Культура і мистецтво 2018

Міжнародна асоціація організаторів спеціальних заходів (International Special Events Society –

ISES) – створена в м. Чикаго (США) у 1985 р. Серед засновників – Дж. Голдблатт – всесвітньо визнаний фахівець в галузі івент-менеджменту. На сьогодні об’єднує понад п’ять тисяч івенткомпаній з усього світу. Основна мета – розбудова сучасної івент-індустрії, професійної освіти у сфері організації заходів, консолідація фахівців галузі.

Асоціація івент-індустрії (Events Industry Association – Eventia) – заснована в 2006 р. у м.

Лондон (Великобританія), об’єднала практично весь івент-сектор. Її завдання: подальша розбудова івент-ринку та підвищення ролі події, як середовища для маркетингових комунікацій; обмін досвідом в питаннях підготовки кадрів і освіти; проведення консультацій з правових питань для членів асоціації; виконання ролі представницького органу у взаємовідносинах з урядом, парламентом, Європейською Комісією тощо.

Міжнародна асоціація фестивалів та подій (International Festivals & Events Association – IFEA) – заснована в 1956 р. в м. Нью-Йорк (США). Опікується розвиток міжнародного фестивального руху та діяльності в галузі організації заходів, популяризація мистецтва в світі, обмін досвідом та вдосконалення професійних технологій, розбудова фахової освіти, дотримання професійних стандартів та чесної конкуренції в даному секторі.

Європейська асоціація фестивалів (European Festivals Association – EFA) –заснована в 1952 р. в

Женеві (Швейцарія). На сьогодні об’єднує національні та регіональні асоціації із 44 країн, які представляють понад 100 музичних та музично-театральних фестивалів в різних країнах Європи та світу. Діяльність спрямована на підтримку фестивального руху, підвищення його ролі і значення в міжнародному культурному співробітництві, популяризація мистецтва у суспільств, консолідація професійної спільноти, координація діяльності та обмін досвідом у галузі.

Європейська асоціація фольклорних фестивалів (European Association Of Folklore Festivals –

EFFA) – заснована в 2007 р. в м. Велико Тирново (Болгарія). Орієнтована на збереження, розвиток, популяризація фольклору європейських народів засобами організації і проведення міжнародних фестивальних проектів,і використання сучасних телевізійних, комп’ютерних та ін. інформаційних технологій.

Всесвітня асоціація виставкової індустрії (Global Association of the Exhibition industry – UFI) –

заснована у 1925 р. об’єднує 530 провідних організаторів виставок, виставкові центри, національні та міжнародні виставкові асоціації з понад 82 країн світу. Головна мета – представляти, і підтримувати на світовому рівні виставкову індустрію в цілому та своїх членів; дослідження у галузі, підвищення кваліфікації фахівців шляхом організації і проведення виставкових івентів та ін.

Міжнародна асоціація з організації конгресів і з’їздів (International Congress and Convention

Association – ICCA) – об'єднує постачальників виставкових та конгрес-послуг, туристські агентства, конгрес-центри, готельні і транспортні компанії з понад 80-ти країн світу. Створена 1962 р., штабквартира розташована в м. Амстердам (Нідерланди). Основна мета – надання якісного обслуговування і продукції для міжнародних виставок, конференцій, семінарів, з’їздів тощо, а також розвиток конгресного туризму.

Європейська федерація асоціацій професійних організаторів конгресів (European Federation of the Associations of Professional Congress Organizers – EFAPCO) – заснована в 2007 р. в Швейцарії з метою визнання та інституалізації професії івентора, сертифікація і модернізація послуг, розбудова освіти в галузі організацій зустрічей і конгресів. Важливим напрямом діяльності організації є розширення контактів з європейськими інститутами, зокрема ЄС, Європейською комісією і Парламентом.

Міжнародна організація сценографів, театральних архітекторів і техніків (International

Organization of Stenographers, Theatre Architects and Technicians – OISTAT) – заснована в 1968 р. в м.

Прага (Чеська республіка). Об’єднала театральних художників, архітекторів і техніків з 53-х країн світу, діяльність яких пов’язана зі створенням, дослідженнями та поширенням досвіду в галузі театрального і сценічного дизайну, художнім оформленням вистав, концертів тощо. Ініціювання та проведення міжнародних івент-проектів є одним з пріоритетних напрямі діяльності організації та сприяє подальшій розбудові світової івент-індустрії.

131

Дієвим інструментом розвитку вітчизняної івент-галузі, міжнародного співробітництва, підвищення професійних навичок та захисту інтересів її членів стало фахове об’єднання Асоціація івенторів України (АІУ; Ukrainian Event Association – UEA) – громадська організація, заснована у 2008 р. у Києві. Серед здобутків, що є важливим кроком на шляху цивілізаційного розвитку галузі є розроблені асоціацією Єдиний реєстр івенторів України, до якого увійшли провідні суб’єкти івентринку, які пройшли процедуру перевірки Експертної ради та підписали Етичний кодекс івенторів; «Хартія принципів проведення ефективних тендерів», яка визначає принципи чесної конкуренції в українській івент-індустрії, покликана забезпечити високу якість івент-послуг, дотримання інтелектуальних прав; проведення щорічного незалежного конкурсу знакових подій року міжнародного і національного масштабу «Міжнародна Премія «Ukrainian Event Awards»; започатковані освітні проекти «Event is education», «Азбука івента»,тощо.

