Культура і мистецтво 2018
.pdfудару по культурній сфері країни, адже конкурс Горовіца єдиний з України, який входить до переліку Всесвітньої федерації міжнародних конкурсів.
Непрофесійність організаторів, їх необізнаність у сферах мистецької діяльності та активна комерціалізація дитячих та юнацьких творчих проектів вже зараз призвела до значного падіння рівня культурно-мистецьких фестивальних проектів. На мою думку, в Україні повинен бути започаткований певний контроль за подібними проектами. Необхідно ввести чіткий ієрархічний поділ на категорії, відповідно яким культурно-мистецьким проектам може надаватись певний статус.
Література:
1.Словник української мови : в 11 т. Т. 10. К. : Наукова думка, 1979. 658 с.
2.Відомості Верховної Ради. 2018. № 34. С. 257.
3.Про внесення змін до Закону України «Про культуру» щодо визначення поняття «Креативні індустрії»№ 2458-VIII. URL : zakon.rada.gov.ua/laws/show/2458-19/card3/sp:max10 (дата звернення : 23.09.2018).
4.Про культури : Закон України від 14 грудня 2010 року № 2778-VI . URL : zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/2778-17/ed20141026 (дата звернення : 23.09.2018).
5.Кривенко Т. Економіка фестивалів: заробітки організаторів на користь державі. URL
:https://hromadske.ua/posts/ekonomika-festyvaliv (дата звернення : 23.09.2018).
6.Новохатько Л. Когда страна «уходит» с карты мира. Культурной // День : Газета. 2015. № 184.
7.Копієвська О. Р. Трансформаційні процеси в культурних практиках України: глобальний, глокальний контекст та локальні особливості (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра культурології :спец. 26.00.06. К., 2018. 35 с.
8.Дячук В. П. Інноваційні підходи культурно-дозвіллєвої діяльності в медійну епоху // Креативні індустрії в сучасному культурному просторі : зб. матеріалів Міжнародної наук.-практ. конф. К. : НАКККіМ, 2016. С. 57–62.
Котляренко Євгенія, студентка магістратури кафедри івент-менеджменту та індустрії дозвілля КНУКіМ
ВИКОРИСТАННЯ ПОНЯТТЯ «EVENT» У СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ
У сучасному суспільстві поняття «event» має неабияку популярність, хоча його змістове насичення характеризується величезною кількістю визначень та формулювань.
Проте, поняття «івент» в україномовних етимологічних словниках відсутнє, хоча у вітчизняній соціокультурній практиці використовується доволі потужно.
Саме слово «івент» походить від англійського «event», яке у перекладі означає «подія». У науці існує декілька визначень цього поняття. Зокрема, Д. Голдблатт розглядає івент як «унікальний відрізок часу, що проводиться із використанням ритуалів і церемоній для задоволення особистих потреб». Натомість, Р. Ф. Джані, один із керівників парку розваг Уолта Діснея, описує івент як «те, що відрізняється від життя». А от О. Шумович, директор компанії «Eventum» вважає, що івент є «видом людської діяльності, який передбачає зустріч і взаємодію різних людей, обмежений у часі та пов'язаний із реалізацією будь-яких спільних цілей» [1, 2].
На нашу думку, івент – це запланована подія, що відбувається в певному місці, за певним часом та із певною метою.
Загалом, івенти можна класифікувати на такі напрями: політичні, корпоративні, соціальні, культурні, спортивні. До політичних івентів належать мітинги, демонстрації, зустрічі із виборцями, інавгурація президента тощо. Корпоративні заходи ініціюються представниками бізнесових кіл, серед подій переважають тренінги, виставки, презентації продукту, корпоративні вечірки тощо. До складу соціальних івентів належить проекти, що мають на меті збір коштів на благочинні потреби,
211
фандрайзингові акції тощо. Культурницькі івенти охоплюють концерти, фестивалі, мистецькі виставки. Спортивними івентами ми можемо назвати змагання, олімпіади, спортивні ігри тощо.
