Культура і мистецтво 2018

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

КУЛЬТУРА І МИСТЕЦТВО:

СУЧАСНИЙ НАУКОВИЙ ВИМІР

Матеріали II міжнародної наукової конференції молодих вчених, аспірантів та магістрів

6–7 грудня 2018 року

Київ – 2018

1

УДК 7.01:008

Культура і мистецтво: сучасний вимір : матеріали II міжнар. наук. конф. молодих вчених,

аспірантів та магістрів, 6–7 груд. 2018 р. М-во культ. України; Нац. акад. кер. кадрів культ. і мистец.

Київ: НАКККіМ, 2018. 372 с.

Збірник матеріалів присвячено актуальним питання гуманітарних наук, експертної діяльності в галузі культури і мистецтва, соціокомунікаційним процесам в інформаційній, бібліотечній й архівній справі, традиціям та сучасним напрямам сценічного й аудіовізуального, а також музичного мистецтва. До того ж, висвітлено теоретико-практичний міжкультурний потенціал соціокультурної послуги, практики дизайну і реклами, аналізовано стан, проблеми і перспективи хореографічної культури у державотворчому процесі.

Рекомендовано науковим співробітникам, працівникам бібліотек, викладачам і студентам вищих навчальних закладів та широкому коло читачів.

Редакційна колегія:

Литвин С. Х., доктор історичних наук, професор, проректор з наукової роботи та міжнародних зав’язків НАКККіМ (голова редколегії)

Іванов С. В., доктор хімічних наук, професор, перший проректор НАКККіМ (заступник голови редколегії)

Члени редакційної колегії:

Андресюк Б. П., доктор політичних наук, професор, директор Інституту дизайну та реклами НАКККіМ Дичковський С. І., кандидат педагогічних наук, доцент, директор Інституту практичної культурології та

арт-менеджменту НАКККіМ Кулиняк М. А., кандидат мистецтвознавства, доцент, директор Інституту сучасного мистецтва

НАКККіМ Герчанівська П. Е., доктор культурології, професор, завідувач кафедри культурології та інформаційних

комунікацій НАКККіМ Карпов В. В., доктор історичних наук, завідувач кафедри мистецтвознавчої експертизи НАКККіМ

Копієвська О. Р., кандидат педагогічних наук, професор, заслужений працівник освіти України, завідувач кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККіМ

Хоролець Л. І., професор, народна артистка України, завідувач кафедри сценічного та аудіовізуального мистецтва НАКККіМ

Корисько Н. М., доцент, заслужений працівник культури України, заступник завідувача кафедри хореографії НАКККіМ

Мустафаєв Ф. М., народний артист України, завідувач кафедри естрадного виконавства НАКККіМ Прищенко С.В., доктор наук габілітований у галузі дизайну, професор кафедри графічного

дизайну, завідувач відділу аспірантури та докторантури НАКККіМ Денисюк Ж.З., кандидат культурології, доцент, завідувач відділу наукової та редакційно

видавничої діяльності НАКККіМ Тишкевич К.І., заступник завідувача відділу наукової та редакційно-видавничої діяльності НАКККіМ

Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

(протокол № 6 від 27грудня 2018 року)

Позиція авторів може не збігатися із позицією редакційної колегії збірника. Автори несуть повну відповідальність за викладений матеріал.

© Автори матеріалів, 2018 © НАКККіМ, 2018

2

ЕКСПЕРТНА ДІЯЛЬНІСТЬ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРІ І МИСТЕЦТВА

Карпов Віктор, доктор історичних наук, завідувач кафедри мистецтвознавчої експертизи НАКККіМ

ЕКСПЕРТИЗА КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ: АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

Мета полягає у проведенні практичного дослідження ринку надання послуг з експертизи культурних цінностей та формування парадигми нової культурної індустрії. Застосування наукових методів дозволяє розкрити сутність феномену функціонування ринку надання послуг з експертизи культурних цінностей, визначити його динаміку та сформувати пропозиції з інноваційного розвитку.

До завдань наукового дослідження віднесено визначення особливостей культуроніки ринку надання послуг експертизи культурних цінностей. Проблема досліджується вперше з позицій існуючого законодавства, законодавчих ініціатив та на прикладі його практичного застосування.

