8. Етнопедагогіка

Поняття народної дидактики. Народно-педагогічні принципи, методи і форми навчання.

Народна дидактика входить до складу народної педагогіки. Це та частина народної педагогіки, яка відображає здобутки трудящих у галузі освіти й навчання, що виражаються в поглядах народу на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, уміннями й навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей.

Дидактичні принципи — це основні положення, якими керується вихователь при організації навчання. Принципів навчання в народній дидактиці ніхто не видумував. Вони постали емпіричним шляхом на основі узагальнення народної практики навчання і відкриття його найтиповіших об'єктивних закономірностей.

Народна філософська течія природовідповідності актуалізувала в народній дидактиці принцип природовідповідності, за яким навчання треба проводити з урахуванням природи дитини, зокрема її особливої схильності й податливості до навчання («Гни дерево, поки молоде, учи дітей, поки малі», «Чого Івась не навчиться, то Іван не знатиме»), вікових та індивідуальних особливостей («Що голова, то розум», «Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім»).

Характерно, що народна дидактика до кожного відкритого нею принципу ставиться з однаковою увагою, не допускаючи применшення якогось одного з принципів.

Народна дидактика наскрізь оптимістична. Вона вірить у силу навчання. Тому й закликає: «Не кажи — не вмію, а кажи навчусь». Навчання має бути доступним, відповідати віку і рівню розвитку дитини. Принцип доступності навчання в народній дидактиці вимагає, щоб нові знання були посильними для дитини, грунтувалися на її життєвому досвіді, уже здобутих знаннях, щоб кожна порція нових знань підносила особистість на вищий рівень розвитку, вела її від легкого до трудного, від невідомого до відомого, від простого до складного. Доступність не означає спрощеності чи штучного полегшення. Навчання — не забавка і не розвага, а серйозна, наполеглива праця

Цінними є не будь-які знання, а достовірні, правдиві («Правда світліша сонця», «Той дає раду, хто знає правду»).

Народна дидактика постійно прагне до наукових знань. Вона поставила науковість навчання в ряд своїх найважливіших дидактичних принципів.

Методи навчання — це способи педагогічних дій, за допомогою яких досягається засвоєння знань, умінь і навичок, а також розвиток пізнавальних і творчих здібностей людини. Прийом є частиною методу, його деталлю, що виявляється в окремих операціях мислення, моментах процесу засвоєння знань, формування вмінь і навичок. Методи і прийоми навчання в народній дидактиці мають психолого-педагогічний вплив на особистість. До того ж вони дуже прості, легкі й загальнодоступні в застосуванні, розраховані на масове користування, а не тільки педагогами-професіоналами. Умовно їх можна поділити на чотири групи: наочні, словесні, практичні і ігрові.

Наочний метод — це метод показу дітям явищ навколишньої дійсності. Використання його відповідає дидактичному принципу наочності, а застосування пов'язане насамперед із спостереженням. У повсякденному житті дитина вже змалку спостерігає за працею дорослих, змінами в житті рослин, у неживій природі, повадками тварин, вчинками людей, побутом.

Наочні методи використовуються в тісному зв'язку зі словом. Народна дидактика розглядає слово як важливий засіб здобування знань.

Велику увагу народна дидактика приділяє методам, які стимулюють навчання. До таких методів належать різноманітні ігри — дидактичні, рухливі, драматизовані, а також епізодичні ігрові прийоми. Всіх їх об'єднуємо в ігрову групу методів. До словесних ігор належать народні загадки й скоромовки, запитання, задачі, головоломки, шаради, небилиці, лічилки, колискові пісні та забавлянки (утішки), ігрові пісні й приспівки, заклички та примовки, прозивалки і дражнилки, безкінечні пісеньки та діалоги, звуконаслідування.

Форма навчання є важливим компонентом народної дидактики. Вона наділена властивою тільки їй функцією. Форми організації навчання в народній дидактиці визначаються її можливостями та умовами функціонування й органічно пов'язані із змістом, принципами й методами навчання, втілюваними в середовищі трудящих.

Говорячи про форми навчання, слід попутно згадати й про форми виявлення самої народної дидактики в порівнянні з дидактикою науковою. Наукова дидактика знаходить своє вираження в наукових працях учених, а застосування — у діяльності педагогів-професіоналів, у шкільному навчальному процесі. Народна ж дидактика живе в пам'яті народу, масовій навчальній практиці трудящих, навчально-виховних народних традиціях.

Народна виховна практика. Основні чинники формування особистості навчання.