Не зважаючи на змістову специфіку, усі івент-напрями мають декілька спільних ознак, серед яких маємо вказати на такі як винятковість, активність, якість.
Винятковість полягає у тому, що будь-який івент характеризується своїм стилем, тематикою, метою, тому доволі рідко ми можемо спостерігати ідентичні один одному заходи. Активність зводиться до того, що усі заходи, пов’язані з івент-організацією, спрямовані на активну, а не пасивну позицію споживача. Якість є основною вимогою, що висувається до будь-якого івенту, адже від якісності послуг залежить думка аудиторії та подальший розвиток тієї чи іншої івент-компанії.
Івент має на меті перетворення заходу шляхом допоміжних засобів у щось абсолютно індивідуальне з точки зору відвідувачів. Відвідувач будь-якого івенту є одним із основних (і найголовніших) критиків його якості. На думку О. Назарова, «людині потрібно запропонувати щось таке, чого немає ні в кого іншого» [1]. Безперечно, будь-яка подія, дарує безліч емоцій, відпочинок та моральне розвантаження після насиченого робочого повсякдення.
Отже, в Україні поняття «івенту» як наукова категорія відсутнє, хоча у вітчизняній практиці івент-менеджери використовуються його вже більше двадцяти років. На нашу думку, івент є святом, що демонструє аудиторії справжні враження, які не можливо передати через засоби масової інформації, друковані видання чи Інтернет-портали.
Література:
1. Хіврич С. Івент крок за кроком / Етапи підготовки та реалізації події, оцінка ефективності дій. URL : http://ukr.art-imxo.com.ua/article/event-krok-za-krokom-chastyna-1.html. (дата звертання :15.11.2018).
2. Шешенин А. Дорога в индустрию впечатлений. М. : Психология, 2015. С. 3-6.
Кофанова Ольга, студентка магістратури НАКККіМ
ТЕОРІЯ EVENT-МАРКЕТИНГУ
Подієвий марктеинг (event-маркетинг) – спосіб залучення уваги до бренду для створення більш тісних зв’язків між ним і споживачем. Він відноситься до інструментів BTL-комунікацій – непрямих рекламних інструментів. Еvent-маркетинг будується на створенні емоційних зв’язків між споживачем і брендом.
Еvent – завжди свято, яке забезпечує аудиторії такі враження, які неможливо отримати, спостерігаючи за подією на екрані телевізора, слухаючи радіо або читаючи газету. Це подія, яка цікава і за способами, і за методами, і за місцем проведення. Вона передбачає, що представники контактних аудиторій мають можливість взяти участь у даному заході і при цьому їм ненав' язливо подається інформація про певний товар або фірму, яка стала організатором цієї події.
Варто зазначити, що за допомогою event-маркетинг можна не тільки просувати товар на ринок, але й визначати його конкурентні переваги, залучати споживачів до активних дій та переживання емоцій, пов’язаних з брендом. Як зазначає Л. Зеленська – правильно обраний формат і контент заходу забезпечить позиціонування марки більш простіше, разом з тим – яскраво і ефективно, ніж звичайні засоби реклами (ATL) [2, 72]. Таким чином можна виділити основні складові event-маркетингу: відчуття; почуття; роздуми; дії; співвіднесення. Усі перераховані складові найповніше можуть проявитися в event-маркетингу.
Саме інтерактивна взаємодія з цільовою аудиторією – головна відмінна риса цього комунікаційного інструменту й одночасно його основна перевага.
Маркетинг подій умовно можна розділити на 2 категорії:
•івенти для FMCG-брендів (FMCG – «Fast Moving Consumer Goods», що в дослівному перекладі означає товари повсякденного попиту);
•івенти для стимулювання продажів в ритейлі та підвищення середнього чека в сфері обслуговування (кафе, клуби, бари і т.д.).
У випадку з FMCG, івенти працюють на:
212
•впізнаваність бренду;
•його репутацію і образ в голові споживача;
•емоції, які бренд викликає у нього.