Актуальність теми. Культурна політика в галузі організації та проведення експертизи культурних цінностей відображена у сформованому за роки періоду незалежності України законодавстві. Попит на проведення експертизи виникає при оцінці надходжень предметів до бібліотеки, архіву чи музею щодо визначення їх культурного та історичного значення при прийомі до музейного, архівного чи бібліотечного фонду, що визначено відповідними законами. Також вагомим є попит на проведення експертизи при необхідності вивозу культурних цінностей за кордон. Тут державна експертиза культурних цінностей проводиться з метою захисту культурної спадщини від несанкціонованого та небажаного вивезення і збереження у національному культурному фонді предметів, що мають важливе значення для культури.

В Україні законодавчо врегульовано питання проведення експертизи культурних цінностей при переміщенні їх через державний кордон. Уряд та Міністерство культури України не створили державний орган з проведення експертизи, а надали такі повноваження значній кількості установ та організацій. Контроль за наявністю у таких організаціях фахових експертів відсутній.

Проте, в Україні сформувався і діє приватний ринок надання послуг з експертизи культурних цінностей, який не пов'язаний із питанням перетину державного кордону і функціонування якого потребує урегулювання. Питання способу організації експертної діяльності в галузі культури й визначає актуальність теми дослідження.

Надання послуг з експертизи культурних цінностей можна розглядати як новітній феномен культурної індустрії. У цьому значенні ця проблематика ще не ставала предметом самостійного наукового студіювання і це відкриває нові можливості для визначення пріоритетів розвитку цієї сфери.

Інновації у цій сфері полягають у запровадженні ліцензування діяльності експертів, встановленню контролю за рівнем об’єктивності експертизи, інформатизації самого процесу, а також утворенні єдиного державного органу з оцінки культурних цінностей і позбавлення невластивих функцій інших установ. Вбачається за необхідне посилення фахової підготовки експертів у вищих навчальних закладах мистецького спрямування.

Виклад основного матеріалу. Правові відносини у царині обігу культурних цінностей регулює Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». Заявлено, що він спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва України у сфері культури.

Міністерство культури України, як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у цій сфері затверджує порядок оформлення права на вивезення, тимчасове вивезення культурних цінностей та контролю за їх переміщенням через державний кордон України, а також перелік державних установ, закладів культури, інших організацій, яким надається право проведення державної експертизи культурних цінностей.

3

Вказаним законом на Міністерство культури України покладається забезпечення проведення державної експертизи культурних цінностей, заявлених до вивезення (тимчасового вивезення), та при поверненні після тимчасового вивезення.

Відповідно до вимог уже вказаного закону Кабінет Міністрів України постановою від 26 серпня 2003 р. № 1343 встановив Порядок проведення державної експертизи культурних цінностей та розміри плати (тарифи) за проведення державної експертизи культурних цінностей. Розміри плати або тарифи за проведення державної експертизи культурних цінностей з того часу не переглядалися та не відповідають реаліям ринку культурних послуг.

У свою чергу у відповідності до встановленого законодавства Міністерство культури України своїм наказом від 11 вересня 2014 року № 744 затвердило Перелік державних установ, закладів культури, інших організацій, яким надається право проведення державної експертизи культурних цінностей [9]. У лютому 2016 року цей Перелік був уточнений (наказ № 36 від 8.02.2016), а 31.03.2017 уже цей наказ було скасовано та запроваджено новий № 267 Перелік державних установ, закладів культури, інших організацій, яким надається право проведення державної експертизи культурних цінностей. Одразу тут і зазначу, що назва наказу не відповідає його суті, а саме: надається право проведення експертизи при вивезенні або ввезенні культурних цінностей, а не загалом.

Державним установам, закладам культури, іншим організаціям, що увійшли до зазначено переліку рекомендовано проводити державну експертизу культурних цінностей відповідно до утвердженого Кабінетом Міністрів України порядку та затвердити персональний склад працівників, які безпосередньо проводитимуть державну експертизу культурних цінностей. Проте вимог до таких фахівців не визначено. Окрім цього вказані установи повинні щороку до 01 лютого надавати управлінню контролю за переміщенням культурних цінностей та охорони культурної спадщини Мінкультури України для узагальнення звіт про проведення державної експертизи культурних цінностей за встановленою формою.

Відповідно до цього наказу право проводити експертизу надано 133 організаціям. Серед них музеї – 66, архіви – 32, бібліотеки – 24, науково-дослідні центри – 2, регіональні органи державного управління у сфері культури – 3, театри – 2, вищі навчальні заклади – 2, громадські організації – 1, приватні підприємства – 1 (див. Таблицю 1).

