Німеччина

1. Розкол Німеччини

Країна була в руїнах. Економіка - дезорганізована. Промислове виробництво становило лише третину довоєнного рівня. Від голоду німців врятували тільки продовольчі поставки держав, які їх окупували. Катастрофічно не вистачало палива. Десятки тисяч біженців блукали у пошуках притулку. За авантюру нацистів Німеччина заплатила життям понад 13 млн людей. Країна перестала існувати як суверенна держава й була окупована військами союзників. У Німеччині не існувало уряду, тому вся повнота влади в країні перейшла до Контрольної Ради, що працювала на засадах одноголосності та складалася з чотирьох головнокомандуючих провідних держав антигітлерівської коаліції — СРСР, США, Великої Британії, Франції.

Між союзниками було досягнуто угоду про чотири зони окупації Німеччини.

2 грудня 1946 р. між Британією та США було підписано угоду про об'єднання їхніх зон окупації. Так виникла Бізонія. У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, а Бізонія трансформувалася в Тризонію. В об'єднаній Західній зоні почали швидко формуватися органи влади — економічна й виконавча ради, верховний суд, банк німецьких земель і т. д.

2. Утворення ФРН і НДР

У першій половині 1948 р. США, Велика Британія і Франція скликали у Лондоні розширену конференцію за участю представників Бельгії, Нідерландів та Люксембурга, де обговорювалися питання проведення в Німеччині грошової реформи, припинення дії міжспілкової Контрольної Ради по управлінню Німеччиною, підготовки основних положень німецької конституції. Натомість у червні 1948 р. СРСР зібрав у Варшаві нараду міністрів закордонних справ Польщі, Болгарії, Угорщини, Румунії, Чехосло-ваччини, Югославії та Албанії, яка засудила рішення Лондонської конференції.

У вересні 1948 р. у Бонні розпочала роботу парламентська рада під головуванням лідера ХДС К. Аденауера, що завершила підготовку конституції, яка почала діяти 23 серпня 1949 р. після її ствердження окупаційною владою. Консттиуція закріпила основні цивільні та політичні права громадян і йроголосила Західну Німеччину (ФРН) демократичною, федеративною й водночас перехідною державою. ФРН із самого початку свого існування висунула ідею об'єднання Німеччини на демократичній основі. До складу ФРН увійшли II земель (після об'єднання земель Баден-Вюртемберг і входження до ФРН Саара земель стало 10), кожна з яких мала свої конституцію, законодавчі, судові та виконавчі органи. За формою правління ФРН стала парламентською республікою, вищий орган влади — Бундестаг (федеральний парламент

Лідер партії, що перемогла на виборах, призначався федеральним канцлером (главою уряду). Канцлер перебував при владі до закінчення повноважень Бундестагу, якщо останній не висловлював йому недовіри. Конституційний суд мав право скасувати будь-який закон.

20 вересня 1949 р. приступив до виконання своїх обов'язків коаліційний уряд. Цим актом скінчився процес формування Федеративної Республіки Німеччини.

Радянська сторона, готова до такого розвитку подій, ЗО травня 1949 р. затвердила конституцію, розроблену Народною радою, а 7 жовтня 1949 р. проголосила утворення Німецької Демократичної Республіки (НДР). Як і усю Німеччину, на дві зони було розділено Берлін: його східна частина стала столицею НДР, а західна — самокерованою територією, економічно та політично пов'язаною з ФРН.

Президентом НДР став комуніст Вільгельм Пік, а главою уряду — соціаліст, близький до СЄПН, Отто Гроте-воль. СЄПН фактично узурпувала всю владу у країні й розпочала будівництво соціалізму за радянським зразком. Розкол Німеччини, який тривав 40 років, завершився. У його здійснення зробили "свій внесок" обидві протиборствуючі сторони — СРСР та країни Заходу, кожна по-своєму.