Таким чином, виходячи з усього вище вказаного можна визначити сутність івент-маркетингу. Івент-маркетинг (англ. event marketing – маркетинг подій) – це:
1)вид, один із засобів інтегрованих маркетингових комунікацій, що представляє собою комплекс заходів підприємств, спрямованих на просування бренда у внутрішньому і/або зовнішньому маркетинговому середовищі за допомогою організації спеціальних подій;
2)сфера послуг з організації спеціальних заходів.
Маркетинг подій – просування товарів (послуг, брендів) на ринок за рахунок створення та проведення спеціальних заходів. Головна перевага будь-якої спеціальної події – встановлення безпосереднього контакту між клієнтом (продуктом, брендом) та аудиторією, створення між ними емоційного зв’язку.
Цілі, що досягаються за допомогою івент-маркетингу:
побудова успішного бренда;
створення новини для PR-кампанії;
яскравий запуск продукту на ринок;
позиціонування марки, управління іміджем компанії;
просування марки за рахунок просування події-бренда;
формування лояльних груп споживачів;
просування товарів імпульсного попиту;
підвищення продажів у довгостроковому періоді;
створення word-of-mouth (реклама «з вуст у вуста», «сарафанне радіо» - це реклама в процесі повсякденного спілкування) ефекту;
формування команди однодумців серед співробітників.
Види проектів які застосовуються у event-маркетингу:
•презентації;
•роуд-шоу;
•виставки;
•упровадження в захід;
•свята;
•флешмоб, тощо.
Інструменти і види подієвого маркетингу:
Івенти можуть бути ініційовані в честь будь-яких подій, але найчастіше вони відносяться до таких категорій:
•відкриття (актуально для рітейлерів і сфери послуг);
•календарне свято (від Нового року до Хеллоуїна);
•презентація (найбільш широкий функціонал, підходить для всього від FMCG до сфери послуг);
•виставка;
Однак обмежуватися цими рамками не обов’язково. Завжди можна влаштувати свято без приводу або придумати привід самому. Наприклад, день народження бренду з конкурсами, аніматорами, роздачею семплів, фуд-кортом і музичним супроводом.
Так наприклад, після великого параду гігантських лего-іграшок на Таймс Сквер в Нью-Йорку, в рамках події з просування серії Chronicles of Yoda (з виробляє суббренд Lego – Lego Star Wars), продажі серії виросли на 23%. Цього вдалося досягти завдяки гігантському резонансу маршу. За парадом іграшок спостерігали тисячі людей, а хештег #LEGOstarwarsNYC вийшов в топ Twitter.
Крім того, часто компанії виступають спонсорами подій (музичних фестивалів, модних показів, різноманітних ярмарків). Рамки цих майданчиків також можна використовувати як привід для бренд-івенту. Наприклад, влітку 2016 року в Києві пройшов великий музичний фестиваль Atlas Weekend, який зібрав 157 виконавців і колективів. Його партнерами стали більше 10 брендів, серед яких Pepsi, Dirol, Nescafe, Bushmills, Karabas, Johnnie Walker, Kyivstar і інші. Кожен із брендів намагався домогтися максимальної користі від участі в фестивалі. Так Pepsi домовилися про
213
функціонування власної сцени Pepsi Stage, де звучала електронна музика. Також під егідою пепсі на Atlas Weekend пройшов графіті-батл серед вуличних художників.
Квиткове агентство Karabas в рамках Atlas Weekend організувало автограф-зону. У ній кожен бажаючий зміг отримати підпис, зробити фото або задати питання артистам, які підходили до зони після виступу на сцені фестивалю. Також Karabas відкрили невелику лаунж-зону з пуфами, на яких можна було слухати виконавців лежачи або сидячи. Відвідувачів куточка Karabas знімав фотограф компанії, а фотозвіт став приємним подарунком всім, хто потрапив у його об’єктив.
