Культура і мистецтво 2018
.pdfЧерез політику повернення приходів та церков і церковних цінностей Роменський музей передав церкві книги релігійної тематики, ікони, хоругви, та інше церковне майно [11, 1, 4]. При відновленні радянської влади вищезазначене майно було знову частково віддано в музей, так збереглася колекція цього музейного закладу, котрий зараз працює у складі Державного заповідника «Посулля».
Вокупації не мав приміщення і не працював Охтирський музей, колекція закладу була складована у підвалі Покровського собору, частково розграбована [15, 2].
Музей Глухова в період окупації не був позбавлений старого приміщення, експозиція теж не була зачеплена німцями (окрім комуністичної тематики) [16, 45]. Матеріальні збитки по втраті фондів Глухівського музею були відносно невеликими і становили всього лише 31,3 тис. крб., що було мізером в порівнянні зі збитками таких закладів, як Конотопський, Сумський та ін., та на 44 тис. крб. було пошкоджено приміщення музею. Дуже швидким був наступ Червоної Армії на Глухів, що, в свою чергу, не сприяло намірам німців розграбувати заклад, тому цей музей був пошкоджений менш ніж інші музеї області [16, 46].
Окрему увагу слід приділити директору Лебединського художнього музею Б.К. Руднєву, йому вдалось ввести в оману окупаційну владу щодо цінності експонатів підпорядкованого йому закладу та зберегти музей [14,15]. Діяв Лебединський музей під час окупації постійно, а при відступі німецьких військ з міста директор постійно знаходився в музеї, і, таким чином, уберіг установу від грабування мародерами.
Путивльський музей теж не було зачинено під час окупації, заклад поніс невеликі збитки [13,
4].
Вокупованій Сумщині музеї здійснювали експозиційно-екскурсійну роботу, діяльність же за іншими напрямами майже не проводилась у цьому регіоні.
Визволення Сумської області від окупаційних військ восени 1943 р. відразу позитивно вплинуло на розвиток музейництва в регіоні. Розпочалась активна робота по відновленню колекцій, відбудові будівель музеїв, створенню нових експозицій, присвячених визволенню регіонів по всій Україні.
Фінансування музейної галузі з боку окупантів в роки війни проводилось дуже погано, працівники змушені були виживати, працюючи зовсім в інших сферах, котрі не мали нічого спільного з музейництвом. Цей факт теж негативно впливав на розвиток галузі. [12, 102].
У нашому повідомленні акцентуємо увагу на післявоєнній відбудові Конотопського міського краєзнавчого музею ім. О. М. Лазаревського як найстарішого та одного з найбільших музеїв області того часу. Збитки фондів та музейного устаткування становили 2043000 крб. [4, 1]. Не працював Конотопський музей під час окупації взагалі, колекція була частково пограбована, частково рознесена по домівках співробітників закладу та ретельно захована. Його приміщення було перетворено на військовий шпиталь. По звільненню міста у приміщенні музею не залишилося жодного експонату [14, 3].
Одразу після визволення в Конотопському музеї спостерігаємо активну роботу в закладі. Директором Францкевичем Олександром Олександровичем вже у вересні було написано план роботи на 4-й квартал 1943 р., в якому першим пунктом було визначено побудову відділу «Отечественная Война», в якому була чітко окреслена стратегія побудови експозиції [1, 1].
Першим в пункті адміністративно-господарській роботі бачимо: 1. Пошук втрачених експонатів.
2. Бронювання будівлі під музей.
3. Кошторис витрат на ремонт.
4. Поточний ремонт (з детальним ремонтом будівлі власними силами) [1, 2].
Під терміном «кошторис», чи «ремонт» у післявоєнний період малось на увазі виділення простих будівельних матеріалів для елементарної відбудови хоча б самої основи будівель, це спостерігалось по всіх звільнених територіях, без виключення, оскільки збіднілість місцевого населення була занадто великою, руйнаційні масштаби були надмірно великі.
З розпоряджень, зроблених одразу після звільнення міста керівництвом закладу в особі директора Францкевича О. О. видно що це людина досвідчена в своїй справі, з вищою освітою.
31
Вже зі звіту за 1943 р. бачимо, що музей отримав місце постійного розташування ‒ вул., Виконкомівська 21. Заклад мав штат: директор, науковий працівник (Трипольська Ніна Олександрівна [3, 1]), технічний працівник (прізвище не зазначено) [2, 1].
Далі в Державному архіві Сумської області зберігається акт про завдані збитки та віднайдені і зібрані експонати за 2 роки з 1943 по 1946 рр.