Народна педагогіка пройнята глибокою людяністю. Вона високо підносить гідність людини, її життєву місію. В українському фольклорі оспівуються велич людини, краса її духовних якостей. Народ-педагог послідовно бореться за право кожної людини розкрити свої найкращі риси. Водночас повсякденність не раз спонукала задуматися над тим, чому все те краще, що досягло людство, не завжди властиве окремій особі, чому одна людина добра, а інша — зла, один щасливий, а інший прожив ціле життя, так і не знайшовши щастя. Народ своїм допитливим розумом прагнув збагнути причину цих явищ, заглибитись у духовний світ людини, виявити ті чинники, від яких насамперед залежить становлення людської особистості. І погляди спрямовував до сім'ї як першоджерела життя людини. Так поступово, в результаті багаторічних педагогічних пошуків, емпірично визрівали народні уявлення про основні чинники формування особистості в сім'ї.

Народна педагогіка в основних аспектах дає об'єктивне трактування суті спадковості та її місця у формуванні особистості. Багаторічні спостереження переконують, що в спадковість передаються лише певні фізичні ознаки (будова тіла, колір шкіри, очей, волосся), природні зачатки яких-небудь рис, здібностей або властивостей, деякі риси характеру. Проте більшість рис у спадковість не передається, а набувається.

Другим важливим чинником впливу на особистість родинна педагогіка висуває середовище — стан взаємин у сім'ї, розпорядок і життя, побут, звичаї і традиції, матеріальне становище, житлові умови.

Сім'я впливає на дитину з першого дня народження. Спосіб життя родини і характер спілкування з малятком є визначальними у формуванні в дитини початкових звичок, від яких згодом значною мірою залежатиме її поведінка.

Ідея залежності характеру людини від середовища, побутових умов, домашнього оточення, всього укладу життя сім'ї висловлена в багатьох українських народних прислів'ях і приказках. Наприклад: «З ким поведешся, від того й наберешся», «З розумним будеш розумним, а з дурним і сам будеш таким», «Ниточка веде до клубочка», «Який стук, такий грюк», «Кожна птичка свою пісню співає і своє гніздечко має».

Вплив на дитину таких чинників, як домашнє оточення, уклад життя родини, особливо зростає тоді, коли вона починає ходити й оволодівати мовленням. Адже саме тоді в неї з'являється більше можливостей для фізичного і духовного контакту з навколишнім світом («Перший крок дитини — радість для родини», «Як говорить дитя, то вирує в хаті життя»).

Сім'я позитивно впливає на дітей тільки тоді, коли в ній панує здоровий дух єдності. Родинні чвари, постійні сварки між батьками, а ще гірше негідна поведінка когось із них, погані житлові умови, невпинна гонитва за збагаченням негативно впливають на поведінку дітей, знижують виховні можливості сім'ї.

Чітко визначився в народних уявленнях і такий могутній чинник формування особистості, як виховання, особливо виховання прикладом. Це виражено, зокрема, в народних афоризмах: «Добрий приклад кращий за сто слів», «Бурчання наскучить, приклад научить», «Приклад кращий за правило».

Усі три чинники в народній педагогіці розглядаються як однаково важливі, проте в різних ситуаціях кожний з них може стати вирішальним: чи то спадковість («Яке коріння — таке й насіння», «Яке зіллячко, таке й сім'ячко», «Від лося — лосята, від свині — поросята»), чи то середовище («Як зайдеш між реп'яхи, то й реп'яхів наберешся», «Як у сім'ї згідливе життя, то й виросте дитя до пуття»), чи то виховання («Що виховаєш, то й матимеш») або ж спадковість і виховання («Яке дерево, такі його віти, які батьки, такі й діти», «Яка гребля, такий млин: який батько, такий і син»).

Родинне виховання - серцевина народної педагогіки. Провідні завдання родинного виховання.

Серед усіх надбань людини найбільшу цінність має добре виховання, одержане в дитинстві та юності від батьків, у родинному колі. Без нього навіть найкращі здібності, найбільші достатки, найвище родове походження нічого не варті. Добре вихована людина у духовно-моральному відношенні завжди стоїть значно вище від будь-якого, навіть найбагатшого, невігласа. У зв'язку з цим постає питання: яка мета, провідні завдання та зміст родинного виховання, хто його проводить і як краще його реалізувати.

Головна мета українського родинного виховання - формувати в дітей та молоді духовність рідного народу, виховувати високосвідомих представників, патріотів українського народу, надії, поетів і творців національної та загальнолюдської культури, вільних громадян незалежної України.

