1.2.Наукові школи геополітики

Сучасна геополітика спирається на результати досліджень учених різноманітних наукових шкіл, які зазвичай репрезентують великі за планетарним значенням держави.

Родоначальником геополітики небезпідставно вважають німецького дослідника Фрідріха Ратцеля (1844—1904), хоча вчений не використовував цей термін у своїх працях. Світогляд і методологію Ф. Ратцеля становили ідеї еволюціонізму й дарвінізму, а також ідеї засновника соціології француза Огюста Конта про визнання впливу географічного середовища на розвиток народу, держави, ролі демографічних і космічних факторів у функціонуванні політичних систем, житті етносів і держави. Його головна праця, яка вийшла друком у 1897 p., мала назву «Політична географія». Після смерті вченого вийшло її друге, значно доповнене видання «Політична географія, або Географія держав, торгова та військова».

Основна ідея геополітичної доктрини Ф. Ратцеля — ставлення до держави як до «живого просторового, укоріненого в ґрунті організму»¹². Ця об'єктивна даність має бути осмислена народом. Просторова експансія держави є природним процесом, характерним для розвитку живого організму. Великі країни у своєму розвитку виявляють тенденцію до максимальної географічної експансії, яка поступово виходить на планетарний рівень. У цьому контексті Ратцель бачив Німеччину в майбутньому як могутню світову континентальну державу, з розвиненими військово-морськими силами. У працях Ф. Ратцеля містяться практично всі провідні тези, які стали підґрунтям геополітики.

Німецький дипломат, професор Мюнхенського університету Карл Хаусхофер створив свою теорію, розвинувши погляди Ф. Ратцеля. Планетарний дуалізм «морські сили» проти «континентальних сил» — був для нього тим ключем, який відкривав усі таємниці міжнародної політики. Рудольф Челлен (1864—1922) — швед за національністю, але германофіл за покликанням, вважав себе учнем Ф. Ратцеля. У своїй праці «Держава як форма життя», що побачила світ 1916 р. (праця через рік була опублікована німецькою мовою в Німеччині й дістала визнання), розвинув геополітичні принципи Ратцеля щодо історичної ситуації в сучасній йому Європі. Челлен поділяв погляди Ратцеля про те, що ґрунт, на якому розташована держава, є його інтегральною частиною, грунт і держава — єдине ціле. Розвиваючи ідеї Ратцеля щодо біологічної сутності держави, шведський учений робить висновок про те, що призначення, сутність будь-якого організму — «у боротьбі за існування», а держави як «найбільш імпозантні форми життя» також мають розвиватися за правилами «боротьби за існування», насамперед боротьби за простір.

Інтелектуальним родоначальником сучасного атлантизму вважається американський адмірал Альфред Мехен (1840— 1914). Свою доктрину «морської сили» А. Мехен виклав у багатьох працях, зокрема в головній із них «Вплив морської сили на історію», яка вийшла друком у 1890 p. Поняття «морська могутність» ґрунтується на свободі морської торгівлі, а військово-морський флот є лише гарантом забезпечення цієї торгівлі. «Морська сила» є особливим типом цивілізації — найкращим і найефективнішим. Можна стверджувати, що Мехен наприкінці XIX — на початку XX століть створив програму діяльності ідеологів і політиків таласократії, яку реалізовано в другій половині XX ст.

Однією із яскравих фігур серед геополітиків є англійський учений і політик Хелфорд Дж. Маккіндер (1861 — 1947). Йому належить найоригінальніша й найреволюційніша думка щодо геополітичного влаштування світу. В 1904 р. у доповіді «Географічна вісь історії» X. Маккіндер стверджував, що з планетарної точки зору, на його думку, в центрі світу лежить Євразійський континент — «географічна вісь історії».¹³ Це геополітичне поняття тотожне поняттю «Росія», яка займає у цьому світі центральне стратегічне положення, що у Європі належить Німеччині.

Американця голландського походження Ніколаса Спайкмена (1893—1943) разом з адміралом Мехеном можна назвати «засновниками атлантизму» та «ідейними натхненниками НАТО». Н. Спайкмен стверджував, що географія є найфундаментальнішим чинником у зовнішній політиці держав, тому що цей чинник найпостійніший. Міністри приходять і йдуть, відходять навіть диктатури, а хребти гір залишаються непорушними. Геополітику він розглядав як найважливіший інструмент конкретної міжнародної політики, ефективної стратегії. Н. Спайкмен упроваджує надзвичайно важливе поняття «Серединного океану», маючи на увазі Атлантичний океан, обидва береги якого — американський і європейський — є ареалом найбільш розвиненої в технологічному й економічному сенсі західної цивілізації. Нервовим центром і механізмом «атлантичного співтовариства» є США, їхні торговельний і військово-промисловий комплекси. Якщо якась держава не має геополітичної могутності, то ця держава змушена вступити у більший стратегічний союз. Європа є розумовим додатком США, поступово має скоротитися й політична суверенність європейських держав, а влада перейде до особливої інстанції, яка об'єднує представників усіх «атлантичних» просторів і підкоряється пріоритетові США.

Провідна ідея П. Савицького полягає в тому, що Росія — це особливе цивілізаційне утворення, яке визначається через якість «серединності». Якщо «серединність» Німеччини обмежується європейським континентом, а сама Європа — це лише «західний мис» Євразії, то Росія займає центральну позицію в межах усього континенту. Росія — не частина Європи й не продовження Азії, вона — самостійний світ, самостійна й особлива духовно-історична геополітична реальність — Євразія. Вводячи у науковий обіг термін «Росія—Євразія», П. Савицький наголошував на континентальності Росії, її відмінності від океанічних цивілізацій. Геополітична доктрина П. Савицького — пряма антитеза поглядам В. Де ла Бланша, А. Мехена, X. Маккіндера, Н. Спайкмена та інших «таласократів».

У другій половині XX століття відбулося становлення різних шкіл геополітики, що мають потужну теоретичну основу. У США, Канаді та країнах Західної Європи були створені національні центри дослідження геополітичних проблем, що займаються не тільки теоретичними дослідженнями, а й вносять величезний внесок в зовнішньополітичні стратегії цих держав.