Датований січнем 1946 р. акт переліку експонатів фондів, з якого чітко видно, що значна частина експонатів одної з найбагатших колекцій регіону все ж таки була врятована небайдужими працівниками закладу та містянами. А двома працівниками закладу проведено величезну роботу по пошуку та упорядкуванню фондової колекції, при цьому вже з січня 1944-го р. музей відновив свою роботу по прийому відвідувачів. [4, 1].
Уплані роботи на 1944 р. видно що музейники запланували відновлення археологічної роботи на літній період [4, 3].
На момент відкриття в закладі вже налічувалось 6 відділів. Організовано співпрацю з Сумським обласним музеєм, зорганізовано курси по підвищенню кваліфікації робітників музею, поставлено фотолабораторію любительську при музеї. [4, 5].
З виходом наказу №147 по Комітету в справах культурно-освітніх установ при РНК УРСР від 16 липня 1945 р. «Про заходи в охоронній та протипожежній безпеці», в музеях країни вже у 19451946 рр. заговорили про охоронців та доглядачів. Розроблялись заходи по протипожежному захисту приміщень музеїв [5, 1-2] .
Накази від вищого керівництва держави свідчать про позитивні післявоєнні зрушення для музейної спільноти країни. В державі почали серйозно займатися збереженням культурних надбань, хоча були в цій галузі дуже великі проблеми в зв’язку з тоталітарним політичним режимом, що панував тоді в країні. Все це негативно впливало як на регіональному, так і на місцевому рівнях.
Вищевказаний наказ позитивно вплинув і на Конотопський музей. З клопотання директора установи Францкевича Олександра з лютого 1946 р. в музеї з`явився сторож, хоча вже у 1947 р. знову заклад залишився без охорони, aж до початку 1950-х рр.
З плану на 1945 р. видно, що музейники Конотопу активно займались археологічними дослідженнями району, а саме: Присеймів`я, стоянку палеоліту поблизу села Камінь Кролевецького району [6, 3-6].
Узвіті за 1946 р. видно, що Конотопський музей поповнився штатом і наукових співробітників, окрім наукового працівника Трипольєвої Н. П., котра вже фігурувала раніше, штат працівників поповнився ще одним науковим працівником – Андрущенко А. В. [7, 3-4]. Також цікавим фактом є те, що в музеї з`явився ще і реставратор, в котрому музей мав велику необхідність після війни. Хоча, судячи з штатно-кошторисної документації, в якій по штату реставратор не зазначається, ця посада була або тимчасовою, або фінансувалась з якихось інших, не відомих нам джерел.
Узвіті про роботу закладу за 1947 р., та штатному розписі на 1948 р. керівник закладу вів активну боротьбу з владою за матеріальне благополуччя музею та піклувався про розвиток наукової проблематики музейництва на місцевому рівні [10, 9]. Видно, що не завжди, але в керівника це виходило. В бюджеті на 1948 р. на наукову роботу закладу було виділено 14000 тис. [9, 3].
Станом на 1950 р. із звіту 1949 р. спостерігаються суттєві зрушення по відбудові та оновленню Конотопського музею після війни. Це і внутрішній ремонт приміщення, і виділення відокремленого приміщення для фондосховища, перебудування закладу під колове проходження по залах. В музеї вже повноцінно функціонує два відділи з 8-ми кімнат, фонди нараховують 1702 експонати, фондову колекцію систематизовано [10, 1-5].
Підсумовуючи вищевикладене, можна сказати, що ці 10 років для музейництва країни, та, зокрема, для Конотопського музею, були дуже важкі, але, як показала практика, музеї змогли вистояти та почали відроджуватися в новій іпостасі, з новими поглядами музейних науковців на подальший розвиток галузі, як на місцях, так і по всій країні в цілому.
Що стосується саме музею в Конотопі, то для нього з 1950 р. наступає новий етап в розвитку, саме в 1950-му на зміну досвідченому Олександру Олександровичу Францкевичу приходить новий енергійний керівник Москальов Іван Воніфатійович, що в подальшому зробить дуже багато для
32
закладу, пропрацювавши на даній посаді до початку 1990-х років. Але ця сторінка в історії Конотопського міського краєзнавчого музею ім. ОМ. Лазаревського заслуговує на подальше окреме дослідження.
Література:
Фонд Р-5096. Конотопський краєзнавчий музей Сумського обласногоуравління культури. Опис 1.:
1.Спр. 1. План работы музея на IV квартал 1923 года 2 арк.
2.Спр. 2. Годовой отчет о работе музея за 1943 год. 1 арк.