Визначення провідних завдань родинного виховання має принципово важливе значення, оскільки, робить виховний педагогічний вплив на дітей у сім'ї чітким і цілеспрямованим.

Основними завданнями родинного виховання можуть бути:

- піклування про фізичне і психічне здоров'я дітей, виховання фізично й морально здорової дитини (3абезпеченяя необхідних умов для реалізації можливостей дитини;

- виховання в дітей глибоких патріотичних почуттів, створення сприятливих умов для оволодіння дітьми рідною мовою, знаннями про рідний край, природу, Батьківщину;

- виховання в дітей любові до добра, правди, справедливості, моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, гідності, честі, людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабших і людей похилого віху;

- організація з найбільш раннього візу посильної праці, різних видів трудової діяльності дітей на благо сім'ї, родичів, інших людей і по самообслуговування, виховання їх цивілізованими господарями землі та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;

- цілеспрямоване і систематичне нормування в дітей української національної психології, характеру, світогляду, ідеалів, наукових поглядів та переконань;

- формування естетичних смаків та почуттів, уміння розрізняти красиве й потворне в житті, і в мистецтві, і в побуті, поважати прекрасне у вчинках людей, забезпечити умови для їхньої творчої практичної діяльності;

- забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до них традицій, звичаїв, обрядів;

- сприяння родини навчально-виховним закладам у вихованні дитини, II становленні як особистості.

Розкрити роль забавлянок у розумовому розвитку дітей. Навести приклади.

Розвиваючими дитяче мислення в українській етнопедагогіці є чимало пестушок, забавлянок, небилиць. Найпоширеніші з них відомі всім «Сорока-ворона на припічку сиділа...», «Ладоньки-ладусі», «Куй, куй чобіток» тощо. В таких забавлянках найкраще розвивається пам'ять дитини, її мовлення, логіка мислення, виробляється розуміння навколишнього світу.

Окрім пісенної лірики, дорослі у спілкуванні з дітьми створили цілий ряд непісенних жанрів. Переважна більшість — це невеликі поетичні твори, які примовляють дорослі, пестячи немовля. Але не тільки. Є й інші піджанри, які мають своє призначення і конкретні функції.

Тихо, (ім´я дитини), не плач, Киця принесе калач. Іде киця на мостику, Несе калач на хвостику...

Найбільшу групу забавлянок становлять пестушки — коротенькі віршики, які виконуються у поєднанні із своєрідними рухами чи вправами, якими дорослий пестить дитину, підбадьорює, спонукає до певного виду діяльності і т. ін.

У словесності всіх слов´янських народів є забавлянка «Сорока» (або її різновиди чи варіанти). Вона пов´язана із пещенням дитячої руки:

Сорока-ворона Діткам кашку варила, На порозі студила, Ополоником мішала, Діточок скликала...Ідіть, діти, по тріски, Дам вам каші потрошки; Тому дала, тому дала, тому дала, А тому не дала, (мізинчик), бо він — ледар: дров не рубав, печі не палив, каші не варив, діток гулять не водив — іди собі геть. Полетіли — .... (махають руками дитини, ніби крилами).

Окрему групу забавлянок становлять твори, які виконуються дорослими під час підкидання дитини на коліні або нозі. Народна назва таких творів — чукикалки (поширена в центральній та Лівобережній Україні), походить від початкових слів багатьох цих текстів— «Чук-чук», «чуки» (хоч можуть бути й інші звукосполучення: «Гоп», «гуци», «а-та-та», які імітують їзду на коні):

їде, їде пан, пан, На конику сам, сам, а за паном — хлоп, хлоп На конику гоп, гоп...

Простота побудови таких віршиків, милозвучність приваблива для слуху немовлят. Звучання звуконаслідувальних слів, які супроводжують певні рухи, сприяють мовному та фізичному розвиткові дитини.

Для дітей старшого віку (3—5 років) народ створив забавлянки, які побудовані уже не на фізичних рухах чи елементах гри, а інтерес дитини захоплює сам текст. Він досить простий, щоб дитина могла його зрозуміти, однак деякі його елементи збуджують цікавість, сприяють розвиткові уяви чи інших видів мисленнєвої діяльності. Це — віршовані казочки з елементами сюжетності й оповідальності (напр., «Пішла киця по водицю»). Інколи вони можуть виконуватися як пісеньки на прості мелодії.