3. Німецьке "економічне диво"

Із середини 50-х років у ФРН спостерігається прискорене економічне зростання. Усього за три роки обсяг промислового виробництва збільшився в 2,5 рази. Кількість безробітних скоротилася, життєвий рівень швидко підвищувався, і незабаром ФРН за цим показником наздогнала провідні західні країни.

В основі німецького "економічного дива" були цілком конкретні причини, але насамперед ФРН зобов'язана своїми досягненнями працьовитості, таланту й цілеспрямованості німецького народу. Крім того, за планом Маршалла, ФРН одержала до 1952 р. товарів на суму 3071,1 млн доларів. Ерхард заохочував розвиток нових промислових галузей, наприклад електронної, створюючи для них особливий режим сприяння. Йому вдалося збудити дух підприємництва, "заразити" західних німців бізнесом. Ерхард намагався створити державу "народного капіталізму" і "депролетарізувати" робітників за допомогою продажу акцій та співучасті їх у керуванні виробництвом.

До початку 60-х років Федеративна Республіка перетворилася на одну з найбільш економічно розвинених держав світу. Країна завоювала потужні позиції у виробництві устаткування, машинобудування, автомобільної, хімічної та лісової промисловостей. Відмовившись від марної ідеї силою зброї захопити увесь світ, уряд ФРН сприяв утворенню транснаціональних корпорацій, де німецькому капіталу належала одна з провідних ролей.

Однак держава не завжди успішно вирішувала конфлікти між підприємцями й робітниками. У 1962-1963 рр. під час економічної кризи сталися масові виступи металургів, машинобудівників. Уряд не зумів знайти вихід із кризи. Популярність канцлера падала.

Людвіг Ерхард — "творець німецького економічного дива" — народився 4 лютого 1897 р. у дрібнобуржуазній родині в невеличкому містечку Фюрте. В роки Першої світової війни він добровільно записався до армії, дослужився до чину вахмістра, був тяжко поранений. Після війни Ерхард прагнув економічної самостійності і тримався осторонь політики, шукав свою точку опори. Освіту одержав у Нюрнберзькій вищій школі економічних та соціальних наук і в університеті Франкфурта-на-Майні.

Перші два роки перебування на посаді нового канцлера були позначені економічним ростом. Він зумів запровадити через Бундестаг "надзвичайні закони". В галузі зовнішньої політики дотримувався думки, що авторитет держави зумовлюється її військовою могутністю.

Криза 1973-1975 рр. призвела до посилення інфляції, росту безробіття, зростання цін, але її наслідки не були такими хворобливими, як в інших країнах, оскільки у ФРН були більш високі зарплата та пенсії. Проте 1974 р. тодішній канцлер ФРН В. Брандт мусив піти у відставку після того, як з'ясувалося, що один з його близьких співробітників був агентом розвідки НДР.

З другої половини 1980 р. почалося уповільнення темпів економічного розвитку, що переросло в короткочасну кризу 1981-1982 рр. Кількість безробітних досягла 2,5 млн чол. Інфляція різко зменшила купівельну спроможність населення. 1982 р. вільні демократи вийшли з коаліції СДПН та перейшли на бік ХДС/ХСС. г. Шмідт, позбавившись більшості в Бундестазі, змушений був піти у відставку. Новим канцлером ФРН став лідер ХДС Гельмут Коль. Гельмут Коль — шостий канцлер ФРН — народився З квітня 1930 р. у м. Людвигсхафен у родині вихідця з селянського середовища — Ганса Коля. 1950 р. він вступив до університету у Франкфурті-на-Майні, де вивчав державне право і філософію. У Гейдельберг-ському університеті Коль вивчав політичні науки. 1957 р. Коль став членом правління, а з 1966 р. — головою ХДС землі Рейнланд-Пфальц, обіймав посаду прем'єр-міністра цієї землі. За політичними пристрастями був прихильником консерватизму, прагнув підтримувати старе, наскільки це можливо, але водночас гостро відчував необхідність змін і був готовий їх здійснювати. З 1982 по 1998 рр. — канцлер ФРН.