експертизи культурних цінностей з метою визначення їх можливості вивезення з України суперечить ст. 2 Закону України «Про музеї та музейну справу». Закон визначає, що діяльність музею, пов'язана з науковою атрибуцією, експертизою, класифікацією, державною реєстрацією та усіма видами оцінки предметів, які можуть бути визначеними як культурні цінності проводиться з єдиною метою – їх включення до Музейного фонду України, а не вивезення за кордон.

Наділення музейних та інших установ правом проведення експертизи культурних цінностей з метою їх вивезення за кордон суперечить їх функціональному призначенню та є причиною виникнення корупційних ризиків і сприяє розвитку тіньового сектору державної експертизи.

При визначенні організацій, яким надається право проведення державної експертизи за їх згодою Міністерство культури України не здійснює перевірку наявності науковців, що відповідають кваліфікаційним вимогам і мають спеціальні знання та безпосередньо проводять мистецтвознавчу експертизу. Як приклад, Меморіальний комплекс «Висота Маршала І. Конєва» та ін. Це дає можливість некваліфікованим працівникам закладів культури формально проводити експертизу та рекомендувати культурні цінності до вивезення, що у свою чергу мають бути занесені до Музейного фонду України. В результаті такої політики при вирішенні питання проведення державної експертизи утворився нелегальний ринок оцінки культурних цінностей, що є причиною корупції у закладах яким Міністерством культури України надане таке право.

Порушення норм закону спостерігається навіть у сертифікованих експертів: Київський обласний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України надав висновок Білоцерківському краєзнавчому музею щодо оцінки історичної холодної та вогнепальної зброї як «сувенірної та такої, що є різновидом господарсько-побутового призначення».

Згідно з проектом наказу деякі організації мають можливість проведення експертизи культурних цінностей у 10 групах культурних цінностей (Закарпатський краєзнавчий музей ім. Т.Легоцького), 8 групах (Житомирський краєзнавчий музей), 7 групах (Волинський, Рівненський краєзнавчі музеї). Тут зауважимо, що усі згадані музеї територіально знаходять у прикордонні.

У 3 групах заявлено 8 музеїв, 11 музеїв у 4 групах, 9 музеїв у 5 групах і 6 музеїв у 6 групах культурних цінностей. Загалом за дванадцятьма групами культурних цінностей заявлено 293 позиції за якими проводиться експертиза культурних цінностей 133 установами (див. Таблицю 2).

5

Розміри плати (тарифи) за проведення державної експертизи культурних цінностей встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 26 серпня 2003 року № 1343. З часу прийняття постанови тарифи і не переглядалися. Максимальний розмір плати за просту експертизу становить 13 грн. 21 коп., а за складну експертизу 26 грн. 42 коп. за одиницю.

Кошти, що надходять від проведення державної експертизи, підлягають зарахуванню до державного бюджету і використовуються на потреби бюджетних установ і організацій, які проводили експертизу, відповідно до законодавства. Відчутна різниця недоотриманих бюджетом коштів свідчить про недооцінку державними органами влади важливості регулювання у цій сфері.

Результатом такого стану організації експертної діяльності у галузі культури стає не тільки безповоротна втрата Музейного фонду України і фінансові втрати, а, подекуди, й створення злочинних організованих груп, що профілюють свою діяльність у цій сфері.

Окрім відсутності контролю за відповідністю експертів кваліфікаційним вимогам в Україні не запроваджено контроль або ліцензування діяльності експертів. І на прикладі значних фінансових втрат та недоотриманих коштів державним бюджетом від експертної діяльності, та високий рівень корупційних ризиків при організації роботи з проведення державної експертизи культурних цінностей постає питання про запровадження ліцензій на таку діяльність і запровадження дієвого механізму контролю у цій царині. У цьому контексті виправданим є створення державної установи з експертизи культурних цінностей.

Прототипом може слугувати досвід Міністерства юстиції України, яке має Реєстр атестованих судових експертів, що мають відповідну фахову освіту та значний стаж експертної роботи, практичні навички в користуванні спеціалізованим програмним забезпеченням, технічними засобами, експертним обладнанням та у повній мірі можуть забезпечити весь спектр експертних досліджень.