Другу групу становлять казочки-небилиці, зміст яких будується на дотепно скомпонованих алогізмах та каламбурах. У них розповідається про те, чого не могло бути насправді, а видається, ніби це правда:

... Ой ти, дядьку, Мусію, чи ти бачив чудасію? Що попова кобила по городу ходила, По городу ходила, поросята водила, Поросята кричать, вони їсти хотять, Вони їсти хотіли, і знялись та й полетіли. І знялись та й полетіли, у лісочку на дуб сіли. У лісочку на дуб сіли, усі груші поїли...

Третя група казочок-забавлянок — безконечні або надокучливі казочки — вкрай коротенькі віршовані твори, де в жартівливому тоні йдеться про якусь несерйозну чи малоймовірну подію, яка розповідається багато разів, не перериваючи оповіді казочки. Найпоширеніша по всій Україні казочка «Був собі чоловік Оажка»:

Був собі чоловік Сажка, На ньому сіра симражка. На голові шапочка, А на штанях латочка. Чи хороша моя казочка?

— Ти кажеш «хороша», і я кажу «хороша». — Був собі чоловік Сажка... і т. д.

Отже, коло забавлянок широке і різноманітне і щодо особливостей виконання (в залежності від віку дитини), і щодо тем, сюжетів, персонажів. Однак, оскільки слухачами є лише діти, забавлянкам, як і колисковим пісням, характерна простота структури і поетики. Незалежно від форми побудови (пісенька, казочка, оповідь, діалог), усім їм притаманне економне використання художніх засобів. Основна увага зосереджена на самій зображуваній ситуації чи дії, а тому переважають дієслівні форми, слова вживаються в їх прямому лексичному значенні. Відсутність тропів компенсується жестами, інтонацією, мімікою, рухами. Найчастішим засобом є епітет (золоті підковки, маленькі пальчики, сірі бички), інколи у формі прикладки (мишка-шкряботушка, киця-мура).

Розкрити потенціал українського фольклору (на прикладі казки "Колобок") доля розвитку естетичного сприйняття дошкільників.

Казка — це епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра).

Вважається, що казки про тварин це в історичному плані найдавніший пласт народного казкового епосу.

Казка «Колобок» В ранньому віці він необразливий, тому що розповідається мамою або бабусею, він заспокоює своєю співучістю, від нього хочеться заснути.

В 2,5 роки щось в цій казці насторожує. В 3 роки дитина може заплакати від того, що хитра Лисиця з’їла Колобка. В цьому віці неусвідомлено відчувається дитиною негативний застерігаючий зміст цієї казки. Деякі психоаналітики тлумачать її так.

Довго жили Дід та Баба без дітей. І ось захотілося Діду синочка. Десь вони щось поскребли, нагребли й зробили Колобка. І замість того щоб сидіти й милуватися ним, вони його у повній самоті залишили на вікні, та й забули про нього зовсім, до кінця казки. Сумував – сумував Колобок, зістрибнув з підвіконня й покотився зовсім самотній до лісу – символу таємниць. Всі йому по дорозі загрожували, але Колобок, як міг, намагався зберегти своє життя. Однак він був малий та неосвічений, і зрозуміло, що мудра й доросла Лисиця його з’їла. Ось так і закінчилось сумне самотнє дитинство нелюбимого сина Колобка. Весело чи вам від такої казки? Ось й малюку неспокійно.

Однак той же «Колобок», прочитаний або театралізований дітьми у віці 5-6 років, може використаний як засіб передачі дитині навичок адаптованої поведінки під час спілкування з оточуючими. Так, спілкування із зайцем, доброзичливим, наївним та веселим, демонструє дитині модель взаємодії зі схожою за характером людиною, з якою завжди можна знайти спільну мову. Зустріч з вовком, який втілює в собі загрозу, страх, показує, що і в подібній ситуації не варто боятися, битися, можна договоритись, знайти компроміс. Взаємовідносини з великим, незворотливим, ледачим ведмедем, якому, у принципі до Колобка й діла не має, також не можуть бути небезпечними; якщо правильно себе поводити, можна залишитись живим й здоровим. А ось зустріч з лисячим лукавством, хитрістю дійсно небезпечна.

Казка вчить дітей, по – перше безпечній поведінці, підкреслюючи, що не варто одному йти у невідомі подорожі та уходити далеко від дому, по – друге показує, що на шляху можуть зустрітися люди з різними характерами та поведінкою і дуже важливо навчитися з ними домовлятися, розуміти їх наміри, і по – третє, що життя складне та можливі бути дуже серйозні проблеми, які викликають відчуття утрати.

