40 Загальна характеристика місцевого самоврядування в Україні

Конституція України визначає місцеве самоврядування як право територіальних громад - жителів селищ, сіл, міст - самостійно вирішувати питання місцевого значення в границях Конституції й законів України.

Це право відповідні територіальні громади здійснюють безпосередньо, тобто шляхом проведення місцевих референдумів, або через органи місцевого самоврядування. У систему органів місцевого самоврядування входять сільські, селищні, міські ради і їхні виконкоми, а також районні й обласні ради, які представляють спільних нтерес сіл, селищ, міст. Останні можуть дозволяти створювати з ініціативи жителів органи самоорганізації населення - домовики, вуличні; квартальні й інші комітети й наділяти їхньою частиною своєї компетенції, фінансів, майна.

На відміну від колишньої, радянської моделі керування місцевими справами, органи місцевого самоврядування в Україні мають недержавний статус, що відповідаємо положенням Всесвітньої Декларації місцевого самоврядування Європейської хартії про місцеве самоврядування. Однак органам місцевого самоврядування законом може бути делеговані окремі повноваження органів виконавчої влади З питань здійснення ними цих повноважень вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади

41 Поняття та юридична природа конституції. Термін "конституція" (від лат. constitutio - встановлення, устрій) відомий ще за часів Давньої Греції і Стародавнього Риму. Нині під конституцією розуміють систему загальнообов'язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою - з іншого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством. Конституція в сучасному світі є невід'ємним атрибутом держави, ознакою її суверенності.

У науці конституційного права прийнято розрізняти поняття конституції у матеріальному та у формальному значеннях.

Під конституцією в матеріальному значенні розуміється здебільшого сукупність юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини і громадянина, визначають засади суспільного ладу, форми державного правління і державного устрою, основи організації центральних і місцевих органів державної влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державні символи і столицю. Назване вище коло відносин саме і становить предмет конституційного регулювання.

Конституцією у формальному значенні іменується єдиний акт або ж кілька актів, що мають вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативних актів. Конституція в даному значенні - це свого роду закон законів.

Конституція України являє собою єдиний кодифікований акт, що закріплює засади організації державної влади в Україні, регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивіда і має найвищу юридичну силу (ст. 8 Конституції України).

Найвища юридична сила Конституції України проявляється в тому, що:

по-перше, її норми мають пріоритет (верховенство) перед нормами інших (звичайних) законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та іншими нормативними актами, що діють на території України. Верховенство Конституції поширюється також на міжнародні договори, про що свідчить положення статті 9 Конституції, згідно з яким "укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до КОНСТИТУЦІЇ України";

по-друге, норми інших законів та підзаконних актів мають прийматися на основі Конституції і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України). Будь-який акт, що суперечить Конституції (за змістом чи за формою), мас бути визнаний недійсним. Найвища юридична сила Конституції У країни забезпечується особливим порядком внесення змін до неї та особливою охороною Конституції, вирішальна роль у якій належить конституційному правосуддю.

Структура Конституції України. Це спосіб її внутрішньої побудови, тобто порядок об'єднання однорідних конституційних норм у певні комплекси - розділи та послідовність їх розташування.

Юридична функція Конституції України полягає в тому, що вона є основним законом країни, який має найвищу юридичну силу і є головним джерелом права і всієї правової системи України.

До юридичної (правової) функції Конституції України відносять установчу, регулятивну, системотворчу, правоохоронну функції та деякі інші.

Установча функція Конституції України полягає в тому, що в ній знайшли своє закріплення найважливіші політичні та соціально-економічні інститути держави та суспільства. Прикладом установчого характеру може бути закріплення в Конституції України існування таких інститутів, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 85). Вищої ради юстиції (ст. 131), Конституційного Суду України (розділ XII) та ряд інших.

42 Поняття та сутність права. Наукові концепції праворозуміння.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий; вихідна форма буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття, права — норма права, право — норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідносини; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

-------------------------------------------

Таким чином, право – це система загальнообов’язкових, формально визначених норм, що встановлюються і забезпечуються державою та спрямовуються на врегулювання суспільних відносин. Сутність права, як і сутність держави, полягає у його соціальному призначенні – регулюванні суспільних відносин та організації управління суспільством.