Аналіз досвіду функціонування ринку культурних послуг у царині експертизи культурних цінностей свідчить про недосконалість підходів до організації роботи з проведення державної експертизи культурних цінностей і, очевидно, нагальною вимогою є їх зміна та утворення єдиної державної установи за цим напрямом, що дозволить уникнути корупційних ризиків у цій сфері та надійно забезпечить державні інтереси у збереженні культурної спадщини.

У цьому контексті є важливим фактором ініціатива народних депутатів України щодо реформування сфери експертної діяльності у частині переміщення культурних цінностей. Зазначаючи новаторський характер запропонованого ними законопроекту відзначаємо той факт, що автори зупинились на проблемі регулювання тільки однієї сторони експертної діяльності і не торкаються проблеми державного регулювання загалом експертизи культурних цінностей.

Потребують уточнень деякі основні поняття та терміни, зокрема, визначення терміну «експертиза культурних цінностей» і її функції, розподіл обов'язків та надання державою дозволу на проведення експертизи культурних цінностей, порядок акредитації державних та приватних установ, врегулювання прав музеїв, архівів і бібліотек робити державну експертизу з метою переміщення культурних цінностей, визначення стажу працівника для отримання звання експерта, уточнення повноважень регіональних органів та їх взаємодія з центральним органом влади у сфері культури і надання відповіді на питання чи може приватний підприємець бути працівником державного закладу і одночасно надавати послуги експерта культурних цінностей.

Уряд та Міністерство культури України не сформували державний орган з проведення експертизи, а надали такі повноваження значній кількості установ та організацій. Контроль за наявністю у цих організаціях фахових експертів відсутній. Міністерство культури України надає дозвіл на вивіз культурних цінностей за кордон за заявочним принципом по формальним ознакам відповідності чинному законодавству.

Ринок послуг з експертизи культурних цінностей за розрахунковою оцінкою спеціалістів може складати понад 10 млн. грн. на рік із значною перспективою росту ринку, у той час як держава теж за розрахунковою оцінкою проведеною на основі діючих тарифів отримала 265 тисяч грн.. Позиції держави на цьому ринку слабкі через хибний спосіб організації порядку проведення експертизи культурних цінностей, що обумовлює значні фінансові втрати.

6

Інновації у цій сфері полягають у запровадженні ліцензування діяльності експертів, встановленню контролю за рівнем об’єктивності експертизи, опрацювання чітких критеріїв за якими проводиться експертиза і до якої групи відноситься предмет (національного, державного, регіонального, місцевого значення і т. ін.), інформатизація самого процесу видачі акту експертизи та дозволу на вивезення, а також утворення єдиного державного органу з оцінки культурних цінностей, що підлягають вивезенню за кордон та позбавлення невластивих функцій інших установ. Окремо зауважимо на посиленні фахової підготовки експертів у вищих навчальних закладах мистецького спрямування та проведенні періодичної їх професійної підготовки по завершенні навчання.

Висновок. Реформування культурної сфери є вагомим чинником цивілізаційного поступу держави. В Україні виникла нагальна потреба у законодавчому забезпеченні державної експертизи культурних цінностей.

Література:

1.Карпов В.В. Імпортно-експортні операції на ринку культурних цінностей // Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва: наук. журнал. Київ: Міленіум, 2017. № 3. С. 12–16.

2.Карпов В. Державна політика у сфері надання послуг з експертизи культурних цінностей . Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва. 2017. № 2. С.19 – 26.

3.Денисюк Ж.З., Збанацька О. М., Карпов В.В. Музейна евристика: теоретичні основи та практична реалізація . Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. 2017. № 1. С. 3–10.

4.Karpov V. Ukrainian historiography of museum sociology. Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва. 2016. № 3. С.3 – 8.

5.Karpov V. Military museology in the period of the transgression of the society from 1989 to 1991. Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва. 2018. № 3. С. 55–68.

Іванов Сергій,

доктор хімічних наук, професор, перший проректор НАКККіМ

ІНСТАВРАЦІЯ ЕКСПЕРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ

При формуванні законодавства у сфері експертизи культурних цінностей культурні практики обмежені лише питанням вивозу культурних цінностей і не враховують потреби розвитку цієї галузі загалом.

В Україні не створено державний орган з проведення експертизи, а надано такі повноваження значній кількості установ та організацій і лише при вивозі культурного надбання.

Контроль за наявністю у таких організаціях фахових експертів відсутній.