3.Спр. 3. Переписка с Конотопским горисполкомом о востановлении музея / 16 сентября 1943г – 6 сентября 1943 г. 4 арк.
4.Спр. 4. Акт об убытках, нанесённых музею немецко – фашистскими захватчиками в период временной оккупации г. Конотопа, опись экспонатов. 23 сентября 1943 г. – 1 января 1946 г. 44 арк.
5.Спр. 5. Годовой план работы музея на 1944 год. 2 арк.
6.Спр. 6. Смета расходов штатное расписание на 1944 год 6 арк.
7.Спр. 8. Годовой отчёт о работе музея за 1944 г. 26 арк.
8.Спр. 14. Переписка с Комитетом по делам культурно-просветительских
учреждений о сборе и учёте экспонатов. / 9 февраля 1945 г. – 11 октября 1945 г. 6 арк.
9.Спр. 31. Утвержденнное штатное расписание и смета расходов на 1948 год. 15 арк.
10.Спр. 34. Отчет о работе музея за 1949 год. 5 арк.
Фонд Р-6434. Роменський краєзнавчий музей Сумського обласногоуправління культури. Опис 1.:
11.Спр. 130. Дело по иску музея к Роменской Вознесенской церкви о возвращении музейного имущества. 5 декабря 1949 г. – 15 декабря 1950 г. 16 арк.
12.Габрелян В. Історія створення Роменського краєзнавчого музею // Актуальні питання історії, культурології та краєзнавства : матеріали наук.-теор. конф. викладачів, аспірантів та студентів (23 – 24 квітня 2007 р., Суми) / Сумський державний університет. Суми : Вид-во СумДУ, 2007. Вип. ІІ. С. 101 – 103.
13.Житник І. Стає музей культурним центром // Сумщина. 1999. № 45. С. 4.
14.Кравченко В. Лебединський художній музей // Культура. Історія. Традиції. 2005. № 7. С. 14 – 15.
15.Марущенко В. Історія краєзнавчого музею // Город А. 2002. № 20. С. 2.
16.Чижов О. Розвиток культурно-мистецьких закладів на Сумщині (кін. 30-х рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст.): дис. … канд. іст. наук (доктора філософії) // НАККіМ, 2017.
Орлова Ірина, аспірантка НАКККіМ
ДУХОВНО-КУЛЬТУРНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СУСПІЛЬСТВА ЯК ВАЖЛИВА СКЛАДОВА КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ
В Україні одна з проблем у сфері забезпечення дієвої національної культурної політики полягає в тому, що відповідні підходи, запозичені у західних країнах, не враховують особливості духовно-культурного потенціалу нашої держави та її регіонів, й орієнтовані на характерну для сучасного західного суспільства систему ідеалів, цінностей, зразків поведінки, які достатньою мірою не сприймаються українською спільнотою.
Результати культурологічних досліджень свідчать, що базисні цінності українського соціуму суттєво відрізняються від тих, що притаманні сучасному західному суспільству. Саме через це пряме запозичення західних моделей не дозволяє використовувати інтеграційні та мотиваційні ресурси духовно-культурного потенціалу українського суспільства для забезпечення його культурного розвитку.
При визначенні структури духовно-культурного потенціалу розвитку України доцільно базуватися на трьох складових:
1) змістовне наповнення духовно-культурного потенціалу як сукупності значущих для суспільства ідеалів, уявлень про належне, принципів, цінностей, цілей, поведінкових установок, зразків поведінки та взаємодії з тих чи інших питань, соціальних практик, що склалися. Саме ці елементи вирішальним чином визначають поведінку людей;
33
2)основні аспекти розвитку України як держави: економічний, соціальний, екологічний. Кожному з них відповідає і певний духовно-культурний потенціал як сукупність ідеалів, принципів, цінностей, цілей, поведінкових установок тощо, котрі залежно від свого змісту сприяють або стримують її культурний розвиток;
3)ключові суб’єкти, що впливають на забезпечення її культурного розвитку:
а) органи влади різного рівня (сфера розробки, ухвалення та реалізації управлінських рішень); б) бізнес-структури (сфера господарської діяльності та економічного розвитку); в) громадянське суспільство (сфера громадської активності та самоорганізації, інститути
громадянського суспільства); г) людина (сфера звичайного життя, повсякденні життєві практики).
Модернізація українського суспільства та намагання правлячих еліт здійснювати розвиток України завдяки орієнтації на Європейський Союз відбуваються в складних умовах внутрішніх і зовнішніх викликів.