З 1983 р. в економіці ФРН розпочалося поступове піднесення, яке тривало до 1990 р. Країна стала найбільшим експортером товарів у світі, в тому числі найскладнішого устаткування. Західнонімецька марка перетворилася на одну з провідних валют. Модернізація економіки привела до збільшення заможності середнього класу.

4. НДР у 1949-1990 роках: тоталітарний режим за радянським зразком

На території Східної Німеччини, де управління до жовтня 1949 р. здійснювала радянська військова адміністрація Німеччини, 7 жовтня 1949 р. було утворено Німецьку Демократичну Республіку (НДР).

За активної допомоги радянської адміністрації Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН) здобула перемогу на виборах до місцевих органів влади. Марксисти здійснювали владу в країні монопольно, не допускаючи до неї соціал-демократів, проте, побоюючись впливу християнських та ліберальних демократів.

Економіка країни розвивалася за радянським зразком: провадилися примусова націоналізація підприємств, прискорена індустріалізація за рахунок згортання соціальних програм, планомірна колективізація сільського господарства (до 1952 р. було створено 1900 кооперативів), посилювався тиск держави на приватний капітал, підприємців обкладали непосильними податками, чинили їм перешкоди й обмеження.

Радянський Союз та керівництво НДР прагнули довести світові "переваги соціалізму" на прикладі розвитку "першої соціалістичної держави на німецькій землі", випередити ФРН у прихованому змаганні.

У НДР було досягнуто значних успіхів у розвиткові промисловості на основі форсування індустріалізації. Але колективізація призвела до зменшення обсягу сільськогосподарського виробництва, повільно розвивалася легка промисловість. Усе це спричинило зниження життєвого рівня трудящих. Тоталітарна система, що зміцнювалася, викликала невдоволення значної частини населення. У червні 1953 р. обурення робітників НДР підвищенням тарифних норм та копіюванням радянської системи соціалістичного змагання призвело до відкритих виступів проти режиму в ряді великих міст країни. Вже 17 червня у 300 населених пунктах страйкувало 400 тис. трудящих, серед яких 100 тис. — у Східному Берліні. У Галлі, Магдебурзі до рук страйкомів влада перейшла практично повністю. За допомогою Радянської Армії режим придушив виступи. При цьому було вбито 200 робітників, тисячі кинуто до тюрем, а 6 організаторів страйків засуджено до розстрілу.

Проте населення НДР продовжувало "голосувати ногами", тобто емігрувати до ФРН, користуючись з відкритості кордону між західним та східним секторами Берліна. За рішенням країн—учасниць Варшавського договору, в ніч на 13 серпня 1961 р. навколо Західного Берліна було зведено високу бетонну стіну, яку керівництво НДР назвало "антифашистським захисним валом". її довжина становила 115 км. Крім того, східний та західний сектори Берліна розділила бетонна споруда шириною 4 метри і довжиною 46 км. "Берлінська стіна" мала 25 контрольно-пропускних пунктів, була обладнана 210 вишками і 245 вогневими позиціями, кордон охороняли спеціально підготовлені собаки. Право виїзду на Захід зберегли тільки пенсіонери. Ця стіна стала символом поділу єдиного німецького народу.

5. Об'єднання Німеччини

Конституція ФРН передбачала возз'єднання Німеччини як процес входження земель Східної Німеччини до ФРН, що припускало попередню ліквідацію НДР як держави. Керівництво НДР прагнуло здійснити об'єднання через конфедеративний союз двох держав. До середини 80-х років у НДР остаточно намітилася криза влади, ідеології та політики правлячої партії — СЄПН. Масове незадоволення погрожувало вилитися у відкрите протистояння. Останньою краплею, що переповнила чашу народного терпіння, стали події кінця літа 1989 р., коли Угорщина відкрила кордон з Австрією й розпочалася масова втеча туристів через ці дві країни до ФРН. Сотні громадян також сховалися в посольствах ФРН у Варшаві та Празі.