Ще одним авторитетним професійним об’єднанням на вітчизняному івент-ринку, яке здійснює координацію у сфері виставкової діяльності є Виставкова федерація України (ВФУ) – громадська організація, заснована в 1997 р., об’єднує провідних вітчизняних суб’єктів галузі. Сприяє розвитку виставкової діяльності в Україні, ініціатором маркетингових проектів, міжнародних фахових конференцій, розробки галузевих стандартів, заходів боротьби з недобросовісною конкуренцією, розвитком фахової освіти тощо.

Література:

1.Зеленська Л. М. Івент-менеджмент : навч. посіб. К. : НАКККіМ, 2018. 148 с.

2.Всесвітня асоціації виставкової індустрії (UFI). URL : http://www.ufinet.org/ ( дата звернення:

21.10.2018).

3.Міжнародна асоціація фестивалів та подій (IFEA). URL :http://www.ifea.com/ ( дата звернення:

21.10.2018).

4.Міжнародна асоціація організаторів заходів (ISES). URL :http://www.specialevents.com/ilea/ises-re- brands-international-live-events-association ( дата звернення: 12.10.2018).

5.Міжнародна асоціація виставок і подій (IAEE). URL :http://www.iaee.com/ ( дата звернення:

18.10.2018).

6.Виставкова федерація України: громадська організація. URL : http://www.expo.jrg.ua/ ( дата звернення: 15.10.2018).

7.Асоціація івенторів України: громадська організація. URL :http://www.aeu.com.ua/ ( дата звернення:

12.10.2018).

Клочко Валентин, доктор економічних наук, професор НАКККіМ

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО МЕХАНІЗМІВ УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРОЮ В РИНКОВИХ УМОВАХ

Актуальність теми дослідження обумовлена потребою врахування реалій сучасності щодо вибору механізмів управління.

Мето даного дослідження є виявлення шляхів вдосконалення управління культурою в сучасних умовах.

Зазначена тематика знайшла відображення у працях видатних вітчизняних вчених – О. Гриценка,В. Ковтуна,О. Копієвської,І. Петрової та ін. Ці проблеми досліджено у працях закордонних вчених – У. Бека, М. Вебера, Р. Дарендорфа, Е. Фромма та ін.

На сьогодні необхідність істотної зміни підходів до культури взагалі і механізмів управління нею зокрема, об'єктивно зумовлена глибокими соціальними зрушеннями, викликаними в постсоціалістичних країнах переходом до ринкових засад господарювання з однієї сторони, і зростаючою їх участю у всесвітній глобалізаційних процесах, з іншою. Ці процеси взаємопов‘язані і взаємообумовлені. Зміна старої адміністративно-командної економіки економікою ринкового типу відбувалося в Україні в історично короткі строки і викликала істотні соціальні зрушення у вигляді масового зубожіння населення, зростання міграційних потоків, виїзду з країни найбільш енергійних,

132

досвідчених людей ,що могли б принести користь нашій державі. Під впливом обох вказаних соціальних процесів відбувається і формування механізмів управління культурою в Україні [1,1213]. Вплив процесів глобалізації на культуру проявляється у наданні простору тим прогресивним тенденціям, які проявили себе в світовій культурі. Це насамперед – забезпечення певного плюралізму соціальних структур постмодерністської доби. Це й підтримка урядових і неурядових організацій, що популяризують національну культуру в сучасних умовах. Національна культура стає все більше відкрита до надбань інших країн.

Заслуговує на увагу всебічне вивчення досвіду передових країн світу по залученню його базових бізнесових структур і коштів населення для функціонування культурних заходів та формування механізмів управління культурою. Бізнесові організації, приймаючи участь в проведенні культурно-мистецьких акцій мають на меті використання культури як засобу усунення соціальних конфліктів, субсидуючи ті види мистецтва, які прямо чи опосередковано пов‘язані з виробничої діяльності фірми, рекламування своєї фірми та її продукції шляхом культурних інновацій.

Щодо сутності процесу глобалізації, то вона може бути охарактеризована зростаючою взаємозалежністю і поступовим просуванням до однорідності країн світу, гомогенізацією різних суспільств, що перетворює весь світ у відкриту систему економічних, політичних, духовних, культурних зв‘язків на основі комунікаційних та інформаційних процесів [1,12-13].

Так само, як галузі економіки, процес глобалізації проявляється у наближенні структур різних країн і їх рухові до певної однорідності. Але водночас збільшується майнове розшарування в матеріальній забезпеченості людей, рівня якості життя, так і в галузі культури.

Через цей суперечливий процес і проходить тенденція руху до однієї різноманітності взаємовпливу національних культур. Сучасна культура відкрита для збагачення культурними цінностями інших народів. Наближення країн одна до одної, що притаманно глобалізаціним процесам є визначальним для розвитку культури сучасного світу, культурний синтез відкриває нові можливості для функціонування культур та їх взаємодії – на думку Жака Дерріди [3, 7].