Тому актуальним є виявлення ресурсного потенціалу даних цінностей, які можуть інтегрувати та мотивувати учасників соціально-відтворювального процесу у різних сферах життєдіяльності. Розробка та втілення в управлінську практику діалогових суб’єкт-суб’єктних моделей інституційних механізмів регуляції соціальної взаємодії, норми й правила яких пов’язані з базисними цінностями українського суспільства і залучають їхній інтеграційний та мотиваційний потенціал, є дуже складним завданням. Багато в чому ця складність пояснюється тим, що в Україні домінує владновласницький тип соціальних відносин, який взаємопов’язаний з відповідною йому ціннісною системою.
Основним суб’єктом даного типу відносин є корпорація «влада + великий бізнес». В умовах централізованої системи державного управління вона реалізує суб’єкт-об’єктну модель взаємодії з суспільством та природою і руйнує його базисні цінності. Дана корпорація не зацікавлена в будьякому впливі з боку громадянського суспільства, в тому числі у впровадженні суб’єкт-суб’єктних моделей інституційних механізмів регуляції взаємодії органів місцевого самоврядування з територіальною громадою як первинним суб’єктом. Тому всупереч чинному законодавству місцеве самоврядування не виокремилось з системи централізованих державних інститутів влади, а територіальна громада не трансформувалася з об’єкта управління у самоврядний суб’єкт розвитку.
Слід також відзначити, що правлячі політичні еліти та оточуючі їх експертно-консультативні кола розглядають західні цінності як зразок для жителів України. Вони вважають за необхідне набуття українським суспільством західної культурної ідентичності, в тому числі шляхом проведення інституційних реформ і впровадження західних інституційних моделей, пов’язаних з притаманними їм цінностями [2, с.31].
В процесі модернізації в Україні відбувається зіткнення різних типів соціальності, як і ціннісних систем, що з ними сполучені. Результатом намагання правлячих еліт втілити у життя західні інституційні моделі, тобто норми та правила регуляції соціальної взаємодії певного смислу (що визначається принципом конкуруючого партнерства та відповідними цінностями західного типу людини), є домінування владно-власницького типу соціальних відносин (заснованого на принципі панування-підпорядкування і певних цінностях), соціальний і культурний розкол українського суспільства, блокування та розмивання вищих смисложиттєвих цінностей [1, с.122].
Література:
1.Дрожжина С. В. Культурна політика сучасної полікультурної України: соціально-філософський та правовий аспекти: монографія. Донецьк. держ. ун-т економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського. Донецьк :
ДонДУЕТ, 2005. 198 с.
2.Здіорук С. І. Культурна політика України: національна модель у європейському контексті : аналіт. доп.; за ред. С. І. Здіорука. К. : НІСД, 2012. 64 с.
34
Тишкевич Олександр, аспірант НАКККіМ
IV ДЕРЖАВНА ДУМА: НА МАТЕРІАЛАХ ГАЗЕТ КИЇВСЬКОГО ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВА 1907-1914 РР.
IV Державна дума розпочала свою роботу 15 листопада 1912 р. як і в попередніх Думах, в ній утворилася думська опозиція, партійні фракції. «Побажаємо ж поступовим депутатам нової Думи більше одностайності, – писала в ті дні газета «Рада». – Хай дрібні фракційні й партійні суперечки відійдуть на друге місце перед великими завданнями, які належить здійснити думській опозиції. Країна ще нічого не має, а яку дрібницю опозиція четвертої думи не виборола б – це все таки буде великою заслугою» [1].
Газети друкували відомості про депутатів Державної думи. Зокрема, газета «Маяк» повідомляла, що від Київщини обрано делегатом селянських інтелігентів бувшого волоського лікаря в м. Германівці Київського повіту – Петра Мерщій» [2] , котрий був добре відомий на Київщині. Він був земським гласним та інструктором по кооперації. Газета «Маяк» писала, що він «не пішов за темними селянами-депутатами та й не тягне руку за панами з правого блоку, а заявив себе щирим заступником того люду, од кого він вибраний» [2]. Газета характеризувала П. Мерщія як людину котра не забуває про те, що він українець з роду й по думках [2], що поїхав до столиці відстоювати національні та краєві інтереси.
Депутат від Київщини П. Мерщій протягом своєї думської діяльності тісно співпрацював з київською щотижневою українською газетою для селянської та робітничої інтелігенції «Маяк», зокрема, він систематично надсилав повідомлення про роботу IV Думи, котрі публікувались у газеті «Маяк» у рубриці «Вісті з Думи».