Навести приклади народних традицій та звичаїв, які б сприяли формуванню здорового способу життя українців на сучасному етапі.

Народна педагогіка ставить піклування про здоров'я та фізичний розвиток дітей на перше місце. («Нема щастя без здоров'я», «Здоровому все здорово»). З цього, по суті, й розпочинається виховання дитини в сім'ї. Зразу ж після появи немовляти на світ батьки вважають своїм першим і головним обов'язком піклуватись про здоров'я.

Велике значення нормального фізичного розвитку зумовлювалось цілком реальними життєвими потребами. У діяльності трудової людини завжди постає немало таких проблем, для подолання яких потрібні чималі фізичні зусилля. Сила і витривалість, стійкість і спритність в народі високо ціняться. Ці риси батьки прагнули виховати в своїх дітей. Крім того, народ давно збагнув, що фізичне виховання нерозривно пов'язане з іншими сторонами формування особистості.

Кожний знає, що фізично загартована людина рідко хворіє на інфекційні хвороби, може стійко переносити холод і спеку, погодні й життєві негоди, витримувати тривале фізичне навантаження.

Фізична і розумова діяльність завжди перебувають у тісному зв'язку («Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє»), однаково репрезентуючи позитивні ознаки особистості («Сила та розум — краса людини»). Піднесення рівня фізичного розвитку поліпшує розумову діяльність людини («В здоровому тілі — здоровий дух»), працездатність («Щоб працювати, треба силу мати»).

Отже, значення фізичного виховання в народній педагогіці зумовлюється тим вагомим вкладом, яке воно вносить у зміцнення здоров'я підростаючого покоління та правильний його фізичний розвиток, збільшення тривалості життя, формування в молоді найважливіших морально-вольових якостей, прищеплення відповідних санітарно-гігієнічних навичок, здійснення підготовки до участі в продуктивній праці і до захисту рідної землі.

Великим щастям для людини вважається збереження здоров'я і працездатності до самої смерті («Не смерть страшна, а недуга»). Тому й щодня, вітаючись між собою, люди зичать один одному доброго здоров'я. Бажають його колядники господарям, вітаючи з Новим роком. Міцного здоров'я зичать на весіллі молодим та їхнім майбутнім дітям.

Народна педагогіка вимагає, щоб батьки, піклуючись про фізичний розвиток дитини, всіляко заохочували її до рухів. Чим більше дитина рухається, тим краще росте і розвивається («Як дитина бігає і грається, то їй здоров'я усміхається»). Коли дитя швидко росте і міцніє, то батьки відзначають: «Росте, як каченя на воді», «Росте, як на дріжджах». Щоб дитина швидко навчилася ходити, дорослі приставляють її до спеціальних візочків-ходунків. Велике значення має правильне харчування.

Найпоширенішим, найдійовішим і до того ж загальнодоступним засобом фізичного виховання дітей у народній педагогіці є оздоровчі сили природи — сонячні промені, свіже повітря і вода.

У сім'ї дорослі прищеплюють дітям елементарні гігієнічні навички, вимагаючи, щоб вони щодня вмивалися, тримали в чистоті тіло, одяг і взуття, постіль, житло, а під час харчування добре пережовували їжу. Дітей систематично купають. До купання вдаються вже на другий чи третій день народження немовляти. Воно має медико-профілактичне значення («щоб дитина чистенька і пахуча була»).

Багатовіковий народний досвід переконав, що ходіння по землі босоніж влітку — прекрасний спосіб гартування людського організму, надійний засіб запобігання плоскостопості. Між іншим, діти охоче бігають босоніж, вбачаючи в цьому якусь особливу принадність. Дуже добре, якщо діти люблять улітку бігати босоніж наввипередки. Народна педагогіка знає немало ігор, які сприяють фізичному розвитку дітей: «гуси-лебеді», «піжмурки», «третій зайвий», «мисливці і качки», «квач», «курки», «естафета» та інші.

Рухливі і спортивні ігри виховують силу, спритність, витривалість, відвагу, рішучість, ініціативу, товариську взаємовиручку, привчають долати психічні й фізичні навантаження, гартують організм, створюють у дітей бадьорий і веселий настрій.

З метою здійснення нормального фізичного розвитку дитини етнопедагогіка звертала увагу на необхідність додержання режиму дня, харчування та сну, рівномірного чергування роботи й відпочинку.