Так саме глобалізація призвела до виникнення руху «Нью-ейдж», який проголосив докорінну перебудову культури, пропонуючи поєднання західноєвропейського авангардизму, східного езотеризму, психологічного тренінгу та інших феноменів надбання культури світу.

Під впливом обох вказаних соціальних процесів відбувається і формування механізму управління культурою в Україні. Для нього характерні такі процеси, як спрощення адміністративного тиску на культуру,наближення апарату управління до культурних колективів,надання більшої свободи у виборі форм культурної творчості,розширення підготовки кадрів в галузі освіти та мистецтва,боротьба зі спробами заборони свободи слова та вільної творчої діяльності,тощо. Отже, вплив глобалізації на характер руху до цілісності і різноманітності є сперечливим і неоднозначним. Відділення зерна від плевел – справа не лише смаку споживача, але і державної культурної політики.

Література:

1. У.Бек Общество риска. На пути к другому модерну. пер. з німецької В.Сидельника и др. М ПрогрессТрадиция 2000 . 381 с.

2.В.П. Клочко Глобалізація і економічні та соціально-культурні аспекти. К.:ДАКККіМ, 2005.

3.Культурна політика в Україні. Аналітичний огляд за редакцією О. Гриценка.К. УЦКД., 2007 ,160 с.

4.Д. Мусієнко Глобалізація та постмодернізм і проблеми взаємовпливу.”Вісник Книжкової палати”, 2004 № 10.

5.Жак Деррида. Московские лекции. Свердловск 1991.

6.Джозеф Стігліц.Глобалізація та її тягар,К., 2005.

7.Исторический процесс в категориях” культура”, цивилизация”, “глобализация”,М.,: Инфра2003.

8.Многоликая глобализация: культурное разнообразие в современном мире, М.,:Аспект Пресс,2004.

9.Пределы глобализации (культура в контексте глобализационных процессов), М.,2002.

10.Д. Тросби. Экономика и культура. М.: Изд. дом Высшей школи экономики, 2013, 256 с.

11.Е. Фромм. Мати чи бути? пер. О.Міхайлової та А.Буряка.К., Укр.пісем., 2010 ,221 с.

133

Коваленко Єлена, кандидат економічних наук, доцент НАКККіМ

НАПРЯМИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МЕНЕДЖМЕНТУ

ВЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

УXIV столітті в країнах Європи розпочався новий, бурхливий період – епоха Відродження. Початок цієї епохи пов’язаний зі звільненням людини від феодально-кріпосницької залежності, розвитком наук, мистецтв і ремесел.

Епоха Відродження почалася в Італії і продовжила свій розвиток у країнах північної Європи: Франції, Англії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії та Португалії. Пізнє Відродження датується серединою XVIІ століття.

Вплив церковних догматів на життя суспільства ослаб, відроджується інтерес до Античності з

їїувагою до особистості людини, її свободи й можливостей розвитку. Винахід книгодрукування сприяє розповсюдженню письменності. Зароджується світська наука, яка починає витісняє безальтернативний вплив релігійних догматів на життя суспільства. Відбувається глибокий перелом в свідомості, поглядах на світ і людину.

Саме в цей історичний період виникають геніальні погляди та ідеї щодо майбутнього світоустрою й управління життєдіяльністю суспільства. Проведений нами аналіз багатьох наукових джерел, які стосуються епохи Відродження, дозволив виявити два протилежні ідейні напрями бачення майбутнього суспільного порядку та відповідно дві різні концепції культури менеджменту нового суспільства: ринкову (підприємницьку, індивідуалістичну) та гуманістичну (колективістську), яку згодом, назвали «утопічною».

Більш сильним і життєздатним виявився перший напрям. Цьому сприяли такі передумови, як: великі географічні відкриття й утворення колоніальної системи світу; прогрес у суспільному поділі праці, остаточне відокремлення від аграрного виробництва низки промислових галузей; швидкий розвиток товарно-грошових відносин і проникнення їх у всі сфери суспільного життя; еволюція факторів виробництва в сільському господарстві; зародження експериментальної науки й технічний прогрес у промисловій сфері; швидкий розвиток міжнародної торгівлі та переміщення її центру із Середземномор’я в Атлантичний океан; зростання числа та розмірів міст і підвищення економічної й політичної ролі городян у житті суспільства; початок процесу первинного нагромадження капіталу й концентрації влади в багатих громадян.

Саме процес первісного нагромадження капіталу став вихідною точкою не тільки розвитку ринкового укладу, а й формування нових принципів управління.

Процес первісного нагромадження капіталу – історичний процес відділення безпосереднього виробника від факторів виробництва, перетворення його в найманого працівника і трансформація суспільних засобів виробництва та життєвих засобів у капітал. Цей процес у різних країнах мав свою специфіку й затягнувся на 2–2,5 століття. Нагромадження грошового капіталу в руках незначної частини людей (цехових майстрів, купців, лихварів) сприяло виникненню і швидкому розвитку нової форми промислового виробництва – мануфактур.

