2. Ідейно-художня єдність творчої спадщини

Творча спадщина складається з п’яти творів. «ЕНЕЇДА» ― бурлескно-травестійна поема

Перші три частини «Енеїди» з'явилися у 1798 p., 1808, четверта — у 1809, повністю твір вийшов друком 1842, 1962, 1875

«НАТАЛКА-ПОЛТАВКА» ― драма

«МОСКАЛЬ-ЧАРІВНИК» ― водевіль

В історію літератури Григорій Федорович Квітка увійшов

• як фундатор нової української прози

• визначний драматург,

• популярний російськомовний письменник,

• один із представників натуральної школи періоду її формування.

П. Куліш : вірністю живописання з натури й глибиною сердечного почуття

найбільшими живописцями звичаїв і пристрастей людських

І. Франко: творець людової повісті, один із перших того роду творців у європейських письменствах? [41, 261].

теоретично осмислити й застосувати в художній практиці творчі принципи нового тоді літературного напряму ? просвітительського реалізму.

Образи

возвеличив «внутрішній образ» українського народу

образ глибоко морального простолюдина.

природну шляхетність натури людської.

заперечував думки про обмеженість української літературної мови

довів художньою практикою її великі потенції, придатність для вираження найглибших людських почуттів і переживань.

І ЗВИЧАЙНЕ, І НІЖНЕНЬКЕ, І РОЗУМНЕ, І ПОЛЄЗНЄ

Головним вважав орієнтованість на дійсність («писання з натури», адекватне життєвим явищам і людським типам), використання народнопоетичних мотивів, художніх принципів, жанрово-стильових, засобів

Для художньої практики Квітки характерна ідеалізація в зображенні позитивних героїв (головним чином людей з народу) та тенденційність (аж до карикатурності) у змалюванні негативних персонажів (переважно з панівних верств), пильна увага до негативних явищ дійсності.

На формуванні просвітительсько-реалістичних принципів письменника позначився

вплив раціоналізму класиків,

чуттєвості сентименталістів,

орнаментальності й метафоричності барокового стилю,

народнопоетичних стильових засобів.

У ряді творів письменник користувався романтичними засобами

Як і всі просвітителі,

вірив у всеперемагаючу силу слова й морального прикладу в боротьбі зі злом,

створював ідеалізовані образи доброчесної особистості як взірця для наслідування

прагнення до реалістичної типізації (зокрема, залежність формування особистості від побутових обставин, виховання).

Літературно-естетичні погляди зазнавали еволюції в бік демократизації естетичного ідеалу, його народності.

Одним з перших в українській (і в російській) естетиці виступив з пропагандою «теми народу», в чому виявилась важлива тенденція часу.

Сміливо й рішуче за умов, коли кріпосники ставились до мужика як до робочої худоби, прозвучала його заява про те, що прості українські селяни мають цілковиту підставу на провідне становище серед позитивних героїв літератури («Ответ г. Тихорскому»).

Квітка надає перевагу в літературі простій людині як найцікавішому об’єкту зображення.

У ній він бачить «натуральність», природність життя й поведінки, почуттів, розуму, щиросердість, незіпсованість умовностями світського життя.

Естетичному ідеалові письменника найбільше відповідали герої, побачені ним «в простом классе людей... эти люди действуют не по внушенным им правилам, не по вложенным в них понятиям, а по собственному чувству, уму, рас судку» [7, 159].

Орієнтація Квітки на народне світобачення й принципи художнього відображення була одним із важливих факторів народності й національної самобутності його творчості.

Усі повісті й оповідання були рішучим кроком літератури (не тільки української) до «теми народу», до світу життя простого трудівника.

У них центральними позитивними героями виступають люди хліборобської праці, яким досі відводилося мало місця в світовій літературі й які зображувалися переважно в комічному плані або у вигляді сентиментальних «пейзажів».

Ці твори написані в формі широкої, неквапливої, докладної розповіді Грицька Основ’яненка «мудрого старожила з харківської околиці, людини з народу для слухачів зі свого ж таки демократичного середовища».

