Розділ 2.Французька школа геополітики

2.1 Основні ідеї представників французької школи геополітики кінця хiх – початку хх ст.

Засновником французької географічної школи вважається Відаль де ла Бланш (1845—1918). Він створив концепцію, відповідно до якої політична історія має два аспекти — географічний, власне навколишнє середовище, та історичний — сама людина, яка відіграє провідну роль в активізації простору. В цьому питанні дослідник не погоджувався з Ратцелем, який, на його думку, абсолютизував роль просторового фактора. Людина є не тільки фрагментом декорації. Вона є також головним актором у виставі. Учений виклав основи «посибілізму» — теорії вибору людиною можливостей природи, які б відповідали її способові життя: «Треба виходити з того, що країна — це сховище енергії, що споконвічно створена природою і дрімає, але її використання залежить від людини»¹⁴.

На думку Відаля де Бланша, географія людини не є протиставленням географії без людини, оскільки остання існує лише в уяві вузького кола спеціалістів. Завдання географії людини - це вивчення взаємостосунків землі та людини; впливу географічного чинника на людину і навпаки - ролі людини, як чинника, що змінює географічне середовище. Людські асоціації, зазначає Відаль де Бланш, подібно до асоціацій рослинних та зоологічних, утворюються з різних елементів, які підпорядковані впливу середовища. Такі асоціації існують в кожній країні, яка так чи інакше накладає на них свій відбиток. "Вся країна '' у Відаля де Бланша - це сукупність елементів географічного середовища. Причому природа не є деякою нерухомою сценою, на якій розгортається людська діяльність, а сама живе та змінюється завдяки цій діяльності. Концепція Відаля де Бланша отримала назву "посибілізму": простір — це лише можливість, перетвориться вона на надійний політичний фактор чи не перетвориться залежить від людей, які населяють цей простір.

Основним політичним суперником Франції на той час була Німеччина — єдина могутня європейська держава, геополітична експансія якої блокувалася розвиненими європейськими державами. За цієї ситуації Відаль де ла Блаш геополітично орієнтував Францію на входження до складу загального фронту світової "морської сили", яку важко було б здолати Німеччині.

Багато вчених приписують "позитивізму" де ла Бланша саме геополітичне забарвлення. Але свідомо розвивати цей напрямок почали такі французькі географи, як Альберт Деманжон, Жан Ансель, Арістид Бріан. Всі вони вбачали у створенні політичного та економічного співтовариства держав вирішення проблеми європейської безпеки зокрема і світової в цілому. Вони не були прихильниками експансіоналізму в геополітиці.

Наприклад, Жак Ансель в міжвоєнний період розцінював німецьку геополітику як "псевдогеографію", що ставила собі за мету виправдання нового пангерманізму і експансії. У 1938 році була видана його книга "Географія кордонів", в якій вчений пропонував розглядати зміну кордонів, як результат необхідності в динамічній політичній географії. Ансель трактував кордони не як суворі бар’єри, а як політичні "ізобари", що відображали баланс міжнародної влади і способи змін.

Альберт Деманжон також займався вивченням геополітичної ситуації в період між світовими війнами. У 1920 році в книзі "Занепад Європи" він аналізував причини зниження ролі Європи в міжнародних справах. Вчений говорив про підйом США до нового рівня могутності. Деманжон був занепокоєний занепадом Європи і вбачав загрозу в мілітаризації ісламських країн. В цілому, Деманжон бачив світ триполярним: США, Японія і об'єднана Європа. На його думку, утворення великої кількості держав на території Європи після І Світової війни було кроком назад.

У Франції після ІІ Світової війни дослідженням геополітичної ситуації займався учень Деманжона – Жан Готтман. який вважав, що справжні політичні перегородки між народами утворюються не формою поверхні землі, але дією духовних чинників. Готтман також вважав простір головною категорією геополітики і намагався довести, що розміри території держави не є пропорційними її могутності. На перший план вчений ставив географічне положення держави, яке він трактував по-новому. Географічне положення, за Готтманом, визначалося відношенням до основних комунікаційних ліній і потоків. Така оцінка якостей території була кроком вперед до ревізії окремих положень класичної геополітики.

Іншими відомими представниками французької географічної школи Бланша, є Реклю та Ж. Брюн. Згідно з поглядами Реклю, політична географія вивчає людей , як таких, що перетворюють працею навколишнє середовище. Безкінечні зміни, що їх здійснює людина, зумовлюють один з важливіших переворотів у відношеннях людини до простору. Остання поступово позбувається домінуючого значення. Форма і висота гір, пише Реклю, розмір плоскогір'я, хвилястість берегової лінії, розміщення островів та архіпелагів, площа морів поступово втрачають свою відносну важливість в історії народів по мірі того, як останні виграють у силі та свободі дій.