Мануфактура, засновується на поділі, спеціалізації та кооперації праці й застосуванні ручної техніки. За принципами управління вона кардинально відрізнялася від середньовічного цеху: використовувалася переважно наймана праця; організатор мануфактури, на відміну від майстра в ремісничій майстерні, вже не був безпосереднім виробником товарів; використовується різні форми поділу й кооперації праці, в той час як у майстерні весь виробничий процес виконувався, як правило, одним працівником. У мануфактурах стали виділяти управління у самостійну функцію.

Найяскравішим представником підприємницького напряму й ідеологом народжуваних ринкових відносин в цю епоху був Ніколо Макіавеллі – флорентійський філософ, державний діяч, письменник.

Макіавеллі написав досить багато різноманітних праць. Найбільш відомі з них: «Державець», «Міркування про першу декаду Тита Лівія», «Про військове мистецтво», «Флорентійські хроніки (Історія Флоренції)».

134

У його творах можна виявити ідеї, що становлять навіть сьогодні основу культури й мистецтва менеджменту. У найбільш відомій праці «Державець» містяться окремі висловлювання, рекомендації й афоризми, присвячені питанням лідерства, мотивації, принципам стратегічного та ситуаційного управління, тактики ведення бізнесу в умовах іноземної держави тощо. Ця праця вважається однією із книг, що створили сучасний менеджмент. На його думку, управління – це наука і мистецтво, тобто з одного боку, вміння глибоко аналізувати реальну ситуацію, теоретично осмислювати її і знаходити правильне рішення, а з іншого – майстерна тактика для втілення теорії у практику [1]. Саме це лежить в основі сучасного менеджменту. Хоча «Державець» є трактатом про роль, місце й значення глави держави, центральна тема праці – проблема влади як невід’ємного компонента людських відносин.

Поряд із політичними й управлінськими ідеями, які звеличували та обґрунтовували новий соціально-політичний лад і ринковий устрій, що зароджувалися на розвалинах пізнього феодалізму, з’являлися вчення, прихильники яких не тільки жорстко критикували та заперечують цей лад, а й висували ідеї щодо кардинального оновлення соціального устрою, вказуючи на необхідність зміни системи управління в державі на всіх рівнях і побудову ідеального суспільства. Побудова нового суспільства, на їх думку, мала відбуватися на принципах рівності, солідарності, рівнодоступності благ, колективізму й добровільності праці на загальну користь. Такі соціалістичні проекти – невід’ємний елемент уявлень людини щодо справедливого й щасливого життя, де відсутні приватна власність, жорстокість, насильство та експлуатація людини людиною.

Зтакими з проектами перебудови суспільства й культури менеджменту виступали: Томас Мор

–англійський філософ, політик, релігійний діяч, письменник, святий римо-католицької церкви; Томас Мюнцер – протестантський теолог, ідеолог Реформації у Німеччині; Томмазо Кампанелла – домініканський монах, італійський філософ, теолог, поет та інші мислителі того часу [2; 3]. Вони за допомогою створення ідеальних гуманістичних моделей суспільного устрою, виступили з критикою системи експлуатації, пропагували ідеї соціальної справедливості, розробили проекти майбутнього устрою та мистецтва управління державою.

Література:

1.Мак’явеллі Н. Флорентійські хроніки. Державець. Пер. з італ. Харків : Фоліо, 2007. 415 с.

2.Мор Т., Кампанелла Т. Утопія. Місто Сонця. Пер. з лат. Київ : Дніпро, 1988. 328 с.

3.Смирин М. М. Народная реформация Томаса Мюнцера и Великая Крестьянская война. Москва : АН

СССР, 1955. 566 с.

Колосова Наталя, кандидат історичних наук, доцент НАКККіМ

ФРН В ІСТОРІЇ МЕЦЕНАТСТВА: «НОВИЙ АЛЬЯНС» БІЗНЕСУ Й КУЛЬТУРИ

Сучасний світ охоплений глобалізаційними процесами, в контексті яких глобалізується і філантропія. Однак розмивання меж у сфері меценатства і спонсорства в добу глобалізації, як і в інших сферах суспільного життя різних країн, супроводжується не ослабленням, а зміцненням національної ідентичності. Неможливо зобразити якийсь єдиний, спільний портрет сучасного європейського донора культури, оскільки існує достатньо широкий спектр різнорідних практик і мотивацій доброчинної діяльності. В «Огляді благодійності в Європі», здійсненому Фонд де Франс (cerphi – квітень 2015) різні моделі суспільного устрою досліджуваних країн представлені як певні рамки, в межах яких завжди своєрідно виражається і реалізується філантропія. Досвід ФРН, де традиції меценатства мають глибоке коріння в суспільстві, сягаючи глибини століть, досвід Франції, де сильне громадське суспільство здійснює доброчинну діяльність з допомогою вперше розроблених асоціацій; досвід Великої Британії, що ілюструє історично сформовану англосаксонську модель, де філантропія є невід`ємною складовою способу життя; досвід Швеції – країни з соціально орієнтованою демократичною культурою, де держава й релігійні інститути створюють

135

суспільні блага, та ін., доводять, що будь-яка спроба представити «основну» чи типову модель доброчинної діяльності у сфері європейської культури є ризикованою. [11, 8].