Наближалася 40-а річниця утворення НДР. Проте в керівництві СЄПН назрівало невдоволення політикою Е. Хонеккера та його ортодоксальним оточенням. У дні святкування ювілею 7-9 жовтня тисячі людей вийшли на антисоціалістичнІ демонстрації. 17 жовтня на пленумі ЦК СЄПН було прийнято рішення про звільнення Е. Хонеккера від обов'язків Генерального секретаря ЦК СЄПН. Замість нього обрано Егона Кренца, який у колишньому політбюро опікувався органами безпеки.

Події розвивалися бурхливо. Під загрозою посилення демонстрацій 9 листопада 1989 р. відкрито "Берлінську стіну".

Для врегулювання зовнішніх аспектів об'єднання Німеччини відбулися переговори за формулою "2+4" (ФРН, НДР плюс СРСР, СІЛА, Велика Британія, Франція).

СРСР і ФРН розв'язують питання про виведення радянських військ із території НДР.

Керівництво Радянського Союзу погодилося з членством об'єднаної Німеччини в НАТО і виведенням радянських військ із НДР. 12 вересня підписано Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. З жовтня 1990 р. відбулося офіційне возз'єднання Німеччини, на території Східної Німеччини піднято прапори ФРН. Відтворення нової Німеччини6. Економічні й соціальні проблеми 90-х років

Основна проблема, що постала перед новим урядом, полягала в подоланні економічної відсталості східнонімецьких земель, розвитку приватної ініціативи населення колишньої НДР, яке звикло до того, що держава гарантує платню кожному робітникові незалежно від результатів його праці. Якщо в 1990-1993 рр. у східних землях спостерігався спад виробництва, що породжував песимізм і навіть ностальгію за "соціалістичним минулим" колишніх громадян НДР, то з 1994 р. намітилося зростання господарчої активності. Вибори до бундестагу 1994 р. знову принесли перемогу правлячій коаліції на чолі з Г. Колем, діяльність якого підтримала більшість населення колишньої НДР.

Столицю Німеччини в майбутньому вирішено повернути до Берліна, але поки що більшість урядових установ знаходиться в Бонні.

7. Німеччина на міжнародній арені

З моменту створення ФРН уряд К. Аденауера взяв курс на європейську інтеграцію й подолання відчуженості Німеччини від Європи. ФРН відкинула план об'єднання Німеччини, запропонований СРСР, за яким вона мала стати нейтральною.

12 серпня 1970 р. підписано договір між СРСР і ФРН, в якому обидві сторони зобов'язалися сприяти розвиткові мирних відносин між усіма європейськими країнами. Важливе значення мала 3-я стаття договору, в якій ФРН визнавала повоєнні кордони у Східній Європі. ФРН і НДР установили міждержавні відносини, що відкривали шлях німецьким державам до ООН. Аналогічні договори було підписано з Польщею та Чехословаччиною.

Політичний курс лідера ХДС - канцлера ФРН Гельмута Коля, протягом більш як 16 років визначався його прихильністю до приватної власності, вільної ринкової економіки, максимальної обмеженості ролі держави в економічній діяльності. Він обстоював такі цінності, як особиста відповідальність кожного за свій матеріальний добробут, а також національну, культурну та релігійну толерантність.

У вересні 1998 р. на виборах до бундестагу перемогли опозиційні партії. Лідер соціал демократів Г. Шредер став канцлером. Він обіцяє створити нові робочі місця, зменшити майже 5-мільйонну армію безробітних, розгорнути нові соціальні програми. сталося мирним, демократичним шляхом.\

 Італія в 1945-2003

1. Проголошення республіки

Італія вийшла з війни з украй розладнаною економікою. Вона втратила третину національного багатства. П'ята частина промислових підприємств, 60% шосейних доріг і 40% залізниць було зруйновано. Чимало міст унаслідок бомбардувань страшенно постраждали. Обсяг промислового виробництва в 1945 р. становив лише 30% довоєнного, проте зростала інфляція: в 1947 р. грошова маса, яка знаходилася в обігу, в 35 разів перевищувала довоєнний рівень.