В ній успадковані від народних оповідачів щирість і довірливість тону, майстерне володіння фольклорними матеріалами й художніми прийомами, барвистість

Вдається Квітка-Основ’яненконайчастіше в гумористичних творах і до простакуватого тону розповіді, часом до бурлескної, в деяких місцях шаржованої, стильової манери.

Вже в самій назві двох книжок ?Малороссийских повестей? відбилася ?вирішальна особливість поетики? прози письменника: ?усі ці твори ?розповідаються?, а не пишуться?.

Роль Квітчиного оповідача як композиційного елемента складна й багатозначна.

Надання автором слова представникові простого народу було й

засобом поширення своїх просвітительських думок та суджень,

і прийомом об?єктивації зображуваного,

і формою висловлення народних інтересів,

вираження народного світосприймання й естетичного світобачення.

зорієнтувати літературний твір на народного читача або слухача.

Введення народного оповідача зумовлювалося

й наявністю станової дистанції міх автором-дворянином і зображуваним простим людом та потребою своєрідного ?буфера?, громовідводу між автором і недоброзичливими критиками.

У застосуванні форми усної оповіді очевидця, людини з народу,

виявилась і настанова на документально-фактичну достовірність як один із засобів художньої правдивості.

Така оповідь надавала зображуваному життєвої переконливості, визначала самі критерії життєвих явищ з орієнтацією на народну шкалу моральних цінностей.

Вона стала важливим для тих часів способом демократизації літератури. Оповідач для Квітки ? ?довірена особа?, саме його точка зору ?авторові потрібна як можливість сказати правду про життя, яке оповідач знає і, очевидно, навіть краще, ніж автор... Настанова на таку фігуру оповідача ? найсуттєвіший крок у демократизації прози, її поетики, у наближенні до запитів реальної дійсності, з усіма її подробицями, в першу чергу побутовими?.

Головний стильовий принцип бурлескно-реалістичних творів Квітки ? комічно-бурлескне,

нерідко гротескне змалювання персонажів переважно фольклорного походження,

насиченість художньої структури уснопоетичними мотивами й прийомами.

Поетика підпорядкована створенню критичного пафосу,

висміюванню й викриттю негативних соціальних і моральних явищ.

Стильовою домінантою сентиментально-реалістичних повістей Квітки є

співчутливе, більш чи менш ідеалізоване зображення селянського героя з заглибленням у його внутрішній світ, із широким використанням народнопісенних мотивів і засобів ліризації.

Письменник виробив свій специфічний жанр оповідання переважно шляхом олітературення фольклорних оповідних жанрів, створення нової жанрової структури на межі двох художньо-естетичних систем ? фольклорної та літературної; художня природа його оповідань (усі вони написані за народнопоетичними сюжетами, мотивами) великою мірою визначається жанровими ознаками тих фольклорних творів, які покладені письменником в основу. Це оповідання-анекдот (?Салдацький патрет?, ?Пархімове снідання?, ?Підбрехач?), фантастичне оповідання (?Мертвецький Великдень?, ?От тобі і скарб?), оповідання-притча (?Перекотиполе?, 1840), оповідання новелістичного характеру (?Малоросійська биль?).

Сюжетна, основна частина більшості повістей і оповідань Квітки-Оєяов?яненка побудована за фольклорними зразками й своєю лінійною композицією, одномотивністю сюжету близька до народних казок, оповідань, переказів, балад. Оповідання будується за зразком анекдоту; в кінці сюжету ? різкий злам.

У стильових пошуках Квітка-Основ?яненко як автор сентиментально-реалістичних повістей звертався до народнопісенної лірики, що сприяло їх лірично-емоціональному забарвленню і на багато десятиліть визначило характерний ліризований стиль української прози.

Водночас з орієнтацією письменника на уснопоетичний спосіб зображення персонажів пов?язана певна стереотипність, повторюваність рис героїв, недостатність індивідуальної своєрідності персонажів, особливо в раніших його творах, наприклад, у ?Марусі?.

В останні роки творчої діяльності Квітки-Основ яненка виявляється його тяжіння до новелістичних принципів жанротворєння..

