51. Право спільної часткової власності Стаття 356. Право спільної часткової власності

1. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

2. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

1. Право спільної власності сприяє більш повній охороні інтересів суб'єктів цивільного права. Воно є правовою формою об'єднання майна фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад з метою співробітництва і взаємодопомоги, об'єднання їхніх зу­силь у досягненні певних цілей. У зв'язку з цим коментована стаття регулює питання права спільної часткової власності як основного виду права спільної власності, що підтверджу­ється наявністю у чинному законодавстві презумпції виникнення права спільної часткової власності на спільне майно (див. коментар до ч. 4 ст. 355 ЦК). Аналізуючи зміст коментованої статті, можна дійти висновку, що для спільної часткової власності характерним є: 1) множинність суб'єктів (співвласників); 2) єдність об'єкта (за­вжди індивідуально визначена річ, а не частина вартості спільної речі); 3) визначення час­ток кожного з співвласників у спільному майні, тобто для спільної часткової власності ха­рактерно, що кожному власнику належить певний розмір частки в праві власності на спіль­ну річ (майно). Спільна часткова власність може виникати з будь-яких підстав, передбачених законом або договором (ч. З ст. 355 ЦК). Режим спільної часткової власності може бути встановле­ний для будь-якого майна як за згодою учасників, так і за рішенням суду. Припинення права спільної часткової власності може бути: 1) при відчуженні частки одним із двох спів­власників іншому; 2) при відчуженні часток всіма співвласниками одному з них; 3) при переході до одного з двох співвласників частки іншого в спадщину; 4) при реалізації майна, що знаходиться в спільній частковій власності; 5) у разі виділу частки із спільного майна; 6) у разі поділу майна, що належить співвласникам на праві спільної часткової власності. 2. Закон не обмежує суб'єктного складу спільної часткової власності, у зв'язку з чим ч. 2 коментованої статті передбачає, що суб'єктами спільної часткової власності можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права (див. коментар до ст. 2 ЦК), тобто фізичні та юридичні особи, держава і територіальні громади в будь-якому їх поєднанні. Слід зазна­чити, що норми інституту спільної власності можуть застосовуватися при регулюванні різних економічних форм власності (наприклад, суб'єкти відносин спільної власності згідно з договором про спільну діяльність створюють і експлуатують спільний об'єкт — див. коментар до статей 1132, 1134 ЦК тощо).

52. Право спільної сумісної власності. Стаття 368. Право спільної сумісної власності

1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

2. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Право спільної сумісної власності є одним з видів права спільної власності (див. ко­ментар до ст. 355 ЦК). Разом з тим, право спільної сумісної власності відрізняється від права спільної часткової власності за: 1) визначеністю часток, оскільки у спільній частковій власності частка кожного із співвласників не визначена, тоді як у спільній частковій влас­ності частки визначаються законом або домовленістю сторін; 2) підставами виникнення й припинення права спільної власності, тобто, на відміну від підстав виникнення спільної часткової власності, право спільної сумісної власності виникає лише у випадках, передбаче­них законом чи договором; 3) характером внутрішніх правовідносин спільної власності. За суб'єктним складом спільна сумісна власність не відрізняється від спільної част­кової (ст. 356 ЦК), тому співвласниками при спільній сумісній власності можуть бути фі­зичні і (чи) юридичні особи, держава, територіальна громада. При цьому ч. 2 коментованої статті носить диспозитивний характер, оскільки передбачає, що законом можуть бути пе­редбачені інші правила щодо суб'єктного складу. Частина 3 коментованої статті окремо визначає правовий режим майна, що належить особам на праві спільної сумісної власності. За загальним правилом майно, набуте подруж­жям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю (ч. З ст. 368 ЦК, ч. 1 ст. 60 СК). Правовідносини власності подружжя можуть бути поділені на дві групи: 1) правовідноси­ни з приводу спільного майна, на яке у подружжя виникло право спільної сумісної власнос­ті (глава 8 СК); 2) правовідносини з приводу роздільного майна, яке належить на праві приватної власності кожному з подружжя (ст. 57 СК). Для виникнення права спільної сумісної власності на певне майно необхідна наявність двох умов: 1) майно має бути придбане в період перебування в зареєстрованому шлюбі (або в період проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу (ст. 74 СК); 2) воно повинно бути результатом їх праці, тобто, в даному випадку необхідно, щоб подружжя спільно проживали та вели спільне господарство. При цьому ч. З коментованої статті носить диспозитивний характер, оскільки передба­чає, що законом можуть бути передбачені інші правила щодо визначення майна, що нале­жить особам на праві спільної сумісної власності. Зокрема, законом встановлена норма, відповідно до якої подружжя мають право укласти шлюбний договір, в якому за домовле­ністю визначити правовий режим майна, тобто, чи буде воно належати подружжю на праві спільної сумісної, або на праві спільної часткової власності, або буде особистою приват­ною власністю кожного з них (ст. 97 СК). 4. Відповідно до ч. 4 статті, що коментується, режим спільної сумісної власності поширено на майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї (аналогічно — ст. 17 Закону України «Про власність»). Зазначена норма носить диспозитивний характер, оскільки письмовим договором, укладеним членами сім'ї, може бути встановлено інше.