Мета роботи – дослідити меценатську діяльність ФРН.

У ФРН, яка має давні традиції меценатства та найпотужнішу в Європі економіку, установи й заклади культури традиційно фінансуються переважно державою. Практикуються також наступні форми підприємницької участі в розвитку культурно-мистецької сфери: фонди меценатських пожертв; грошові й речові пожертви; членство підприємців в опікунських органах культурних установ та спонсорство.

Близько 60% приватних вкладень в культуру надаються в формі матеріальної допомоги – комунікаційної, транспортної, тощо.

За офіційними даними, витрати приватного капіталу на культуру становили у 80-х роках ХХ століття від 100 млн. до 1 млрд. марок, однак Федеральна спілка німецької промисловості називала значно скромнішу цифру – 30 млн. марок [5, 1]. Коментуючи наведені цифри, німецькі дослідники відзначають, що вони не дають уявлення про глибину нового альянсу підприємництва й культури. Водночас підкреслюється, що приватне фінансування не може й не повинне повністю замінити традиційне державне, котре є класичною європейською моделлю фінансування культурномистецької сфери: «Існує небезпека, що державі доведеться брати на себе найбільш складні й малопопулярні заходи; не варто забувати, що приватні пожертви – це до певної міри також громадські кошти, оскільки вони на 60% позбавляються від податків, хоч розподіляється при цьому не державою, а приватними руками; державні фонди й опікунські об’єднання дають кращі можливості для залучення приватного капіталу; ці громадські організації також керуються 60-ти відсотковою податковою пільгою; в них вища доля громадянської участі» [1, 1].

Наприкінці ХХ ст. німці підрахували, що в ФРН 680 тис. людей займалися створенням, розповсюдженням і збереженням культури та мистецтва. Витрати на цей персонал складали 40 млрд. марок і частково повертали в державний бюджет в формі податку на прибуток, водночас помітно збільшуючи купівельну спроможність громадян. Було підраховано також, що кожен театральний глядач, як правило, залишає 25 марок у транспорті, книжкових лавках, буфетах тощо. Таким чином економічне значення установ і закладів культури для німецьких підприємців та уряду стало цілком очевидним і враховується при виробленні сучасної культурної політики.

Прикметно, що 22% респондентів – великих корпорацій, заявили, про те, що вони цілеспрямовано фінансують молодих невідомих художників. Отже, в питанні пріоритетів меценатської діяльності ФРН вигідно відрізняється, наприклад, від Італії: німці віддають перевагу не лише відомим іменам, шанують нові художні ідеї.

Загалом структура меценатських і спонсорських капіталовкладень у ФРН розходиться з традиційною ієрархією галузей німецької культури, де пріоритетним є література, музика, театр. Окрім музики, приватні доброчинці віддають перевагу образотворчому мистецтву, краєзнавству, охороні пам’яток, дещиця дістається літературі, етнографії, архітектурі [1, 2].

Як свідчить наведена вище інформація, ФРН, як і вся Західна Європа у 80-ті роки ХХ ст. вступила в епоху «нового альянсу» між підприємництвом і культурою, виявляючи характерні особливості меценатської та спонсорської діяльності.

Література:

1.Благотворительность в России и за рубежом. // Росс. гос. библиотека. НИН Информкультура. Москва.1993 Вып. 4.5. Информ. сообщ. № 1–9.

2.Д’арсі Доран. Особливості Італії: нові благодійники.. URL: https: www.the finansialist. сom / italys- newphilanthropists-diego-della-valle-colossenm-tods /”the Financialist(опубліковано 1 жовтня 2012.-С.І-3).

3.Газета Виборча (Польща). 1992. № 241. С. 10.

4.Гриценко О. Культурна політика України: Короткий історичний огляд // Культурна політика: методологічні, правові, економічні проблеми: Зб. статей. Київ.:УЦКД, 1995. С. 5 – 26.

5.Благотворительность в России и за рубежом. // Росс. гос. библиотека. НИН Информкультура. Москва. 1993 Вып. 6–7. Информ. сообщ. № 1–9.

6.Воблен Т. Теория праздного класса. Москва: Прогресс, 1984. / Електронний варіант: Royalibru 194 с.

136

7. Загоруйко Ю. Коопреративний соціокультурний вектор скандинавських країн // Гаджилова Г.О, Дроздовский Д. В., Васьків М. С. та ін. Стратегії і практика культурних перетворень: зарубіжний досвід: Монографія. Тернопіль: Джура, 2015. С. 91-109.

8. Золотова Л. Модели и практики спонсорства и фандрейзинга во Франции // Культура и бизнес: формулы сотрудничества (м-лы исследования). М., 2005. 378 с.

9. Козловски П. Принципи этической экономики Спб.: Экономическая школа и СПБ-кий гос. универс. экономики и финансов, 1999. 344 с.

10. Культурна політика України: Наук.-практ. Конференц (Київ, 11-13 квітня 1995 р.) : Зб. м-лів. Київ.