У політичному житті Італії провідну роль відігравали сили і партії, які очолювали антифашистську боротьбу та рух Опору в роки війни, зокрема комуністична й соціалістична партії. У 1946 р. ці партії підписали пакт про єдність дій.

Найбільш масовою і впливовою партією післявоєнної Італії стала Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1944 р.

Програма партії передбачала демократизацію політичного життя країни, надання автономії окремим регіонам, проведення аграрної реформи. Християнських демократів підтримував Вати-кан, що сприяло поширенню їхньої соціальної бази.

2 червня 1946 р. було проведено референдум про форму державного правління. Більшість населення висловилася проти монархії, і 18 червня 1946 р. Італію було проголошено республікою. Одночасно з референдумом відбулися вибори до Установчих зборів, які мали розробити нову конституцію.

Конституцію було схвалено більшістю Установчих зборів у 1947 р., а з 1 січня 1948 р. вона набрала сили.

Відповідно до конституції найвищим законодавчим органом республіки є парламент, що обирається на загальних виборах за пропорційною системою таємним голосуванням терміном на 5 років. Він складається з двох палат — палати депутатів і сенату. Право формування уряду одержував один із лідерів партії, яка дістала відносну більшість місць у палаті депутатів; зазвичай він складається з представників декількох партій та перебуває при владі доти, доки користується підтримкою парламенту. Президент республіки обирається на спільному засіданні обох палат терміном на 7 років. Його повноваження обмежені, фактично виконавча влада належить Раді міністрів. Запроваджувався суд присяжних і принцип повної незалежності судової влади.

2. Італійське "економічне диво"

Американська допомога за планом Маршалла (вже 1947 р. було надано ЮО млн доларів) дала можливість Італії відновити її економічний потенціал. Промисловому розвиткові країни сприяли докорінні реформи в економіці. Економічною доктриною уряду де Гаспері був неолібералізм — повна свобода ринкової торгівлі, конкуренція й розвиток приватного підприємництва.

Християнські демократи здійснили обмежену аграрну реформу. Селяни одержали 1,5 млн гектарів землі. Частину Поміщицької землі вони придбали за викуп, решту — завдяки вільному продажеві. При цьому держава надала селянам кредит. За допомогою державних капіталовкладень трохи зменшився розрив між промисловою Північчю і сільськогосподарським Півднем. Підприємці були змушені підвищити заробітну платню робітникам. Усе це привело до розширення внутрішнього ринку і підтримало економічне зростання. Італія перетворилася з аграрно-індустріальної країни в індустріально-аграрну.

У 50—60-х рр. за темпами економічного зростання Італія посідала перше місце в Європі та друге у світі після Японії. Це явище дістало назву італійського "економічного дива".Держава подала велику допомогу корпораціям, надаючи їм фінансові й податкові пільги. Це дозволило створити великі всесвітньо відомі об'єднання: ФІАТ в автомобільній промисловості, "Монтектіні" в хімічній, "Піреллі" в гумовій, "Едісон" в електроенергетичній. Італія увійшла до сімки найбільш індустріально розвинених країн світу.

Урядові установи й корпорації були зацікавлені в стабільному розвиткові держави і тому звертали серйозну увагу на соціальні програми. У країні бурхливо розвивалося будівництво дешевого житла для робітників, створювалися соціальні установи, налагоджувалася система охорони здоров'я, проте з безробіттям нічого суттєвого зробити не таланило, кількість безробітних, перевищувала 1 млн, а понад 200 тис. щороку були змушені емігрувати до ФРН, Швейцарії, Франції, погоджуючись на будь-які умови життя та праці.