Dirol теж організував свою лаунж-зону поблизу однієї зі сцен фестивалю. Там можна було відпочити і освіжитися після танців і пісень. Бренд також пригощав усіх бажаючих освіжаючими фруктовими коктейлями за «селфі» з хештегом Dirol. Крім того, під тентом бренду можна було випробувати шолом віртуальної реальності Oculus Rift і отримати водяні пістолети, щоб взяти участь в епічній битві.
Отже, переваг використання event-маркетингу є багато. Проте проведення спеціальних заходів пов’язане з певними ризиками, а саме: з недостатньою підготовкою персоналу, площ для проведення заходу, виступів, устаткування; з підрядними роботами, роздатковими матеріалами; з аудиторіями та залученими засобами масової інформації. Однак у разі чітко спланованої і прорахованої кампанії з event-маркетингу таких негараздів можна уникнути.
Таким чином, можна говорити про те, що включеність event-маркетингу до системи інтегрованих маркетингових комунікацій зумовлена часом, необхідна і дуже важлива. Погоджуємося з науковцями, які твердять, що event-маркетинг впевнено займає свої позиції на сучасному рекламному ринку, має переваги над традиційними методиками просування товарів і послуг та перспективи вивести галузь на новий рівень [2, 74].
Література:
1.Апопій В. В., Міщук І. П. Організація торгівлі. Київ : Центр учбової літератури, 2008. 632 с.
2.Зеленська Л. М. Еvent-маркетинг: сутність і завдання // Теоретичні, організаційні та технологічні засади управління в умовах трансформаційних процесів: матеріали між вишівської науково-практичної конференції, Київ, 12-13 грудня 2013 р. / за ред. В.П. Клочка. Київ: НАКККіМ, 2014. С. 72–74.
3.Герасимов С. В., Тульчинский Г. Л, Лохина Т. Е. Менеджмент специальных событий в сфере культуры : учебное пособие. СПб. : Лань; ПЛАНЕТА МУЗЫКИ, 2009. 384 с.
4.Примак Т. О. Маркетингова політика комунікацій: навч. посіб. К. : Атіка; Ельга-Н, 2009. 328 с.
5.Ткачук О. Event – важлива складова сучасного PR // Маркетинг в Україні. 2010. № 1. С. 34–39.
6.Слупский С. Event-рынок Украины: взгляд в будущее // Маркетинг и реклама. 2008. № 10. С. 30–33.
Кравцова Наталія, студентка магістратури кафедри івент-менеджменту та індустрії дозвілля КНУКіМ
КУЛЬТУРНІ ЗВ'ЯЗКИ УКРАЇНИ Й ТУРЕЧЧИНИ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ
З моменту встановлення дипломатичних відносин між Україною і Турецькою Республікою, з лютого 1992 р.налагодження культурних зв’язків між країнами характеризується стабільністю та інтенсивністю. Про це свідчить підписання Договору, в якому сторони підтвердили «свої зобов’язання в рамках усіх підписаних між ними раніш та нині діючих актів, особливо Договору про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною від 2 січня 1922 р.» Більше того, Договірпро дружбу і співробітництво між Україною та Турецькою республікою від 4 травня 1992 р. заклав основу для всебічного двостороннього співробітництва в політичній, економічній, культурній та інших сферах.
На сучасному етапі культурні зв'язки між державами найбільш виражені у динамічному розвитку туристичноїсфери. Введений в 2012 р. безвізовий режим між Україною й Туреччиною зумовив бурхливий туристичний обмін, в якому прослідковується тенденція до проведення культурного туризму, що в свою чергу сприяє популяризації культури, історичних пам’яток,
214
збагаченню та збереженню культурної ідентичності. Практично 70% українців (1,3 мільйона), що виїжджають за кордон під час відпусток протягом року, віддають перевагу Туреччині. А число жителів Туреччини, які відвідують Україну, з кожним роком зростає і в 2018 році наближається вже до 300 тисяч [1].