Великого значення надавав П. Мерщій об’єднанню селянських депутатів в Думі для відстоювання своїх інтересів. «Бо всякий окремо нічого не буде вартий, а надій на ті політичні партії (чи то з права, чи то зліва, які так багато кричать буцім то вони страшенно піклуються про селянство, - на це покладатися не можна» [2].
За словами П. Мерщія, в IV Думі згуртувалося 50 селян, які «закласти в Думі гурток селян, в купі з козаками котрий би роздивлявся і розбирався б в тих нуждах, які переживає селянство і обстоював би інтереси селян в державній думі» [2]. Такий гурток було створено і він активно заявляв про себе в роботі Думи при обговоренні різних питань. А вже 21 лютого 1913 р. в газеті «Маяк» опубліковано повідомлення П. Мерщія під назвою «Ще про селянський наш гурток», у якому він писав, що «наша громада вже тепер налічує 57 членів і зійшла на твердий шлях, прямуючи до корисної праці». Було обрано кілька комісій, яким доручалося розглядати ті законопроекти, що зачіпляють селянські інтереси. У селянському гуртку було утворена і земельна комісія, котра розглядала законопроект про казенні землі, котрий був поданий царським урядом ще в третю Думі і лежав без розгляду 5 років. Не обминув своєю увагою селянський гурток і законопроект під назвою «Про заохочування переселенців до хазяйнування на пустопородних казенних землях в рідка населених містах», який обговорювався в переселенські комісії IV Думи.
Але незважаючи на всі старання таких депутатів-українців як П. Мерщій в IV Думі не було вже й української фракції [3]. А тому всі українські питання ігнорувалися, в тому числі і питання про введення української мови у школах в Україні.
На основі вищенаведеного, можна дійти висновку, що діяльність IV Державної думи стали значним явищем в житті суспільно-політичному Російської імперії, і зокрема Наддніпрянської України, котра була російською провінцією. Після революції 1905–1907 рр. отримав можливість парламентським шляхом відстоювати свої національні, політичні, соціальні та культурні інтереси. Хоча царський уряд намагався всіляко обмежувати представництво українців в думах, особливо
35
селянство, проте тому не вдалося придушити національний рух на Наддніпрянській Україні. Хоча українці фактично і не отримали від участі в роботі І – IV Державних дум, але вони, ще раз заявили про себе як про самобутню націю, котра має право на своє самовизначення.
Література:
1.Рада. 15 листопада 1912 р.
2.Маяк. 10 січня 1913 р.
3.Маяк.. 21 лютого 1913 р.
Сиваш Ілона, аспірантка НАКККіМ
ЕТНОМОТИВИ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ РЕКЛАМІ
Національні мотиви все частіше зустрічаються у проектуванні логотипів, є атрибутикою фірмового стилю чи постають у рекламі тих чи інших брендів. Рекламна індустрія спрямована на ґрунтовний аналіз вподобань та зацікавлень цільової аудиторії з метою створення максимально дієвої рекламної кампанії для того чи іншого замовника. Історія професійної реклами бере свій початок від індустріальної революції ІІ пол. ХVIII ст., коли у зв’язку iз початком масового виробництва продукції підвищилась конкуренція та виникла потреба в просуванні багатьох товарів.
Народні мотиви як каталізатор продажів у Україні використовував підприємець Г.Брокар ще наприкінці ХІХ ст., зображаючи на упаковках мила, виготовленого на його підприємстві, схеми для вишивок хрестиком, що сприяло активним покупкам його товару серед прихильниць народної вишивки. «Стрімкому поширенню техніки хрестика й натуралістичних квіткових орнаментів у червоно-чорній гамі сприяли й рекламні листівки з надрукованими узорами для вишивання, які безплатно у вигляді премії надавали покупцям дешевого гліцеринового мила (один брусок коштував копійку) або одеколону. Виробляла мило та іншу парфумерну продукцію з 1864 р. московська фабрика «Брокаръ и К», засновником і власником якої був купець Генріх Брокар, француз за походженням [1]». Саме завдяки такій рекламній акції в українське народне ремесло вишивки увійшли квіткові мотиви, до цього характерні переважно для міського мистецтва.
До народного мистецтва зверталась і агітаційна машина Радянського Союзу. Особливо, на етапі формування держави та в період громадянської війни. «На початку становлення влади підтримувались нові мистецькі напрями, внаслідок чого з’явились такі види авангардного мистецтва, які не мали аналогів у країнах Західної Європи, а саме – агітаційно-масове мистецтво (роботи О.Екстер, О.Богомазова, А.Петрицького, В.Єрмілова, бойчукістів та ін.). Воно торкалось всіх різновидів мистецтва – декоративно-прикладного (агітаційний фарфор), декоративного оформлення (розписи агітпоїздів, пароплавів), графічного (художнє оформлення журналів), в яких органічно поєднувалися орнаментальні мотиви з політичними гаслами [2, 40]».