У Ж. Брюна географія людини — це загальне визначення олюдненої ("окупованої") поверхні нашої планети, тобто усіх фактів поверхні, які своїм існуванням завдячують людській діяльності. Це початкова й основна частина географії людини, яка повинна завершитися „географією історії", що вивчає економічне, соціальне та політичне відображення деяких основних із зазначених фактів на історичний розвиток людських суспільств. Таким чином, вважає Ж. Брюн, географія людини у широкому розумінні поділяється на власне "географію людини '' й на "географію історії". Перша при цьому вивчає такі "основні факти": 1) факти непродуктивної окупації - будівлі і дороги; 2) факти позитивної окупації - землеробство і скотарство; 3) факти руйнівної окупації - рибальство та полювання.

У кінці 60-х років ХХ століття у Франції виникла нова геополітична течія, «нові праві». очолювана філософом і публіцистом Аленом де Бенуа, який був прихильником ідеї "Єдиного простору" і зв'язку не з США, а зі Сходом. Під прапором «нових правих» об'єдналися соціалісти, прибічники буржуазної демократії, германофіли й модерністи, а згодом і слов'янофіли. Провідним принципом «нових правих» став принцип континентальної політики. Всі етноси, що населяють Європу, є вихідцями з Індії, тобто мають «спільне минуле», тож мусять мати й «спільне майбутнє». Державам Європи потрібно вийти з НАТО, дотримуватися суворого нейтралітету і створити власні ядерні сили. Саме таку політику здійснював до кінця 60-х років Президент Франції генерал де Голль. «Нові праві» шукали розуміння й підтримки на Сході, виявляли інтерес до зовнішньої політики СРСР і Китаю. В ідеї союзу Європи і СРСР вони бачили можливість протистояння атлантизмові й мондіалізмові. Схожі течії виникали на той час в Бельгії (Ж. Тіріар), Австрії (Й. Логаузен) та інших країнах Західної Європи.

У Європі 60—70-х років XX ст. утворилася ще одна потужна течія — прикладна геополітика. Провідне місце у прикладній геополітиці займала школа "внутрішньої геополітики" Іва Лакоста. За Лакостом, геополітика – це не континентальне бачення розвитку історичних процесів і не наука, головним принципом якої є фундаментальне планетарне мислення, засноване на цивілізаційно-географічному дуалізмі. Геополітика, на думку вченого, - це лише соціологічний інструмент аналізу ситуації, метод, який допомагає у дослідженні локальних проблем або при вивченні політичних уподобань населення певних регіонів.. Ів Лакост вважав, що завдання геополітики полягає у вирішенні локальних проблем (вивчення настроїв електорату, вплив мас-медіа на суспільну думку, формування іміджу політичного лідера), які мають не планетарний, а регіональний характер. Хоча аналіз показує, що прикладна геополітика не має нічого спільного з атлантизмом і мондіалізмом, із докринами таласократії й телурократії, з цими напрямами її частково пов'язує лише термінологія. Таким чином, Лакост зводив геополітику до вузької аналітичної дисципліни, яка дещо перегукувалася із "електоральною геополітикою" Андре Зігфрида, запропонованого на початку ХХ століття.

Андре Зігфрид, в свою чергу, частково підтримував ідею кліматичного детермінізму, вважаючи, що особливості характеру виборців залежать від географічного середовища, а зокрема, від клімату. Його «електоральна геополітика» ставила за мету вивчення політичних симпатій та антипатій населення певних територій.

Лакост розвивав ідеї Зігфрида в журналі "Геродот", який з 1983 року він видавав під заголовком "Журнал географії і геополітики". Прихильниками цих та подібних ідей були Поль Ражо, П'єр Жорж, Клод Раффестен. Мабуть, найбільшим сучасним французьким геополітика є П'єр Галуа. Він опублікував у 1990 році фундаментальне твір «Геополітика. Витоки могутності». Наслідуючи традиції французької і російської геополітики, П. Галуа чітко відокремлює геополітику як від географічного детермінізму, так і від політичної географії.

Сучасна геополітична теорія, на відміну від класичної, на його погляд, повинна розширити число елементів геополітики. До традиційних: географічне положення, ландшафт, клімат, чисельність населення і його розселення, транспортні артерії та ін, - сьогодні потрібно додавати зброю масового знищення, яке нівелює переваги і недоліки географічного положення. До числа елементів сучасної геополітики П. Галуа відносить також і масовізація суспільства, феномен масової поведінки людей.