УЦКД, 1995. 40 с.

11.Матеріальна підтримка культурних проектів: світовий досвід та можливості застосування в Україні: Монографія / Безгін О. І. керівн. автор. колект., Бернадська Г. Є., Берунова Л. О., Кочарян І. С., Успенська О. Ю. Київ: І-т культурології нац. академії мистецтв України, 2010. 192 с.

12.Огляд благодійності в Європі: Обсервація Фонд де Франц – квітень 2015.//http://www.cerphi.org/ wpcontent/uploads/2011/05/panorama_de_la_philanthropie_en_europe.pdf

Куцак Світлана, асистент кафедри івент-менеджменту та індустрії дозвілля КНУКіМ

ВІДРОДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙНИХ МАСОВИХ СВЯТ В УКРАЇНІ

Отримання Україною державної незалежності обумовило суттєві зрушення у святковій культурі в цілому та масових святах зокрема. Означеним процесам передувало прийняття Конституції України, у ст. 11 якої зазначається, що «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» [10]. Як зазначає О. Ліманська, «акумулюючи у собі духовні цінності народу, свято виконує роль дієвого механізму передачі культурних традицій від покоління до покоління, своєрідного стабілізатора життєдіяльності суспільства і держави. Тому винятково важливим є зберегти цінний досвід традиційної обрядової культури, особливо народних календарних свят й створити умови для його продуктивного використання в сучасній практиці святотворення і розвитку обрядової культури незалежної України» [11, 86].

У цьому контексті доцільно наголосити на поверненні традиційних (передусім – релігійних) свят. Водночас, варто зауважити, що ще у грудні 1990 р. було прийнято постанову Верховної Ради УРСР «Про пропозиції святкових і неробочих днів в Українській РСР», у якій йшлося про доцільність «з метою задоволення потреб віруючих громадян Української РСР визнати неробочими дні релігійних свят – Різдва Христового (7 січня), Великодня і Трійці (по одному дню)» [12]. Т. Гаєвська, здійснивши дослідження, присвячене відродженню народної обрядовості в Україні, також стверджує, що «початок відродженню релігійних обрядів було покладено наприкінці ХХ ст., в час коли країна – ще Радянська! – відзначала 1000-річчя введення християнства на Русі» [3, 15].

Активізувало процес святкового «відродження» й прийняття закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991 р.), згідно з яким «кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь–яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи... Не допускається будь–яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії» [6]. Спонукає до зростання ролі церкви в суспільстві й демократизації суспільної свідомості відкриття на початку 90-х рр. ХХ ст. Української автокефальної проавославної церкви й Української православної церкви Московського патріархату.

Про цей період українська етнолог Н. Стішова пише: «у святкові дні засоби масової інформації транслюють урочисті Богослужіння з головних храмів столиці та інших міст за участі перших осіб держави, представників уряду та міськадміністрації. Стало престижним і модним публічно виявляти

137

свої релігійні переконання, що охоче використовували лідери різних партійних об’єднань і блоків, особливо перед черговою виборчою кампанією... Ознаки релігійного відродження помітні по всій території України, особливо в західних її регіонах, що проявляються у поверненні до відзначення релігійних свят та обрядів. Окрім дванадесятих свят, особливої популярності набули храмові свята та вшанування померлих (осінні поминальні суботи напередодні «Дмитра»)» [14, 180-181].

Відродження національної самосвідомості, мови, звичаїв українського народу, що стало прикметою 90-х рр. ХХ ст., обумовило відновлення таких свят як Різдво, Масляна, Івана Купала, Обжинки, Великдень, Трійці, інших. Загалом, традиційну святково-обрядову культуру наших співвітчизників складають, передусім, календарно-християнські свята зимового, весняного, літнього та осінніх циклів. У традиційному українському суспільстві вони регламентували переважну більшість життя української родини – виробничу, побутову, дозвіллєву. Проте особливою активністю відзначалася зимова святкова культура українців, що пояснювалося сприятливими для неї умовами (зокрема, відсутністю польових сільськогосподарських робіт).

Традиційні зимові святкування українців розпочинаються святом Введення в храм Пресвятої Богородиці (4 грудня), зміст якого зводиться до вшанування матінки–землі, що починає спочивати аж до Благовіщення (7 квітня). Це свято супроводжується численними повір’ями, які відроджуються у пам’яті українців: забороною копати землю взимку, вірою в полаз, ворожінням на щасливу долю тощо. «Кликати» долю й ворожити на щасливе заміжжя дівчата-українки продовжують у день пам’яті великомучениці Катерини (7 грудня), яку вважають берегинею жіночою долі, та свято Андрія Первозванного (13 грудня). Весільно-ворожільні обряди вже у перше незалежне десятиліття трансформуються у деяких селах України у справжні гуляння, супроводжувані піснями, танцями, молодіжними розвагами.

