3. Країни Тропічної Африки

У момент завоювання цими країнами незалежності, основна маса населення була зайнята у традиційних галузях господарства, де панували родоплемінні відносини. Спроби зруйнувати традиційне життя мали серйозні негативні наслідки. Домагаючись повної незалежності, лідери прагнули зменшити роль сільськогосподарського та сировинного експорту, що остаточно підривало економіку цих країн і позбавляло їх єдиного стабільного джерела прибутків. Великі темпи зростання населення зводили нанівець усі зусилля по подоланню відсталості. Виробництво продуктів харчування не встигало за зростанням чисельності населення, що призводило до періодичного голоду, що забирає мільйони життів. Крім голоду країни Африки постійно вражають епідемії важких хвороб.

Нестабільність регіону посилювалась через штучність африканських кордонів. Щоб запобігти прикордонним суперечкам, африканські країни домовилися дотримуватися принципу поваги існуючих кордонів, закріпленого в Статуті Організації Африканської Єдності (ОАЄ, утворена у травні 1963 р.). Проте це не допомогло запобігти внутрішнім і міждержавним конфліктам.

У результаті колоніальних поділів Африки 44% держкордонів проходять по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що у них немає надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом. Конфлікти виникали на релігійному ґрунті між християнами й мусульманами. В Ефіопії після тривалої громадянської війни було проголошено незалежну державу Еритрею. Конфлікти нерідко виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення.

Так, Сомалі у 1977 р. пред’явила територіальні претензії до Ефіопії, претендуючи на райони, заселені племенами, етнічно близькими до сомалійців. Війна тривала майже рік. СРСР напередодні війни підтримував як режим М.Х.Маріама в Ефіопії, який прийшов до влади в результаті перевороту у лютому 1974 р., так і С.Барре у Сомалі. Під час війни СРСР став відкрито на бік Ефіопії, і надав їй допомогу. Сомалі потрапила у сферу впливу США.

Строкатий етнічний склад при збереженні родоплемінних відносин породив ще одну особливість політичного життя африканських країн – трайбалізм.

Трайбалізм – племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини переломлюються через родоплемінні, етнічні. Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з одноплемінниками.

Зовнішні причини пов’язані з протиборством СРСР – США в період "холодної війни".

Влада диктатора, як правило, спирається на три політичні інститути: державу, успадковану від колонізаторів, яка здійснює жорстку централізовану владу по управлінню суспільством; однопартійну систему; збройні сили. Диктаторські режими перешкоджали демократичним перетворенням у суспільстві і гальмували соціальний прогрес в африканських країнах.

Військово-диктаторські режими 60-80-х років ХХ ст. можна поділити залежно від їхньої орієнтації на правоавторитарні та лівоавторитарні.

Правоавторитарні режими утвердились в Заїрі, Центральноафриканській Республіці (ЦАР), Сьєрра-Леоне, Чаді, Ліберії, Руанді, лівоавторитарні – в Ефіопії, Лівії, Малі, Анголі, Мозамбіку.

Конго (Заїр). Конго отримала незалежність у 1960 р. Проте відразу в країні спалахнула громадянська війна. Лідер національно-визвольної боротьби Патріса Лумумбу було вбито. Після кривавої громадянської війни на початку 60-х років, у яку були втягнуті сусідні держави, провідні країни світу, ООН в країні утвердився при владі харизматичний лідер Мабуту Банга. Понад 30 років він правив країною (перейменував її з Демократичної Республіки Конго на Заїр). Згідно з складеною ним конституцією в країні існує лише одна політична партія, до якої автоматично зараховано все населення країни. За роки його правління Заїр із багатої країни перетворився на одну з найбідніших. До влади прийшли опозиційні сили на чолі з Лораном Кабілою. Було повернуто попередню назву країни – Демократична Республіка Конго, почалось проведення реформ, проте вони перетворились у новий перерозподіл власності на користь тих сил, що прийшли до влади. У країні з новою силою спалахнула громадянська війна, яка переросла у загальноафриканську за контроль над природними багатствами ДРК. У ній взяло участь війська 10 країн. У 2001 р. Кабіла загинув у перестрілці зі своїм міністром оборони, якого він намагався звільнити. На теперішній день становище в країні залишилось нестабільним. Конфлікт, що триває з 1998 р., забрав життя понад 2,5 млн чол.

У Ефіопії в результаті державного перевороту 1974 р. до влади прийшов Менгісту Хайлі Маріам (червоний диктатор). У країні було ліквідовано монархію і проголошено Демократичну Республіку Ефіопію. У режиму Маріама не було соціальної опори, хоча він прагнув її створити з допомогою Робітничої партії Ефіопії і деяких громадських організацій. Прагнення Мабуту побудувати соціалістичне суспільство зазнало невдачі. А від Ефіопії відділилася нова держава Еритрея.

Однією з найбільш розвинених країн Тропічної Африки є Нігерія, яка намагається відігравати провідну роль на західному узбережжі Африки. Основне джерело прибутку країни – нафта. Країну населяють різні народи, що різняться ще і за віросповіданням: на півночі – переважно мусульмани, на півдні – переважно християни. У 1960 р. колишня англійська колонія отримала незалежність. Найбільш розвинутий, багатий на нафту південний район Нігерії, заселений переважно народом імбо, проголосив свою незалежність і створення республіки Біафра. Але центральна влада не бажала миритися з втратою і розгорілась війна (1967-1970 рр.). Сепаратистський рух було придушено, у війні загинуло близько 1 млн нігерійців. Щоб усунути причину сепаратизму Нігерія стала Федеративною Республікою.