Утой же час, в документі «Спільній декларації за результатами 5-го засідання Стратегічної ради високого рівня між Україною і Туреччиною» акцентується нарозширенні співпраці в сфері освітнього і культурного обмінів. Зокрема, згідно з текстом документу, сторони дійшли згоди щодо відкриття в Києві Центру турецької культури ім. ЮнусаЕмре, де проводяться курси турецької мови під гаслом «більше Туреччини в Україні»,а також для виділення додаткових квот для кримськотатарської молоді в турецьких навчальних закладах.
Україна і Туреччина у вищенаведеному підписаному документі закріпили намір збільшувати кількість почесних консульств «на взаємній основі», а також сприяти співпраці між країнами в сфері засобів масової інформації,
Прогрес в культурних відносинах між Туреччиною і Україною пов’язаний також із створенням українцями відеоролику про позитивний імідж ВВС Туреччини, на фоні кризи в турецько-російських відносинах. Крім цього, композиція на тему депортації кримських татар, що мала місце в 1944 році, висвітлена Україною в 61-му конкурсі «Євробачення» (Eurovision), позитивно сприйнята турецьким народом.
Утой же час діяльність України в Туреччині останнім часом активізувала інтерес турецького народу до української мови. У Туреччині в Стамбульському університеті відкрилося відділення української мови та літератури, в різних освітніх установах були введені курси української мови. За цей час в Туреччині було створено 12 українських асоціацій, в Анкарі почав працювати офіс українського інформагентства «Укрінформ»
Одним з прикладів налагодження культурних зв’язків між Україною й Туреччиною на сучасному етапі стало проведення у вересні 2018 року в м. Харкові фотовиставки Віталія Сидоренка та Наталії Вербовій за назвою «Фотоміст між Україною і Туреччиною». До експозиції увійшли 48 предметних, пейзажних і урбаністичних фото.«Дві різні країни зі своїм побутом і пейзажами, культурою і етносом, на перший погляд, неможливо поєднати, провівши аналогії і паралелі» – відзначають автори виставки [2]. Однак, прогресивні українсько-турецькі відносини, значна кількість спільних проектів і починань наштовхнули авторів виставки на фотодослідження, завдяки якому у кожного з них з'явилася своя цікава історія, і вони провели Фотоміст між Україною і Туреччиною.
Щорічно в травні в м.Київ проходять дні Туреччини в Україні.Посольство Туреччини на постійнійоснові проводить заходи, які демонструють культурне розмаїття і надбання цієї країни. 5 травня 2018 року в «Кінотеатрі Київ» відбувся показ фільму «Чинар» (Çınar), режисера Мустафи Караденіз, який відкрив дні турецького кіно в Україні.
Отже, відносини Туреччина–Україна, останнімчасом прогресують в політичній, економічній, військовій, дипломатичній та культурній сферах, і є цінними для кожної з країн. Співпраця двох важливих причорноморських держав перетворилося в стратегічне партнерство, зокрема в сфері туризму й культури. Численні приклади успішної реалізації спільних проектів в сфері науки, освіти, культури, спорту свідчать про бажання культурного обміну та збагаченню на державному рівні. Однак, на відміну від економічної сфери, розвитку культурних зв’язківне завжди приділяється належна увага.
Література:
1.Сергійчук Б. Сучасна турецька історіографія про українсько-турецькі зв’язки // Сходознавство. 2015.
Ч. 48. С. 177.
2.Корсунський С. В. Українсько-турецькі відносини: минуле, сьогодення, завтра // Науковий вісник Дипломатичної академії України. 2016. Вип. 17. С. 24–31.
3.Копієвська О. Р. Трансформаційні процеси в культурі сучасної України: монографія. Київ: НАКККіМ, 2014. 296 с.
215
Кравченко Лариса, студентка магістратури НАКККіМ
ТРАНСФОРМАЦІЯ КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ ВІННИЦЬКОГО ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ М.М. КОЦЮБИНСЬКОГО
Музеї… Мовчазні свідки подій, що сягають глибини віків… Вони є не просто об’єктами нашої культурної спадщини, а особливою складовою процесу духовного відродження, національною пам’яткою народу. Музейні культурні практики, будучи репрезентантами культурної та історичної пам’яті, відображають політику пам’яті [3, 355].