Починаючи з 1991 року в уже Незалежній Україні рекламні агенції все частіше почали використовувати народні мотиви, передусім, орнаментику, у рекламі. Продукти та послуги, в яких намагались підкреслити національну складову та близькість до народних традицій – заклади харчування в етностилі, виробники сувенірної продукції, представники харчової промисловості, що пропонували вироби за народними рецептами та інші, замовляли фірмовий стиль та рекламні кампанії з обов’язковими етномотивами. Також, рекламні кампанії низки політиків, їхня передвиборча агітація, також часто базувалась на підкресленні вірності національним традиціям. Подекуди, подібні рекламні кампанії мали негативне сприйняття в суспільстві, через невисокий статус продукції, що рекламувалась. «Досліджуючи рекламну графіку у широкому контексті, звертаючи особливу увагу на культурно-естетичні проблеми реклами, доходимо висновків про те, що реклама зазнає позитивних і негативних впливів соціокультурних трансформацій, через що використання візуальних засобів у рекламі повинно обумовлюватися орієнтацією на цільову
36
аудиторію, з урахуванням визначених естетичних ідеалів, національного забарвлення та етномистецьких традицій [3, 9]».
Нині в Україні існує колосальна потреба в самоідентифікації суспільства. Народна культура стає одним з об’єднуючих факторів. Зрозуміло, що рекламна індустрія зважає на такий попит та демонструє нові приклади етномотивів у рекламі. Все більше підприємств, установ, медійних компаній, прагнучи надати своїм товарам чи послугам національного забарвлення, використовують народну символіку чи образи народної культури.
Інколи, створення фірмового стилю з народними орнаментами є іміджевим питанням певного міста чи регіону, наприклад, продемонстрований широкому загалу фірмовий стиль курорту Славське. В логотип включено елементи характерного для регіону орнаменту. «Мешканці хотіли відійти від позиціювання Славського виключно як гірськолижного курорту. Натомість хотіли, щоб селище позиціонувалося як курорт для всесезонного туризму, а також хотіли, щоб у самому логотипі було відображено, що це – Бойківський край з його особливими історичними і культурними традиціями [4]».
Питанням престижу України була розробка фірмового стилю та рекламної кампанії до Міжнародного пісенного конкурсу «Євробачення», що проводився 2017 року. Використані мотиви орнаментики отримали схвальні відгуки та високі винагороди серед фахівців.
Отже, сьогодні рекламна індустрія активно звертається до народного мистецтва. Рекламні кампанії, що мають національний колорит, відповідають вимогам як замовника, так і глядача. Тому, подібна практика сприяє збереженню та розвитку етномистецьких традицій у дизайні реклами.
Література:
1.Брокарівська вишивка. URL: http://www.skarby.org.ua/brokarivska-vishivka.
2.Гончар К. Образотворчий фольклор у сучасному культуротворчому процесі: традиції і новаторство: дис… канд. мистецтвознав.: 26.00.01. Інст. проблем сучасного мистецтва НАМ України. Київ, 2015. 224 с.
3.Бітаєв В., Прищенко С. Вплив етномистецьких традицій на розвиток рекламної графіки в Україні // Актуальні проблеми мистецької практики і мистецтвознавчої науки: збірн. наук. праць. 2015. Вип.7. С. 5–10.
4.Для Славського розробили новий туристичний бренд. URL: https://prolviv.com/blog/2017/11/13/dlia- slavskoho-rozrobyly-novyi-turystychnyi-brend.
37
ІНФОРМАЦІЙНА, БІБЛІОТЕЧНА ТА АРХІВНА СПРАВА В СОЦІОКОМУНІКАТИВНИХ ПРОЦЕСАХ СУЧАСНОСТІ
Бакало Тетяна, студентка магістратури НАКККіМ
ВИКОРИСТАННЯ СУЧАСНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ МЕНЕДЖМЕНТІ
Сучасні інформаційні технології відкривають безліч можливостей у сфері управління інформацією, збільшуючи ефективність роботи з даними та зменшуючи затрати людських ресурсів. Сучасне суспільство, що живе в епоху стрімких цифрових перетворень, потребує швидкої, ефективної та чіткої роботи з інформацією, що охоплює усі сфери життя. Що стосується бізнесу чи державного управління, то будь-яка сучасна організація, незалежно від форми власності, потребує ефективного управління інформаційними системами. Керівникам недостатньо володіти інформацією, потрібно чітко розуміти як її використовувати для досягнення основної мети діяльності в умовах високої конкуренції [1].