Позиції держави на цьому ринку слабкі через хибний спосіб організації порядку проведення експертизи культурних цінностей.

Запропонований законопроект має багато новацій, проте не вирішує питання експертної діяльності у сфері культури і потребує розширення його дії не лише на проблему вивезення, а й регулювання експертної діяльності загалом.

Законопроект не позбавлений і протиріч, зокрема, у ст. 7, що визначає статус експерта говориться про те, що такий експерт повинен працювати лише у державній установі, і тут, же йому надається право бути фізичною особою-підприємцем.

Культурні практики у сфері послуг з експертизи культурних цінностей можуть розглядатися як новітній феномен. У цьому значенні ця проблематика у практичній культурології відкриває нові можливості.

Інновації у цій сфері полягають:

- в утворенні єдиного державного органу експертизи та оцінки культурних цінностей, що внесені до Музейного фонду України;

7

-запровадженні інституту державних експертів;

-регулювання експертної діяльності шляхом ліцензування або акредитації експертів;

-встановленні контролю за рівнем об’єктивності експертизи і відповідальності експертів;

-запровадженні компенсаторної плати за вивезення культурних цінностей;

-затвердженні нових фіксованих тарифів за проведення експертизи;

-інформатизації та прозорості технології експертизи і веденні державного реєстру експертних висновків.

Загальний висновок – українській культурі потрібен закон про експертну діяльність у сфері культури, а не лише нормування частини експертної діяльності.

Література:

1.Карпов В.В. Імпортно-експортні операції на ринку культурних цінностей. Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва.2017. № 3. С. 12–16.

2.Карпов В. Державна політика у сфері надання послуг з експертизи культурних цінностей. Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва. 2017. № 2. С.19–26.

3.Денисюк Ж.З., Збанацька О. М., Карпов В.В. Музейна евристика: теоретичні основи та практична реалізація. Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. 2017. № 1. С.3–10.

Акімов Дмитро, доктор соціологічних наук

ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ МУЗЕЇВ У СТРУКТУРІ МАРКЕТИНГУ МИСТЕЦТВА

У статті проаналізовано важливу та актуальну проблему функцій українських та зарубіжних музеїв образотворчого мистецтва в процесі реалізації маркетингу мистецтва. Традиційно дослідники виділяють такі функції музеїв, як документування (в тому числі зберігання та дослідження), охорону, освіту і виховання (в тому числі інформування, формування ціннісних установок та проведення дозвілля), деякі інші соціокультурні функції. В нашій статті розглянуті наступні функції, що актуальні для музеїв образотворчого мистецтва: набуваюча, зберігаюча, дослідницька, описова, експонування. Зазначено, що в процесі реалізації цих функцій використовуються технології як класичного маркетингу, так і маркетингу мистецтва.

Протягом останніх десятиліть вивченню та аналізу проблем музейної діяльності у науковому світі приділяється достатньо велика увага. Серед західних вчених та практиків-маркетологів, що аналізують відповідні проблеми, можна назвати Ф. Колбера, Ф.Котлера, П.Доссі, Н.Лі та деяких ін. Значну увагу приділяють аналізу цієї проблематики й такі спеціалісти в нашій країні та пострадянських країнах, як Е. Шекова, Л.Скокова, Е.Чмишенко, Б. Платонов та деякі інші відомі науковці. Проте вивчення проблем маркетингу мистецтва в галузі музейної діяльності є важливим та актуальним.

Велика культурна спадщина нашого народу та творчість сучасних митців спонукають громадськість до обговорення проблем розширення мережі художніх музеїв, збагачення їх колекцій, удосконалення роботи в оцінці художніх творів. Активно дискутується проблема застосування маркетингових підходів та технологій в музейній діяльності.

Маркетинг мистецтва має на меті формування цілей, технологій, маркетингових механізмів, що спрямовані на залучення певних сегментів ринку (художнього ринку або арт-ринку), які найбільш зацікавлені у художньому продукті. Враховуючи цілі кожного з сегментів ринку (художні, наукові, ідеологічні, політичні, суспільні тощо), вбачаємо, що майже всі функції музеїв можуть бути ефективно реалізовані з залученням маркетингових технологій.

