61 Співвідношення системи права й системи законодавства

-структура системи права - горизонтальна (галузева) структура, тобто система права складається з галузей права, що мають свій особливий предмет і метод регулювання, а ті, у свою чергу, складаються з інститутів права, норм права; система законодавства має як горизонтальну (галузеву), так і вертикальну (ієрархічну) структуру;

-первинний структурний елемент системи права - норма права , системи законодавства - нормативне правове приписання, тобто юридично обов'язкова, граматично й логічно завершена частина структурного підрозділу нормативно-правового акту (статті, частини статті, абзацу, параграфа, пункту);

- система права - це внутрішня форма права (галузі, інститути, норми права), система законодавства - це зовнішня форма права, тобто форма зовнішнього вираження, закріплення (объективирования) утримування права (норм права);

-система права ширше системи законодавства, оскільки законодавство охоплює не всі норми права, тобто є формою (джерелом) не всіх норм права, є й інші джерела (форми права);

-система права виникає як результат об'єктивно існуючих суспільних відносин (трудових, майнових, сімейних), система законодавства - результат діяльності законодавця (суб'єктів правотворческой діяльності).

62 Структуру правового статусу особи в Україні як інтегративного поняття утворюють такі елементи:

1) громадянство;

2) правосуб’єктність, яка включає в себе правоздатність і дієздатність;

3) основні права, свободи, законні інтереси і обов’язки;

4) правові принципи;

5) гарантії правового статусу, серед яких особливе значення має юридична відповідальність [29, c. 153].

Основу правового статусу особи складають її права, свободи, законні інтереси і обов’язки. В їх єдності вони є базою для інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

Природа конституційних прав і свобод людини визначається тим, що в якій би країні особа не проживала, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від її народження і реалізується через суб’єктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невід’ємними. Конституція України (ст. 21) встановлює, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними й непорушними.

На шляху свободи стоїть держава, яка створюється людьми для підтримки можливості реалізації самої свободи. Держава через закони, і насамперед Конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають з природного права, а права громадянина — з позитивного

63 Поняття основних прав людини

Основні права людини — це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, по-перше, це певні свободи людини, тобто її спроможність діяти певним чином або ж утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, які сформувались. І якщо йдеться про основні права, то під ними слід розуміти саме такі можливості, без котрих людина не може нормально існувати. Що значить «нормально»? Відповідь на це запитання зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованістю потреб людини. Варто наголосити, що самі потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини за-чежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини — явище цілком соціальне: породжуються вони самим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «початковими» показниками, «дозами» мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правовими (від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні будь-ким відчужуватись, відбиратись, відтак не можуть вони бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

У різних організаціях (зокрема міжнародно-правових) та в національному законодавстві, в науковій, публіцистичній літературі часто-густо вживається вираз «права і свободи людини». Проте відмінність між правами і свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) ще й донині однозначно не з'ясована навіть на загальнотеоретичному рівні. Тому терміни «права» і «свободи» практично використовуються як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається тут через філософську категорію «можливостей», то така його інтерпретація обіймає мабуть також і поняття свобод людини.

Розуміння прав людини як її певних можливостей можна зустріти, так чи інакше, у працях плеяди юристів, суспільствознавців. Що ж до інших інтерпретацій даного поняття у сучасній науковій літературі, зазначимо лише, що вони можуть бути зведені у найзагальнішому вигляді до таких:

права людини — це певним чином внормована її свобода;

права людини — це певні її потреби чи інтереси;

права людини — це вимоги про надання пев-них благ, скеровані суспільству, державі, законодавству;

4) права людини — це певний вид (форма існування, спосіб прояву) моралі.

Усі зазначені підходи (окрім першого) відображають, як видається, досить суттєві, проте не онтологічні, не «субстанціональні» статуси досліджуваного феномена. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтологічну соціальну сутність прав людини.