Світові лідери та топ-менеджери все частіше звертаються до новинок ІТ-ринку з метою заміни людських ресурсів цифровими технологіями. Переваги автоматизації процесів обробки інформації, напевно, найбільше використовуються в сфері управління, де вони можуть бути використані у вигляді керуючих впливів. За таких умов керівники можуть бути впевненими в ефективному управлінні інформаційною діяльністю, документно-інформаційними ресурсами та комунікаціями.
Сьогодні в роботі більшості міжнародних фірм широко використовуються програмні продукти, які дозволяють певним чином автоматизувати різні етапи управління інформацією, зокрема в частині здійснення процесу створення документів, планування, аналізу трендів а зберігання даних. Для прикладу, в американській корпорації IBM (International Business Machines Corporation), що спеціалізується на виробництві комп’ютерів, програмного забезпечення та наданні послуг консалтингу, всередині управлінської системи використовується програма власного виробництва, Jam. Вона позиціонується як стратегічна програма, що допомагає організації генерувати і розвивати ідеї навколо бізнес-критичних або термінових соціальних проблем, забезпечуючи ефективне управління величезними масивами даних. Вона об’єднує діяльність усіх підрозділів корпорації, забезпечуючи цілісну і ефективну роботу [2].
На жаль, поки що на ринку представлено дуже мало вітчизняних програмних продуктів, здатних конкурувати з американськими чи японськими програмами, а ті, що існують – успішно використовуються українськими підприємствами та державними установами.
У 2012 р. виконавчим органом Київської міської ради було видано Розпорядження № 2368 «Про затвердження Порядку роботи з документами в інформаційно-телекомунікаційній системі «Єдиний інформаційний простір територіальної громади міста Києва», що зумовило перехід підпорядкованих установ на запровадження електронного документообігу. З початку 2013 р. в Київській міській державній адміністрації почала функціонувати система електронного документообігу «АСКОД», розроблена Центром комп’ютерних технологій «ІнфоПлюс». Ця система забезпечує класичний тип доступу до функціоналу Desktop-клієнта. Робоче місце з встановленою підсистемою працює в локальній та корпоративній мережі, охоплюючи як діловодний, так і управлінський контур організаційної структури, втілюючи специфіку Desktop-орієнтованих застосувань і надаючи секретарю відповідні переваги під час здійснення процесу реєстрації документів (швидкодія, підвищена стійкість, надійність і захищеність, відсутність дефіциту системних ресурсів і обмежень під час роботи з периферійними пристроями). Програма «АСКОД Корпоративний» реалізує функції системи електронного документообігу та функції системи електронного діловодства, забезпечуючи при цьому створення єдиного інформаційнокомунікаційного простору і загального структурованого сховища документів [3].
38
Серед автоматизованих систем слід виділити «Essential PIM Pro», що розроблена закордонними фахівцями у сфері інформаційних технологій і широко використовується в Україні. Ця програма призначена для управління обліковими записами, налаштування ролевих і групових прав доступу користувачів, ведення нормативно-довідкової інформації, покращення виконавчої дисципліни та полегшення діловодних процесів. «Essential PIM Pro» має великий функціонал: календар планування справ, створення нотаток та реєстрація документів в електронних картках, забезпечення доступу до електронної пошти тощо. Переносна версія програми може працювати прямо з USB-накопичувачів або з інших портативних пристроїв. База даних і налаштування програми зберігаються в спеціальній папці, не залишаючи ніяких слідів програми на комп’ютері. Дані можуть бути надійно зашифровані алгоритмом шифрування для запобігання несанкціонованому доступу в разі втрати пристрою. «Essential PIM Pro» має функцію керування тегами для створення перехресних посилань між будь-якими EPIM елементами. Наприклад, в завданні можна посилатися на людей (модуль контактів), з якими необхідно зустрітися, і на справи (модуль справ), які необхідно виконати до зустрічі [4].
Як видно, такі системи забезпечують можливість дослідження файлів та баз даних, полегшують здійснювати контроль за дорученнями та є допоміжним інструментом здійснення інформаційного менеджменту. Використання автоматизованих систем дозволяє зменшити робочий час, що витрачається інформаційними менеджерами на здійснення монотонних та стандартизованих процедур, і підвищити цінність та ефективність виконання поставлених перед ними задач.
Отже, сучасні інформаційні технології дозволяють ефективно вирішувати будь-які завдання управління в рамках єдиної платформи, що істотно знижує терміни виконання ініціатив, і дозволяють інформаційним технологіям стати надійним партнером управлінського апарату, підтримуючи якісну роботу та позитивний розвиток у період активної цифрової трансформації.