3. Наростання політичної нестабільності в країні

Компроміс між ХДП та ІКП став можливим після приходу до керівництва ХДП Альдо Моро, що відстоював ідею залучення комуністів в уряд. Представник лівого напрямку в ХДП Альдо Моро розумів, що наявність в Італії потужного середнього класу не дозволить комуністам вчинити соціалістичну революцію, та й італійські комуністи у своїй більшості відкидали насильницькі методи боротьби. Участь комуністів в уряді, на думку лідера ХДП, паралізувала б страйковий рух, сприяла досягненню політичної стабільності. Такий розвиток подій не влаштовував тих, хто не хотів допустити зміцнення демократичної держави. У березні 1978 р. між ІКП й ХДП було складено угоду, за якою ІКП зобов'язалася підтримати існуючий кабінет міністрів у парламенті за умови, що він провадитиме узгоджену обома партіями політику.

У серпні 1979 р. християнський демократ Ф. Коссига сформував кабінет за участю представників ХДП, соціал-демократів, лібералів і безпартійних. Уряди, очолювані ХДП, не змогли поліпшити економічне становище, ліквідувати спекуляцію та корупцію.Новий кабінет сформував республіканець Дж. Спа-доліні. Проте й уряд на чолі з республіканським прем'єром протримався недовго. У червні 1983 р. відбулися дострокові парламентські вибори, результати яких засвідчили падіння впливу ХДП. Було створено уряд лівого блоку на чолі з лідером соціалістів Б. Краксі.

Нестабільність обстановки в країні виражалася також і в розвитку тероризму. Найбільш "кривавим" був 1980 рік, коли кожні два дні відбувалося вбивство. 2 серпня 1980 р. у м. Болонья на залізничному вокзалі внаслідок терористичного акту вибухнула бомба, загинуло 84 чоловіки і біля 200 поранено. У травні 1982 р. скоєно замах на главу католицької церкви Папу Іоанна Павла II.

4. Італія у 80-90-х роках

У 80-ті роки правоцентристські уряди почали здійснювати неоконсервативний курс. Економіка поступово повертала втрачені позиції, розпочався новий, більш інтенсивний період розвитку провідних галузей виробництва: електроніки, машинобудування, більшості галузей легкої промисловості, особливо швацької та взуттєвої, за якими Італія посідає перше місце у світі. До 1992 р. Італією керував уряд, очолюваний християнським демократом Джуліо Андреотті. Незважаючи на економічне піднесення, соціальні програми уряду не задовольняли потреб населення. Зростали зовнішній борг, інфляція, безробіття.

Початок 90-х років ознаменувався в Італії серією великих політичних скандалів, що значною мірою паралізували діяльність вищих органів влади. Причина полягала в посиленні корумпованості урядових І парламентських структур, їхніх зв'язків з мафіозними об'єднаннями.

Італійська поліція розпочала великомасштабну операцію "Чисті руки" (1992 р.). Діловий та політичний світ стрясали гучні викриття. У скандалах, пов'язаних із хабарами, зв'язками з мафією, виявилися замішані усі найбільші політичні партії Італії — християнські демократи, соціалісти, республіканці та колишні комуністи. Подали у відставку 6 міністрів уряду Дж. Амато, пішли з політичної арени лідер соціалістів Б. Краксі, керівник республіканців Дж. Ла Мальфа та інші політики. Політична нестабільність у країні досягла небезпечної межі. Швидко зростали ряди прихильників сепаратистської "Ліги півночі", що закликала до поділу Італії на три самостійні держави. Активізувалися неофашисти і монархісти. Звинувачення в "мафіозній діяльності" було висунуто колишньому прем'єр-міністрові Дж. Андреотті. Викривальна кампанія "Чисті руки" викликала шок в італійському суспільстві. Декретом президента Оскара Луїджі Скальфаро від 16 січня 1994 р. парламент було розпушено. Розпуск парламенту XI скликання фактично означав кінець італійської Першої республіки, яка проіснувала майже півсторіччя. Партії колишньої правлячої більшості намагалися змінити свій імідж в очах виборців. "Вперед, Італіє" рух створиний одиним з найбільших підприємців країни, телевізійний магнат Сільвіо Берлусконі ("за сумісництвом" — президент і хазяїн одного із сильніших у світі футбольних клубів — "Мілан"). Берлусконі кооперується з іншими партіями і рухами правого спектру — "Лігою півночі" на чолі з Умберто Боссі та неофашистським рухом "Національний альянс", очолюваним Джанфранко Фіні. У результаті виборів у березні 1994 р. уряд очолив С. Берлусконі. Вперше до уряду ввійшли неофашисти. Через чотири місяці внаслідок між-партійних розбіжностей та звинувачень прем'єра у незаконних фінансових операціях С. Берлусконі пішов у відставку. У країні вибухнула одна з найглибших в історії криз.