Як бачимо, народна педагогіка послідовно обстоює фізичне виховання як один з основних компонентів гармонійного розвитку особистості.

Навести фольклорні зразки, що висвітлюють ставлення народу до праці. Пояснити їхнє призначення та зміст.

Бджола мала, а й та працює.

Без роботи день роком стає.

Без труда нема плода.

Будеш трудиться — будеш кормиться.

Діло майстра величає!

Добре роби — добре й буде!

Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує!

Заклопотався, як квочка коло курчат.

Маленька праця краща за велике безділля.

На охочого робочого діло найдеться.

Не взявшись за сокиру, хати не зробиш.

Не дивись на чоловіка, а на його діло.

Не місце красить чоловіка, а чоловік місце.

Не одежа красить людину, а добрі діла.

Недаром говориться, що діло майстра боїться.

Під лежачий камінь вода не тече.

Праця чоловіка годує, а лінь марнує.

Працює, як чорний віл.

Роби до поту, а їж в охоту!

Того руки не болять, що уміють.

Треба нахилиться, щоб з криниці води напиться.

Труд чоловіка кормить.

Хочеш їсти калачі — не сиди на печі.

Хто багато робив, той і багато знає.

Хто в роботі, той і в турботі.

Що ранком не зробиш, то вечором не згониш.

Щоб рибу їсти, треба в воду лізти.

Як дбаєш, так і маєш.

Народні ігри українців. Навести приклади (2-3 гри), розкрити виховний та дидактичний потенціал ігор.

Народні ігри, відомі нам як забава, як форма фізичного загартування,— своєрідна школа виховання, що формує поетичне мислення і мистецькі смаки. Гра була вигадана ще первісними людьми як частина складного ритуалу, який мав на меті інтенсифікувати людську енергію для найповнішого впливу на явища природи і життя. Словесний текст ігор, який зараз, наприклад у весняних іграх, має першорядне значення, довгий час був лише одним із складових елементів, і то не найголовнішим, у комплексі ритмічного руху, жесту, вигуку. У колективному дійстві, магічному ритуалі, покликаному сприяти розвиткові й росту рослин чи тварин, головним смислом руху була імітація.

Цікаво, що певна кількість ігор зберегла чіткий розподіл на «дівчачі» та «хлоп'ячі», що теж вказує на давність їх по ходження. Щодо педагогічної доцільності забав, можемо з певністю сказати, що дитячі ігри — вищий прояв системного підходу до виховання дитини, у якому передбачено фізичне, естетичне, розумове і моральне формування особистості та виховання любові до праці як одне з найголовніших завдань.

Розглянемо деякі із цих ігор, назви яких найбільш відомі з літератури та спогадів дідусів і бабусь.

ХРЕЩИК

Дівчата стають парами одна за другою, Дівчина попереду говорить:

—Горю, горю, пень!

Остання пара питає:

—Чого ти гориш?

—Красної дівки хочу.

—Якої?

—Тебе, пані молодої.

При цих словах остання пара розбігається, намагаючись з'єднатись перед попередньою парою, а та намагається зловити когось із них. Якщо спіймає — та, що залишиться без пари, буде «горіти», якщо ні — гра повторюється знову.

ПАНАС

Грають хлопці й дівчата. Когось обирають Панасом, зав'язують очі хустинкою, виводять на середину й обертають, питаючи:

—Панасе, Панасе, На чому стоїш?

—На камені!

—Що продаєш?

—Квас!

—Лови курей, та не нас.

Відпускають Панаса, а самі розбігаються. Він починає ловити дітей, і той, кого зловить, стає Панасом.

А МИ ПРОСО СІЯЛИ, СІЯЛИ»

Дівчатка та хлопчики розділяються на дві однакові групи. Гравці з першої групи співають і наступають на супротивників, роблячи вперед кілька кроків і знову відходячи, гравці другої команди відповідають, виконуючи ті ж рухи.

- А ми просо сіяли, сіяли, Ой див, Ладо, сіяли, сіяли. - А ми просо витопчем, витопчем, Ой див, Ладо, витопчем, витопчем. - Та як же вам витоптать, витоптать? - А ми коні випустим, випустим. - А ми коні злапаєм, злапаєм. - Та чим же вам лапати, лапати? - Ой шовковим неводом, неводом. - А ми коні викупим, викупим. - А за що вам викупить, викупить? - А ми дамо сто срібних, сто срібних. - Не візьмемо й тисячі, тисячі. - А ми дамо дівчину, дівчину. - А ми дівчину візьмемо, візьмемо.