Сукупність таких норм і становить право відповідної держави.

Водночас право як регулятивна сила має низку притаманних йому ознак, які якнайкраще розкривають його сутність. Загалом можна виділити такі ознаки права:

Нормативність. Право складається з норм – правил поведінки загального характеру, що регулюють суспільні відносини. «Norma» у перекладі з латинського означає «зразок», а нормативне регулювання за своєю сутністю є встановленням загальних правил поведінки, які повинні застосовуватись у разі настання певних життєвих обставин.

Право як регулятивна система складається з дозволів («можна»), заборон («не можна») і зобов’язань («потрібно»), що визначають загальні межі поведінки суб’єкта. Право має не персоніфікований, не конкретний, а загальний характер. Тут немає індивідуального адресата, оскільки право регулює не конкретну ситуацію, а низку подібних ситуацій. Воно поширює свою дію на всіх, хто виявився у визначених умовах, у визначеній якості. Крім того, воно характеризується неодноразовістю і тривалістю дії.

Формальна визначеність. Право – система формально визначених норм, тобто таких, у яких чітко визначається воля держави. Як правило, формальна визначеність забезпечується за рахунок фіксації норм у нормативних актах, адже ще з найдавніших часів правителі прагнули до чіткого зовнішнього вираження своїх офіційних велінь і, як правило, – до ознайомлення з ними населення. Так, закони царя Хамурапі були вибиті клинописом на базальтовому стовпі, що, вірогідно, знаходився у центрі Вавилону.

--------------------------------------

Системність. Право – це не просто сукупність норм, а визначена їхня система. Тільки в системі, у взаємозв’язку правові норми можуть виявити свої регулюючі властивості. Чим краща узгодженість правових приписів, тим ефективніше право.

Санкціонованість державою. Право встановлюється державними органами. Кожен державний орган у межах своєї компетенції видає нормативні акти, в яких містяться норми права. Це не єдиний, але найбільш характерний спосіб встановлення права.

Обов’язковість. Право обов’язкове для виконання тими громадянами, організаціям чи органами держави, яким воно адресовано. У загальнообов’язковості офіційних розпоряджень виявляється суверенітет держави.

Забезпеченість силою державного примусу. Реалізація права гарантована державою. Більшість правових норм дотримується і виконується добровільно, однак за кожною нормою потенційно існує можливість державного примусу до виконання і відповідальність за її порушення. Для багатьох людей це є чинником, що забезпечує правомірну поведінку.

Іноді ще говорять про таку ознаку права, як динамізм. Право з розвитком суспільства не залишається незмінним, вводяться нові правові норми, скасовуються старі, багато розпоряджень згодом переоформлюються, викладаються інакше, по-іншому групуються (наприклад, під час кодифікації).

Сутність і соціальне призначення права конкретизуються в його функціях.

----------------------------------------

Функції права – це основні напрямки юридичного впливу на суспільні відносини. Виділяють соціальні і власне юридичні функції права. Перші вказують, на які сфери громадського життя здійснюється юридичний вплив, а другі – яким чином цей вплив здійснюється.

------------------------------------------------

Серед соціальних функцій права зазвичай називають гуманітарну, економічну, політичну. Цілком правомірним є підхід до виділення й аналізу змісту соціальних функцій права, заснований на аналогії з основними напрямами діяльності держави (з функціями держави).

---------------------------------------------------

До власне юридичних функцій права відносяться регулятивна і охоронна. Регулятивна функція права – напрямок правового впливу, що виражається у встановленні визначених правил поведінки. У її рамках виділяють регулятивно-статичну і регулятивно-динамічну функції права. Перша здійснюється шляхом встановлення заборон, розпоряджень утримуватися від зазіхань на визначені суспільні відносини, поводитися пасивно. У такий спосіб відбувається закріплення визначеного стану суспільних відносин. Друга здійснюється за допомогою розпоряджень, що зобов’язують робити визначені активні дії для забезпечення розвитку відповідних суспільних відносин. Вона виражається у встановленні юридичних обов’язків.

------------------------------

Охоронна функція права – це напрям правового впливу, спрямований на охорону суспільних відносин, врегульованих правом. На виконання даної функції держава вводить норми, які покликані охороняти відносини, що вже існують. Наприклад, життя та здоров’я людини, її майно.