Увесь грудень насичений релігійними обрядовими дійствами, що відзначають українці – це і свято пророка Наума (14 грудня), і мучениці Варвари (17 грудня), і преподобного Сави (18 грудня), і Миколи Чудотворця (19 грудня), й святої Ганни (22 грудня.). Проте, дійсно масовими є Різдвяні свята (Святвечір, Щедрий вечір, Водохреща), до яких українці готуються заздалегідь – ще від Дня Спиридона, що припадає на 25 грудня. Зокрема, відроджуються традиції «маланкувати» та «посівати». Свято, що припадає на день Богоявлення, Йордану або, як у нас прийнято називати – Водохреща, пов’язане із освяченням води у річці або водоймі. Під час відправи урочистого богослужіння люди вмиваються, бризкають один на одного або ж купаються в ополонці. Завершує зимовий цикл свят день Петра Вериги.

З 2007 р. до різдвяних святкувань приурочено Всеукраїнський фестиваль вертепів «Карпатія» (м. Коломия Івано–Франківської обл.), ініціатори якого вбачають мету фестивалю у «приверненні уваги громадськості до такого яскравого виду українського народного мистецтва, як вертеп і показ кращих зразків цього мистецтва на сьогоднішній день. Підсумовуючи святковий марафон, що розпочинається Католицьким Різдвом і триває до Водохреща, фестиваль «Карпатія» є культурною подією загальнонаціонального значення, у якій приймають участь найкращі театральні колективи України, що грають вертепи. Також фестиваль популяризує національну культуру, українську мову, сприяє творчим контактам митців з глядачами та один з одним, дає змогу самореалізуватись обдарованій молоді та піднімає культурний рівень українців» [2]. Народні й аматорські колективи з усієї України презентують свої театралізовані вертепи. Родзинкою фестивалю є виступ «Зіркового» вертепу, серед учасників якого – відомі громадські та політичні діячі (Євген Нищук, Олесь Доній, Юрій Луценко, Лесь Подерв’янський та інші).

Згодом подібні фестивалі поширилися по усій країні. Наприклад, у 2017 р. святкова феєрія з гучною назвою «Вертеп-фест» захопила у різдвяні дні Харків. Дитячі та дорослі театральні колективи з усієї України виступили на головній вулиці міста, у лікарнях та школах, освітніх майданчиках та закладах культури. Яскраві виступи вертепних театрів, колядників і щедрувальників, позбавившись суто релігійного та політичного забарвлення, перетворили Харків на туристичну атракцію.

Як бачимо, завдяки запровадженню різноманітних фестивалів (фестиваль вертепів, фестиваль народної творчості та народних ремесел, фестиваль церковних дзвонів та ін.) здійснюється «реставрація» масової святкової культури. Наприклад, традиційним у багатьох селах України є

138

«День села» (зазвичай, відзначається на Храмове свято), який супроводжується різноманітними ярмарками, виставками сільгосппродукції, концертами народних колективів, що дозволяє відвідувачу ознайомитися із культурою даної місцевості, його історією, відчути місцевий колорит та самобутність.

Як влучно підсумувала процеси відродження масових свят в Україні О. Ліманська «сучасні календарні й християнські свята перетворились на загальнонародні свята в Україні (Різдво Христове й Новий Рік, Великдень, Масляна, Трійця, Покрова тощо), кожне з них міфологічно заглиблено в архаїчну культуру і набуває нині нового змісту, де органічно проявляється ідеологічне навантаження, пов’язане з розвитком національно-патріотичної й формуванням державницької самосвідомості, та естетико-рекреаційне призначення» [11, 86].

Література:

1.Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис. Мюнхен: Укр. Вид-во, 1958. Ч. ІІ 290 с.

2.Всеукраїнський фестиваль вертепів "карпатія". URL: http://ostbar.com.ua/projects.php.

3.Гаєвська Т.І. Народна обрядовість в незалежній Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук : спец. 17.00.01 - теорія та історія культури . Київ, 2006. 23 с.

4.Гайдукевич К.А. Масові свята: ретроспектива і перспектива // Культурно-дозвіллєва діяльність у сучасному світі : колективна монографія. Київ: Вид-во ЛІРА, 2017. 328 с. С. 28-47.

5.Ефанова М. В Харькове возрождают традиции народного рождественского театра. URL: https://vecherniy.kharkov.ua/news/128195.

6.Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/

987-12.

7.Закон України «Про державні та інші свята, пам’ятні дати і скорботні дні. URL: http://www.memory.

gov.ua.

8.Келембетова В. Суспільно-побутові функції радянської обрядовості: монографія. Київ: Наук. думка,

1984. 190 с.

9.Конституція України. URK: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96–ВР.

10.Ліманська О. Сучасна обрядова культура українських свят в системі духовних цінностей суспільства

//Вісник ХДАДМ: Зб. наук. ст. Харків: ХДАДМ, 2009. № 1. C. 79-87.

11.Ліманська О. Сучасна обрядова культура українських свят в системі духовних цінностей суспільства

//Вісник ХДАДМ: Зб. наук. ст. Харків: ХДАДМ, 2009. № 1. C. 79-87.

12.Постанова Верховної Ради України "Про День незалежності України / Відомості Верховної Ради України. 1992. № 20. С. 279. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2143-12.