Як зазначає президент «IBM» Вірджинія М. Рометті: «…у наступні 10 років визначальну роль гратиме вміння використовувати штучний інтелект та когнітивні обчислення. Починається нова епоха» [2].
Література:
1.Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 року №2567 // Відомості Верховної Ради України. 1992. № 42. ст. 650.
2.Автоматизація процесів діяльності IBM. URL: https://www.ibm.com.
3.АСКОД Корпоративний. URL: http://infoplus.ua.
4.Основные возможности EssentialPIM URL: https://www.essentialpim.com/ru/pc-version/features.
Білецька Любов, студентка магістратури НАКККіМ
ДЕЯКІ АСПЕКТИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПІДТРИМКИ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ ОПЕРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ
Постановка проблеми та аналіз останніх статей і публікацій. Ще з 70х рр. дослідники тематики прийняття рішень та контролю передрікали небувалий ріст «ринку інформаційних послуг». Доступність інформації змінює образ життя людей, від школяра до керівника великого підприємства. Але й сьогодні теми інформаційної підтримки, прийняття управлінських рішень та оперативного управління до кінця не розглянуті і є актуальними в різних наукових колах. Ці питання в своїх працях розглядають такі науковці як О.М.Гребінчук, Н.А.Рогоза, Я.Чепуренко, О.С.Щербіна, Коновал Н.В., Гаркуша Н.М та інші передовики сьогодення. Однак, дослідження, пов’язані з інформаційною підтримкою прийняття рішень оперативного управління мають частковий характер і не розкривають у повному обсязі цю актуальну проблему.
Під оперативним управлінням розуміємо діяльність або процес, особи/керівника, здатної приймати швидкі і невідкладні управлінські рішення та заходи по ризиковій ситуації (що склалася, вийшла з-під контролю), в режимі «тут і зараз - на тепер - негайно» та подальший контроль
39
практичного його виконання, для усунення небажаних чинників та подальшої стабілізації виробничого процесу діяльності структури чи підприємства.
В умовах сучасного динамічного та швидкозмінного інформаційного суспільства досить актуальним є питання своєчасної інформаційної підтримки будь якої діяльності. Менеджери добре розуміють: чим більше інформації вони зберуть по будь якому питанню, тим більша ймовірність прийняття правильного рішення.
Система управління не може функціонувати без достовірної, оперативної, релевантної інформації та її своєчасного аналітичного опрацювання - інформаційної підтримки і відіграє важливу роль в процесі прийняття рішення. Але в сучасних умовах інформація змінюється дуже швидко. Актуальна ще вчора, сьогодні не матиме жодної цінності. Тому будь якій роботі з інформацією, в першу чергу, повинна бути властива оперативність [2].
Кожен щодня і щогодини, в роботі, суспільстві та вдома приймає різні рішення. Але нам природньо бути впевненими у наших рішеннях, є бажання щоб обране рішення привело до того результату, що був на меті, тому інтуїтивно чи свідомо завжди для цього використовуємо різні інформаційні джерела. Звичайно процеси прийняття рішень мають вагоме значення в оперативній управлінській діяльності.
Для більш наочного розуміння оперативних рішень, розглянемо яке місце в класифікації управлінських рішень вони посідають. Для цього використаємо таблицю, наведену нижче: [1]
З таблиці бачимо, що оперативні рішення характеризуються короткостроковістю. Вони носять регулюючу направленість і виникають у тих випадках, коли порушується хід виробничого процесу через будь-які непередбачені внутрішні або зовнішні обставини. Ситуація, в якій виникає необхідність прийняття оперативного рішення вимагає негайних енергійних дій менеджера. Це основна частина робочого часу менеджера.
Згідно із законами вихідних даних Г.Спенсера кожен може прийняти ефективне рішення володіючи достатньою інформацією. Компетентний менеджер здатний прийняти оптимальне рішення і в разі існування інформаційних обмежень. Але тільки талановитий менеджер здатний результативно діяти за повної відсутності необхідної інформації.
Отже, розглянувши деякі теоретичні поняття інформаційної підтримки прийняття рішень оперативного управління, розуміємо, що система управління не може функціонувати без достовірної, оперативної, релевантної інформації та її аналітичного опрацювання – інформаційної підтримки і відіграє важливу роль в прийнятті успішних рішень. Що оперативне управління як і оперативні рішення мають часову особливість – «на тепер-терміново-дієво», ситуативний характер і
40