Значний фінансист Ламберто Діні сформував перехідний уряд, до якого увійшли переважно безпартійні спеціалісти-професіонали. Не маючи підтримки в парламенті, вінпротримався лише до початку 1996 р.

Наслідки Другої світової війни для СРСР. Відбудова народного господарства

Перемога у Другій світовій війні призвела до кардинальної зміни міжнародного становища СРСР. Радянський Союз вийшов з війни у новій якості наддержави.

Відбулись значні територіальні зміни (єдина держава, яка у результаті війни здійснила значні територіальні придбання). Проте ціна здобутого нового статусу виявилась занадто високою.

Відбудова почалася відразу після визволення захоплених територій. Згодом для її проведення був розроблений четвертий п’ятирічний план (1946-1950).

Жінки на відбудові Дніпрогесу. Запоріжжя, 1947 р.

Перед країною стояло питання про шляхи економічного розвитку і знову, як напередодні війни, Сталін висунув гасло: завершити побудову соціалізму і почати перехід до комунізму. На його думку, війна лише затримала виконання цього завдання. Сталін припускав, що для побудови матеріально-технічної бази комунізму достатньо довести виробництво чавуну до 60 млн т. на рік, сталі – до 60 млн т., нафти – до 60 млн т., вугілля до 500 млн т. Таким чином першочерговим завданням ставилося відбудова і розвиток промисловості групи “А”. Для реалізації цього завдання було розроблено ІV п`ятирічний план (1946-1950).

Для здійснення широкомасштабної програми відбудови до того ж у стислі терміни необхідні були значні матеріальні і фінансові ресурси. Але після такої руйнівної і кривавої війни вони були явно обмежені. Тому для їх концентрації використовувались будь-які заходи. Так, можна виділити такі основні джерела відбудови.

Особливості відбудовчого періоду:

1. Значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж в будь-якій іншій країні Європи;

2. Розрахунок лише на власні сили, а не на зовнішню допомогу. "Холодна війна" робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги;

3. При відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (88% капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7% капіталовкладень);

4. Відбудова здійснювалась централізовано за чітким державним планом;

5. Вагома роль адміністративно-командної системи. Саме вона давала змогу за короткий мобілізувати і зосередити значні матеріальні і людські ресурси на певному об`єкті;

6. Непропорційно велика роль ідеології, яка знаходила свій вияв у широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах – соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів;

7. Ускладнення процесу посухою і голодом 1946-1947 рр. У той як у країні голодували радянське керівництво продало за кордон 1,5 млн тонн зерна;

8. Нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.

9. Зміцнення сталінського режиму.

Результати відбудовчого періоду неоднозначні. З одного боку було загоєно рани війни, відбудовано промисловість в 1946-1950 рр., було навіть збільшено виробництво. Проте обсяг виробництва легкої промисловості у 1950 р. складало лише 80% довоєнного. З іншого боку ціна відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові і побутові умови були характерними для більшості населення.

Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи у 1947 р. в ще більшій мірі переклали на плечі трудящих тягар відбудови.

Іншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського господарства. На селян, що отримували мізерні заробітки, не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно вільно переміщуватися. Також ж їм доводилось сплачувати великі податки, що були введені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво продовжувало використовувати примусові та репресивні методи.

Незважаючи на репресії, надзвичайні зусилля селян на кінець п`ятирічки так і не вдалось досягти показників довоєнного розвитку. Так у 1950 р. валовий збір зернових складав лише 85% довоєнного.