13.Романів О. Тарас Шевченко – натхненник діяльності НТШ // Тарас Шевченко і національно визвольні змагання українського народу: зб. матеріалів міжн. наук. конф. Київ, 1998. С. 90-99.

14.Стішова Н. Українські календарні свята осіннього циклу: монографія // Київ : НАН України, 2017.

240 с.

Панченко Світлана, кандидат культурології, доцент НАКККіМ

КОНФЕСІЙНЕ ПАЛОМНИЦТВО ЯК ІНСТРУМЕНТ КУЛЬТУРНОГО ДІАЛОГУ

Порівняно з європейськими країнами, Україна не використовує той потенціал, який для її економічного зростання та вирішення існуючих проблем охорони історичної спадщини, могли б надати різні види туризму.

Вітчизняна традиція наукового дослідження конфесіоналізації релігійного життя в Україні в основному склалася:

по-перше, як історико-філософський аспект дослідження присутності і впливу конфесійного фактора на суспільно-політичні, економічні, національно-культурні, міжнаціональні, правові та духовні процеси і явища в Київській Русі, а пізніше – в Україні;

по-друге, як подальше наукове вивчення конфесійної світоглядно-релігійної орієнтації, переорієнтації та диференціації віруючих, ієрархії, кліру, інституалізації мережі церковно-релігійних структур за конфесійною ознакою, спричинених сучасними умовами функціонування конфесійних спільнот.

139

Зокрема, об’єктом конфесіології постають процеси конфесіоналізації в якісно нових умовах реалізації свободи совісті, релігійної свободи доби незалежності України; трансформації позицій конфесійних спільнот щодо держави, суспільства, ставлення до інших релігійних спільнот в умовах чинного законодавства, нових політичних, економічних та духовних пріоритетів тощо В той же час у Європейських країнах історичні об’єкти приносять величезні прибутки саме за рахунок туризму та туристів. По суті, самі історичні об’єкти здатні забезпечити власне утримання і виступити одним із джерел наповнення бюджету.

На сучасному етапі свого розвитку в українській спільноті – в силу економічних негараздів та кризового стану – переважає чисто меркантильне ставлення до дійсності, а потужний духовний компонент відходить, так би мовити, на другорядні ролі. Наразі, саме історичні пам’ятки дають можливість органічно поєднати в українському культурному просторі матеріальне і духовне, як це вдається зробити, наприклад, в Італії чи у Франції.

Насамперед нас цікавить історична традиція дослідження туризму, яка складається з двох великих проблемних напрямів: 1. Багатовікової всесвітньої історії подорожей, а також історії становлення сучасного масового туризму і туристичної галузі; 2. Історії країн і народів, знання та розуміння якої необхідне для правильного складання туристських програм чи маршрутів.

Зазначимо, що паломництво – одна з найстаріших форм релігійного туризму. Існує велика кількість місць призначення та об’єктів, які за своєю природою чи історичною цінністю представляють інтерес для вітчизняних та іноземних відвідувачів з усього світу, які беруть участь у паломництві, зосереджуючись на відвідуванні релігійних об’єктів з метою консолідації певної віри та розвитку ідентичності. Ці місця привертають увагу відвідувачів не тільки з релігійних причин, але

із точки зору інтересу до історії, архітектури чи художніх цінностей

Урелігійному туризмі зазвичай виділяють декілька видів паломництва, що класифікуються за різними ознаками:

за числом учасників і сімейною приналежностю – індивідуальні, сімейні та групові

паломництва;

за терміном подорожування – тривалі і короткочасні паломництва;

за сезонністю – довільні цілорічні паломництва, або приурочені до певних релігійних свят;

за об’єктами відвідин – відвідини конфесійних культових місць (монастирів, храмів), а також природних культових місць (святих гір, озер, печер, джерел);

за місцем розташування об’єктів паломництва – внутрішні (в межах державних кордонів) і закордонні паломницькі тури;

за ознакою обов’язковості – добровільні і обов’язкові паломницькі тури (наприклад, в ісламі паломництво – хадж, є обов’язковим для кожного правовірного).

Серед причин здійснення паломництва можна виділити зокрема такі:

– бажання зцілитися від душевних і фізичних недуг;

– потреба помолитися за рідних і близьких;

– сподівання знайти благодать;

– поклик виконати богоугодну роботу;

– надія відмолити гріхи;

– можливість висловити подяку за блага, послані зверху;

– обов’язок проявити відданість вірі;

– прагнення до подвижництва в ім’я віри;

– віра в нагоду знайти сенс життя.

Розгляд феномену релігійного туризму та з’ясування специфіки свідомості сучасної людини, характеристики соціального, культурного та економічного статусу різних соціальних груп, що визначають різноманітні туристичні мотиви, які мають значний вплив на вибір туристичної активності конкретної ідентичності, передбачає звернення до культурологічних та мистецтвознавчих розвідок зарубіжних теоретиків.

Зокрема, Києво-Печерська лавра як древня сакральна установа і Києво-Печерський історикокультурний заповідник як науковий і просвітницький комплекс, співіснуючи поряд один з одним, можуть і повинні, з одного боку, вдосконалювати культуру паломництва віруючих, а з другого, –

140