, які подаються для набуття громадянства України, порядок провадження і прийняття рішень за заявами і поданнями з питань громадянства, порядок виконання прийнятих рішень.

Зразки документів, що подаються іноземцями та особами без громадянства, які проживають в Україні, затверджені наказом МВС України № 716 від 20.07.2006 «Про затвердження зразків документів, які подаються для встановлення належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України та скасування рішень про оформлення набуття громадянства».

Статтею 6 Закону встановлено вичерпний перелік підстав для набуття громадянства України. Це означає, що громадянство України не може набуватися на інших підставах, ніж ті, які перелічені у статті 6 Закону. Кожна з підстав набуття громадянства України співвідноситься з певними статтями Закону.

Громадянство України набувається:

за народженням (ст. 7 Закону);

за територіальним походженням (ст.8);

внаслідок прийняття до громадянства (ст.9);

внаслідок поновлення у громадянстві (ст.10);

внаслідок усиновлення (ст.11);

внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя (ст.12);

внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки (ст.13);

у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини (ст.14);

внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства (ст.15);

за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України (угоди про спрощений порядок зміни громадянства).

Підстави набуття особою громадянства України визначаються індивідуально, залежно від її місця народження, походження, проживання, родинних зв’язків тощо.

Зокрема, особа може набути громадянство України в спрощеному порядку за народженням (ст.7 Закону), за територіальним походженням (ст.8 Закону), шляхом прийняття до громадянства України (ст.9 Закону) тощо.

Набуття громадянства України за народженням

Статтею 7 Закону громадянство України визначено умови, за яких громадянство України за народженням набувають неповнолітні особи, народжені 1 березня 2001 року (дата набрання чинності Законом в редакції 2001 року) і пізніше. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження. Тобто, громадянство України дитина набуває автоматично. При цьому не має значення, перебували батьки особи в шлюбі на момент її народження чи ні.

Дитина, яка народилася в Україні, але не набула громадянство України за народженням, може набути громадянство України за територіальним походженням.

Заява про набуття громадянства України дитиною подається одним з батьків дитини або іншим її законним представником.

Набуття громадянства України за територіальним походженням

Стаття 8 Закону визначає умови набуття громадянства України за територіальним походженням. Для набуття громадянства за територіальним походженням не є обов’язковою умова про неперебування особи в іноземному громадянстві. Його може набути й іноземець, який узяв зобов’язання припинити іноземне громадянство.

За територіальним походженням громадянство України має право набути особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України „Про правонаступництво України”, або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а також її неповнолітні діти.

Разом із заявою про набуття громадянства України особа подає декларацію про відсутність іноземного громадянства або зобов’язання припинити іноземне громадянство.

Слід зазначити, що набуття громадянства України за територіальним походженням є правом особи. Якщо вона виконує умови, зазначені вище, відповідні державні органи зобов’язані оформити набуття нею громадянства України.

Прийняття до громадянства України

Стаття 9 Закону встановлює умови прийняття до громадянства України, а також підстави, за яких особа не може бути прийнята до громадянства України. Хоча законодавство України у сфері громадянства не застосовує термін „натуралізація”, прийняття до громадянства України за своїм правовим змістом є натуралізацією.

З цієї статті випливає, що право іноземця чи особи без громадянства на прийняття до громадянства України відсутнє, оскільки передбачається лише можливість прийняття до громадянства України в разі виконання особою необхідних умов.

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства), зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців) або декларації про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років або які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні, а для осіб, які в’їхали в Україну особами без громадянства, - на три роки з моменту в’їзду в Україну.

4) отримання дозволу на імміграцію. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні.

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі).

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні.

Законними джерелами існування вважаються заробітна плата, прибуток від підприємницької діяльності або власності, пенсія, стипендія, аліменти, соціальні виплати та допомога, власні фінансові заощадження або фінансова допомога від членів сім’ї, інших фізичних та юридичних осіб, що мають законні доходи. Наведений перелік є вичерпним, тому ніякі інші джерела існування відповідно до цього Закону не можуть розглядатися як законні.

До громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.

Іноземці, які набули громадянство України за територіальним походженням або шляхом прийняття до громадянства України і подали зобов’язання припинити іноземне громадянство, повинні протягом 2 років з моменту реєстрації їх громадянами України подати документ про припинення іноземного громадянства, виданий уповноваженим органом відповідної держави. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Незалежною від особи причиною неотримання документа про припинення іноземного громадянства є:

- невидача особі, у якої уповноважені органи держави її громадянства прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства, документа про припинення громадянства у встановлений законодавством іноземної держави термін (за винятком випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства);

- невидача особі, у якої уповноважені органи держави її громадянства прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства, документа про припинення громадянства протягом двох років від дня подання клопотання, якщо термін не встановлено;

- відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства за ініціативою особи чи якщо така процедура не здійснюється;

- вартість оформлення припинення іноземного громадянства перевищує половину розміру мінімальної заробітної плати, установленого законом в Україні на момент, коли особа набула громадянство України.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Вимога про взяття зобов’язання повернути паспорт іноземної держави не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні.

Набуття громадянства України за підставами, передбаченими міжнародними договорами України

Питання громадянства України регулюються також міжнародними багатосторонніми і двосторонніми договорами України.

Законодавство України з питань громадянства встановлює пріоритет дії міжнародних договорів над національним законодавством. Тобто, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в Законі “Про громадянство України”, застосовуються правила міжнародного договору.

Двосторонні договори України – це угоди про спрощений порядок зміни громадянства. На сьогодні Україною підписано п’ять таких угод (з Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Республікою Таджикистан, Киргизькою Республікою та Грузією).

Загальні положеннями цих угод зводяться до наступного:

- припинення попереднього громадянства і набуття нового відбуваються одночасно;

- заяви про зміну громадянства розглядаються в стислі терміни;

- процедура зміни громадянства здійснюється безкоштовно;

- особи звертаються за зміною громадянства до відповідних органів в державі постійного проживання.

Угоди про спрощений порядок зміни громадянства визначають коло осіб, на яких не розповсюджується їх дія, а саме це особи, які:

- вчинили злочини проти людства чи здійснювали геноцид, або вчинили злочини проти держави чи тяжкі злочини проти особи;

- засуджені до позбавлення волі до зняття судимості;

- перебувають під слідством або уникають покарання, чи вчинили злочин на території однієї зі Сторін або третьої держави;

- набули громадянство іншої держави.

Заява про набуття громадянства України особою, яка проживає в Україні на законних підставах, подається до територіального підрозділу служби громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб за місцем реєстрації в Україні.

Прийняття рішень про оформлення набуття громадянства України особами за підставами, передбаченими пунктами 1,2, 4 – 10 статті 6 Закону належить до повноважень територіальних органів МВС України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Термін розгляду таких заяв не повинен перевищувати 3 місяці з дня подачі особою необхідних документів.

Після прийняття рішення про оформлення набуття громадянства України зазначені органи реєструють особу громадянином України. Дата реєстрації є датою набуття особою громадянства України. Саме з цієї дати на особу поширюються права і обов’язки громадянина України.

Прийняття рішень про прийняття до громадянства України та видання указів належить до повноважень Президента України. Загальний строк розгляду заяв про прийняття до громадянства України не повинен перевищувати одного року з дня їх надходження. Датою прийняття особи до громадянства України є дата видання відповідного указу Президента.

У разі необхідності іноземець чи особа без громадянства для отримання необхідних роз’яснень з питань громадянства має звертатися до територіального підрозділу у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб за місцем проживання в Україні або до обласних управлінь (відділів) ГІРФО.