Зокрема, в оповіданні реалістично-романтичного характеру ?Перекотиполе? (1840), написаного на основі народної притчі-новели про вбивство одного заробітчанина іншим і про невідворотність покарання за злочин, маємо характерні для новели розповідь про незвичайну життєву подію, напруженість, драматизм дії і раптовий, різко характеризуючий героїв і їх долю поворот у її розвитку, складність обставин, у які потрапляють герої, обмежену кількість дійових осіб, психологізм у їх характеристиці, підтекст. Однак ?Перекотиполе? Квітки принципово відрізняється від новели композиційною розлогістю й розгалуженістю, морально-побутовою деталізацією характеристик героїв.

Оповіданням ?Перекотиполе? Квітка започаткував психологічний аналіз в українській романтичній прозі.

Для творчості Г. Квітки-Основ?яненка як одного з найтиповіших і найактивніших виразників естетики просвітительського реалізму характерна розмаїтість жанрів, широка варіативність жанрових структур. Він виступав у всіх літературних родах і жанрах, новатором у жанрі повісті, оповідання, комедії, реалістичної трагедії. Письменник збагатив українську літературу багатоаспектною суспільною та морально-етичною проблематикою, яскравими характерами, просвітительсько-реалістичними творчими принципами, прийомами літературного освоєння народної поезії, засобами увиразнення національного обличчя літератури.

Квітка-Основ?яненко багато зробив для наближення літератури до широких народних мас. За свідченням М. Костомарова, він мав ?громадное влияние на всю читающую публику, равным образом и простой безграмотный народ, когда читали ему произведения Квитки, приходил от в восторг?.

Орієнтуючись на живу народну мову, освоюючи мовне стилістичний арсенал попередньої літератури й фольклору, Квітка-Основ?яненко збагатив українську літературну мову, виробив свій індивідуальний художній стиль. Зокрема, мовленнєвий стиль його сентиментально-реалістичних повістей вирізняється переходом від казково-епічної виразності пісенної багатобарвності й милозвучності семантико-інтонаційного ладу, до емоційної ?нестриманості?, семантичної експресивності мовлення персонажів у діалогах чи внутрішніх монологах. Особливо яскравим і улюбленим елементом вираження емоційного ставлення до зображуваного є використання письменником (за народнопісенною манерою) експресивності суфіксальних значень слів ? великої кількості із суфіксами пестливості -оньк-, -еньк-, -очк-, -ечк-, -ісіньк-, -есеньк-. Одна з найхарактерніших рис художнього мовлення Квітки-Основ?яненка ? насиченість словесної структури риторичними зворотами, які вносять специфічну експресивність в інтонаційно-синтаксичний лад обох груп його повістей та оповідань, надають тексту живих розмовних інтонацій, інтимності, створюють живий контакт із читачем (слухачем).

У комедіях сміливо й гостро викривав характерні явища беззаконня, службові зловживання, розбещеність, експлуататорсько-кріпосницькі звички служилого дворянства, поміщицтва. У них письменник показував вороже ставлення селян до дворянства, робив натяки на те, що аморальна поведінка дворянства зумовлена його становими правами й привілеями.

У побудові комедій драматург значною мірою орієнтується на літературні зразки, що виявляється як у використанні традицій класицистичної сатири, принципів художнього узагальнення образів, так і в застарілих тоді вже принципах різкої поляризації позитивних і негативних героїв, однозначності образів-персонажів, у вживанні прізвищ-характеристик (Староплутов, Кожедралов, Скупинська, Ненасигін, Тихша, Достойнов, Благосудов). Ідеальні персонажі ? Милов, Твердов, Скромов, Достойнов, Благосудов ? це відверто дидактичне уособлення ліберально-просвітительських івторських ідей щодо перевиховання панівних станів і вдоволення суспільства.

Вплив прози й драматургії Квітки-Основ?яненка мав велике значення для активізації культурного життя на західноукраїнських землях, позначився також на творчості Шевченка, Марка Вовчка, пізніших українських прозаїків; прокується він і в творах деяких російських письменників, зокрема М. Гоголя. ?Відгомін його манери відчувається в окремих оповіданнях М. Лескова (в ?Заячому ремізі? він згадує Квітку), а деякі створені ним образи знайшли дальший розвиток у таких різних письменників, як М. Салтиков-Щедрін і Ф. Достоєвський?.