Літературно-меморіальний музей М.М.Коцюбинського є своєрідною візитівкою Вінниці. Розташований майже у центрі міста по вул.Бевза,15, музей видатного класика української літератури Михайла Коцюбинського, здається, «живе» у якомусь іншому вимірі. Буквально за кількадесят метрів від садиби гуркочуть трамваї, нескінченним потоком рухаються автівки, у повсякденних клопотах снують перехожі, а тут, у родинному гнізді видатного письменника… ідилія! [2, 138].
Вінницький літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського відкрито 8 листопада 1927 р. в будинку, де 17 вересня 1864 р. народився письменник і жив з перервами до 1897 р. [5, с8].
Цій події передувала велика та копітка робота. В 20-ті роки лектор укрпедтехнікуму О. В. Троцюк разом із студентами розшукав будиночок, в якому жила сім’я Коцюбинських. Взимку 1925 р. молодший брат письменника – Хома Михайлович приїхав у своїх службових справах до Вінниці. Він звернувся до школи імені М.Коцюбинського, щоб привернути увагу до будиночка. Громадськість міста перейнялась цією проблемою. При Вінницькому окрвиконкомі, відповідальним секретарем якої був керівник Вінницької філії Всеукраїнської Академії Наук і науково-краєзнавчого «Кабінету виучування Поділля», відомий історик В. Д. Отамановський, було створено комісію для увічнення пам’яті М. Коцюбинського [6, 5].
Після того, як Коцюбинські продали хату і садибу у 1897 р., виїжджаючи до Чернігова, будинок мав кількох власників. Протягом багатьох років будинок не ремонтували і ліва половина його зовсім завалилася. В правій, напівзруйнованій половині й добудові, що її побудував один із власників, мешкало три родини. Садок був занедбаний, двір загиджений. Все це являло сумну картину і мало хто знав, що ці руїни – батьківська оселя геніального українського письменника, який вивів національну літературу на європейський рівень.
Багато зусиль доклав Хома Михайлович Коцюбинський, щоб відремонтувати й реставрувати хату, впорядкувати садибу. Він став першим директором новоствореного музею, першим автором експозиції. В кімнаті, де народився і жив письменник, за вказівками Хоми Михайловича, відбудовано лежанку, на якій Михайло Михайлович любив відпочивати після цілоденної біганини по лекціях.
На території садиби збереглися комора, сторожка, є садок, де ростуть липи, груші-глеки, посаджені ще дідом письменника Максимом Абазою, а також привезені М.Коцюбинським із Криму тамариск і магонія подуболиста. Тут ростуть і субтропічні агави, які любив письменник.
Експозиція музею побудована за монографічним принципом і розміщена в п’яти кімнатах меморіального будинку. Різноманітні матеріали послідовно розкривають життєвий і творчий шлях письменника, його громадську діяльність [5, 13].
В музеї зберігаються в оригіналах такі реліквії, як метрична книга із записом про народження письменника, книги з його бібліотеки, особисті речі, перші прижиттєві видання творів Коцюбинського, книги з його автографами та багато інших цікавих матеріалів.
Музейні фонди нараховують понад дев’ять тисяч експонатів, серед яких: рукописи, фотодокументи, переклади творів письменника мовами народів світу, предмети побуту та етнографії. Зберігаються роботи відомих українських художників: О. Кульчицької, І. Касіяна, Г.Якутовича, І. Їжакевича, М. Жука, скульпторів: І. Гончара, Ф. Коцюбинського.
До музею, як до культурного центру, зверталися шанувальники художнього слова. Тут бували Павло Тичина, Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Любов Забашта, Максим Рильський, Михайло Стельмах та інші. Працівником музею був письменник, автор відомої кіноповісті “Родина
216
Коцюбинських” Олександр Левада. Великий внесок у вивчення й популяризацію творчості письменника зробили його нащадки: молодший син Роман, який у 1934 році був директором музею, донька Ірина, внук Юлій Романович, правнук Ігор Юлійович, племінниця, відома літературознавець Михайлина Хомівна Коцюбинська [2, 139].