Набуваюча функція художніх музеїв спрямована на придбання творів мистецтва, які надалі увійдуть до колекції музею та експонуватимуться в його експозиціях. Значення набуваючої функції зазначив Ф. Колбер. Отже, маркетинг в зазначеній сфері може бути визначений, як «мистецтво досягнення тих сегментів ринку, які найбільш очевидно зацікавлені у даному продукті, адаптуючи

8

до цього продукту комерційні складові – ціну, місце, просування, щоб встановити його контакт із достатньою кількістю споживачів та досягнути цілей, сумісних із місією організації» [2, 27].

Зберігаюча функція художніх музеїв спрямована, у першу чергу, на організацію збереження творів мистецтва. Вимоги до споруд музеїв, до експозицій колекцій не дуже змінилися з античних часів адже давні римляни розробили вимоги до музейної справи, які з часом вдосконалювались. Дослідник Б.Платонов звертає увагу, що терміни – музей, аукціон, галерея, колекція та багато інших вживалися людьми ще за часів античності майже з тим змістом, що й зараз [5, 77].

Дослідницька функція музеїв. О.Л. Шекова зауважила, що «некомерційна діяльність, на відміну від підприємницької, не ставить собі на меті отримання прибутку. Вона може бути орієнтованою на організаціний розвиток та включати наукові дослідження, археологічні роботи, комплектування фондів, їх збереження та облік, консервацію та реставрацію музейних експонатів» [6, 75-76]. Дослідницька діяльність спрямована на вирішення внутрішніх цілей музею а не на задоволення потреб ринку мистецтва. Для регулювання дослідницької діяльності використовуються технології класичного маркетингу, а не специфічні технології маркетингу мистецтва. Також дослідницька діяльність музеїв спрямована й на вивчення попиту населення на музейні послуги.

Описувальна функція в діяльності музеїв спрямована на підготовку наукових, лекційних, статейних текстових матеріалів, підготовку художніх творів до експозиції. Описувальна функція в діяльності музеїв стосується оцінювання художніх творів, проведення експертизи мистецьких продуктів, у першу чергу тих, що музеї купують. Варто зазначити, що експертизою, оцінкою художніх творів займаються не тільки висококваліфіковані музейні фахівці, але й художні галереї, аукціонні дома, окремі дипломовані та сертифіковані експерти, а також відомчі спеціалісти, що працюють на митницях та в інших правоохоронних органах. Описувальна функція в діяльності музеїв спрямована на покращення якості експертизи художніх творів , адже існує багато випадків, коли на арт-ринку з’являються копії та підробки творів мистецтва, що позиціонуються як оригінали. Маркетингова технологія експертизи та оцінки предметів мистецтва покликана запобігти проникненню на арт-ринок підробок та копій, що можуть помилково чи навмисно позиціонуватись як оригінали творів мистецтва [1].

Функція експонування в діяльності художніх музеїв є основною з точки зору користувачів музейних послуг, відвідувачів експозицій. Вона пов’язана з демонстрацією музейних колекцій та спеціалізованих виставок, проведенням екскурсій, освітніми програмами, концертами. Функція експонування є ключовою в статутній некомерційній діяльності музеїв, використовує маркетингові дослідження, інтегровані маркетингові комунікації, спрямована на відповідні ринки, що відповідають сфері діяльності того чи іншого музею. Функція експонування в діяльності музеїв мистецтв спрямована на арт-ринок, а також ринки культурних, наукових, освітніх, туристичних, й навіть медичних (реабілітаційних) послуг, а також на ринки, що охоплюють напрямки організації відпочинку та розваг.

Музейний маркетинг. Аналізуючи маркетингові механізми в музейній діяльності, треба зазначити, що залучення ресурсів для організації та удосконалення діяльності музеїв здійснюється у двох формах: прямої - за рахунок продажу споживачам своїх послуг, та опосередкованої - за рахунок залучення бюджетних ресурсів, грантів благодійних організацій, спонсорської підтримки, приватних пожертв [9, 207].

Таким чином, проведений аналіз основних функцій музеїв в структурі маркетингу мистецтва свідчить про те, що художні музеї (на відміну від музеїв інших напрямків - краєзнавчих, технічних тощо) будують свою маркетингову діяльність, враховуючи вимоги як класичного маркетингу, так і маркетингу мистецтва, який передбачає придбання художніх творів та їх подальше просування, популяризацію на арт-ринку. Художні музеї виконують низку важливих функцій, зокрема: набуваючу, зберігаючу, дослідницьку, описуючу, експонуючу. Виконуючи зазначені функції на артринку, музеї використовують маркетингові технології, реалізуючи завдання некомерційного та комерційного змісту, створюючи для реалізації своїх завдань спеціальні підрозділи, що забезпечують ефективність їхньої діяльності.

