13. Теорії походження українців

Походження українців, як і більшості народів світу, ховається в глибокій давнині. Ранні етапи етногенезу сягають дописемної доби і можуть бути відтворені лише за наявності археологічних (якоюсь мірою і мовних) джерел. Але, хоч пізні етапи, починаючи із Середньовіччя, і пізніші так чи інакше відображуються у писемних джерелах, це ще не дає відповіді на питання про утворення сучасної української нації.

Етногенез (націогенез) — це тривалий і дуже складний процес, під час якого відбувається багато перетворень. На різних етапах може відбутися злиття з іншими етносами і навпаки — відгалуження якоїсь частини від спеціального стовбура; можуть статися зміни у назві народу (етноніму), а також його політичному статусі—державному або недержавному. Процес утворення державної або, як кажуть, «модерної» української нації завершується із здобуттям Україною в 1991 році незалежності і будівництвом своєї держави. У світлі даних сучасної науки українці належать до великого світу слов'янства, його східноєвропейської (разом із білорусами та росіянами) гілки. Протослов'янський етнос, із якого пізніше вийшли усі слов'янські народи, почав формуватися на північно-західних землях України, які включають і Фастівщину, у ІІ-І тис. до н.е.

В археологічних пам'ятках Фастівщини (а також мовних реліктах — назвах річок та урочищ) зустрічаємо виразні сліди етнокультурного та мовного розвитку і поступової трансформації етносоціальних спільностей, що були частиною загального процесу етногенезу слов'ян, і, зокрема, українців.

Від тих давніх-давен до часів формування українського етносу відбулися чималі зміни у розвитку місцевого населення.

Змінювалися мова, культура, соціальний лад і політичні устрої, але особливості місцевого населення не втрачалися повністю. Минуле входило у сучасність.

Тривалий час у питанні про наукове вивчення і тлумачення усього, що стосується українців (за браком достатнього фактичного матеріалу), переважали хоч і протилежні, але позначені суб'єктивізмом і політичною заангажованістю погляди, буцімто українці не є самостійною етнічною одиницею. На зламі XVIII-XIX століть, коли українці в межах своєї території розселення перебували у складі інших держав, де нищилася їхня історична свідомість, склалися певні традиції: російська, згідно з якою українці розглядалися як полонізовані росіяни, і польська, згідно з якою ті самі українці розглядалися як зрусифіковані поляки. Звичайно, в поділеному навпіл народові, який не мав своєї держави, вплив — з одного боку, польської мови та культури, з іншого — російської був досить значним.

Пожвавлення в україністиці збігається з тим періодом у загальноєвропейській історіографії, який визначається як історичний романтизм — йому притаманна була саме національна ідея. В історіографії відбиваються реальні процеси формування європейських націй, початок їх припадає в основному на Х\/ІІ-Х\/ІІІ століття, а завершення (з утворенням власних держав) — на XIX століття. Впливовими стали на цей час теорії походження українців, запозичені з історичних творів класиків української історіографії, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, І. Срезневського, О. Єфименко, А. Преснякова (до речі, подибуємо серед них як українців, так і росіян та поляків), в яких обстоювався альтернативний російсько-польській традиції погляд на українців як давній, автохтонний на своїй території народ, що створив у давнину свою цивілізацію, мав свою державу і має виборювати свою незалежність та право зберегти свою самобмутність і культуру. «Українське відродження» сприяло формуванню національної свідомості українців. Праці істориків повертали їм історичну пам'ять, без якої не може існувати жоден народ як етнічна та соціальна цілісність. У сучасній науковій літературі продовжує дебатуватися питання про «давність» українців. У деяких історичних працях (ми б не відносили їх до наукової продукції в точному значенні цього слова) з «найдавнішими» українцями ототожнюється населення трипільської культури, яке заселяло землю сучасної України у IV-ІІІ тис. до н.е. Прибічники цього положення спираються на погляди В. Хвойки, який у кінці XIX століття відкрив перші трипільські пам'ятки на Середній Наддніпрянщині і вважав, що вони належали раннім слов'янам. Отже, автохтонне населення України в різні часи входило до різних етнічних (етносоціальних) утворень. Лінгвістичні джерела свідчать, що на теренах України звучали різні мови, релікти яких присутні в сучасній українській мові. Український народ склався на цій території, і це визначає глибокі протослов'янські корені його культури, що сягають глибини тисячоліть. На інших теренах слов'яни розселяються пізніше, серед інших етносів — на північному сході між фінно-уграми, на північному заході — між балтами.

Отже, українці як «модерна» нація формуються в межах території, де з давніх-давен виокремилися протослов'яни і де відбувався їх подальший етногенез у взаємодії з іншими етносами.

Тому, зважаючи на цю обставину, схема етнічного розвитку Грушевського-Брайчевського, в якій відображені генетичні зв'язки українців з більш ранніми етносоціальними утвореннями (анти — первинна Русь \/ІІ-\/ІІІ ст. — Русь (Київська) ІХ-ХІІІ ст.) є безперечно виправданою. Але з одним застереженням: не можна говорити про тотожність українців з ними. Образно кажучи, до слов'янського «стовбура» у процесі етногенезу було прищеплено чимало іноетнічних «пагінців», внаслідок чого сформувалися особливості нового етносу — українців.