9

Література:

1.Платонов Б.О. Основи оціночної діяльності: підручник. Київ: НАКККІМ, 2013. 227 с.

2.Колбер Ф. Маркетинг культури й искусства: Пер. с англ. Санкт-Петербург.: Издатель Васин А.VI., 2004. 256 с.

3.Платонов Б.О. Колекціонування культурних цінностей: курс лекцій. Київ: НАККК1М, 2016. 108 с.

4.Шекова Е.Л. Особенности маркетинга в сфере культури: на примере музеїв. Вестник Московского университета. Сер. 6. Зкономика. 2016. № 2. С. 71– 86.

5.Акимов Д.И. Социальннй маркетинг й соииАльная сфера общества: монографія. Xарьков: ХНУ имени В.Н. Каразина,2010. 312 с.

Бардік Марина,

кандидат мистецтвознавства, Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник

ЕКСПЕРТНА ОЦІНКА РОЗПИСІВ І ЗМІНА ДЕКОРАЦІЇ УСПЕНСЬКОГО СОБОРУ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ (1886–1900)

Важливою подією в історії Успенського собору Києво-Печерської лаври була робота комісій у 1886 р., які дали експертну оцінку храмових розписів. Вона мала наслідки: безпосередні – зміну декорації собору та віддалені – необґрунтовано негативну оцінку живопису лаврських художників у працях дослідників ХІХ–ХХІ ст.

Згаданого року на прохання Духовного Собору Лаври у Великій Успенській церкві працювали дві комісії: перша складалася всього з двох осіб (протоієрея П. Лебединцева та професора П.Лашкарьова), друга – з чотирьох (окрім названих до оцінки стінопису долучилися архітектор В.Ніколаєв та професор А. Прахов). В експертному висновку комісій містилася інформація про розписи, зокрема названі деякі композиції, їхнє датування та двоє живописців, що їх виконали. У цих відомостях були помилки й неточності, які згодом повторювались у публікаціях ХІХ–ХХІ ст. Так, наприклад, галерею благодійників Печерського монастиря члени комісій помилково атрибутували як бароковий живопис 1772–1777х рр. Захарії Голубовського [1, с. 580–585]. Запропоновану атрибуцію науковці «взяли на віру» (серед них дослідники українського образотворчого мистецтва С. Яремич, П. Білецький, П. Жолтовський, Л. Ганзенко, Ю. Коренюк). Цікаво, що її дотримувалися противники й прихильники розписів, полемізуючи між собою в 1897– 1900 рр. вже після того, як стінопис знищили і створювалася нова декорація. С. Яремич висловив захоплення зображеннями ктиторів, акцентуючи увагу на своєрідних художніх особливостях, індивідуальності образів, свободі композиційної побудови [2, с. 384–386]. Є. Кузьмін також відмічав індивідуальність образів, самобутність українського мистецтва, шкодував, що живописні портрети знищені [3, с. 18–19]. М. Петров зауважив, що зображення не мають нічого спільного з історичним одягом князів литовських, це – костюми, які мистецтво XVII–XVIII ст. взагалі надавало вінценосцям, і додав: на залишках живопису XVIII ст. лежить різкий відбиток мистецтва минулого століття, так званого бароко [1, с. 582, 584–585]. Категоричним в оцінках був О. Ертель, який писав, що зображення не витримують будь-якої критики: груба помилка у пропорціях, рисунку, постановці фігур; усе це позбавляє надії припустити, що Захарія Голубовський мав взірці, варті уваги [4, с. 521–

523].

Категоричність О. Ертеля цілком зрозуміла, адже він входив до складу іншої комісії, створеної 1898го р., яка інспектувала вже нову живописну декорацію Успенського собору, виконану під керівництвом художника В. Верещагіна. Курйоз ситуації полягає в тому, що критики «ламали списи», вважаючи галерею благодійників бароковим живописом. Дослідження архівних джерел та вдосконалення методики атрибуції монументального живопису дозволили нам атрибутувати галерею благодійників Успенського собору як розписи, виконані 1811-го р. чернігівським художником Іоакимом Юріним [5].

10