З 1981 р. у м. Вінниці започатковано літературну премію імені М.Коцюбинського, а з 1992 р. вона набула Всеукраїнського статусу. Вручення премії відбувається щорічно під час проведення свята з нагоди відзначення річниці з дня народження письменника.
Сьогодні Вінницький літературно-меморіальний музей М.Коцюбинського активно працює над пошуком креативних форм музейної комунікації, розвитком нових тем, з метою заохочення сучасного відвідувача прийти до музею, шляхом запровадження низки інноваційних проектів [7]. Однією з перспективних форм соціокультурної комунікації є фестиваль – масове художнє святкове дійство, яке складається з циклу івентів (подій, заходів), що об’єднані тематично і які відбуваються в урочистій обстановці [1, 67]. Найбільш відомими з яких стали: міжнародні літературні фестивалі «Intermezzo», «Острів Європа», проекти «Ніч в музеї» та «Мистецький сад Михайла Коцюбинського» в рамках якого проводяться фестивалі «Барви народного мистецтва», «Живописна рапсодія», «Консервативна Вінниця», «На гостини до музейної родини», «Галявина Сонця і Мрій». Щорічно заклад відвідує близько 20 тис. відвідувачів.
Постійно використовуються інтерактивні форми роботи з дітьми: проводяться літературні квест-ігри «Розваги сонцелюбів», флешмоби, майстер-класи, створено студію живопису «Мала академія мистецтв» та літературну студію «Імпреза».
Література:
1.Зеленська Л. М. Менеджмент мистецьких фестивальних проектів: інноваційні підходи // Креативні індустрії в сучасному культурному просторі : збірник матеріалів Міжнародної наук.-практ. конференції, Київ, 26 травня 2016 р. К. : НАКККіМ, 2016. С. 68–71.
2.Золотий фонд нації / упорядн. В. В. Болгов. К. : Українська конфедерація журналістів, 2014. 528 с.
3.Копієвська О. Р. Трансформаційні процеси в культурних практиках України: глобальний, глокальний контекст та локальні особливості (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) : дис. … д-ра культурології : 26.00.06. Київ, 2018. 487 с.
4.Копієвська О. Р. Еволюція музейної справи України у світлі державної культурної політики // Питання культурології : зб. наук. праць / М-во освіти і науки України ; КНУКіМ. К. : КНУКіМ, 2004. Вип. 19. С. 51–57.
5.Литвиненко Г., Хоменко Б. Музей М.М. Коцюбинського у Вінниці. Путівник. Одеса., 1972.
6.Литвиненко Г., Хоменко Б. Музей М.М. Коцюбинського у Вінниці. Путівник. Одеса., 1981.
7.Маньковська Р. Сучасні музейні комунікації та перспективи їх розвитку. URL: http://history.org.ua/
JournALL/kraj/kraj_2013_3/13.pdf (дата звернення: 12.05.2018).
Краснянська Ірина, студентка магістратури НАКККіМ
УПРАВЛІННЯ ЛЮДСЬКИМИ РЕСУРСАМИ У СУЧАСНОМУ МЕНЕДЖМЕНТІ НА ПІДПРИЄМСТВІ
Персонал підприємства є головним ресурсом кожного підприємства, від якості та ефективності використання якого, зазвичай, залежать результати діяльності підприємства і його конкурентоспроможність.
Персонал пiдприємства – це постiйний склад працiвникiв, якi отримали необхiдну професiйну пiдготовку та (або) мають практичний досвiд i виконують рiзноманiтнi виробничо-господарськi функцiї. Крiм постiйних працiвникiв, у виробничiй дiяльностi пiдприємства можуть брати участь iншi працездатнi особи на основi трудового договору (контракту) [1, 106].
Від якості людського капіталу залежать результати економічного зростання. «Людський капітал складається із набутих знань, навичок та вмінь, мотивацій та енергії, якими наділені людські істоти і які можуть використовуватись протягом певного періоду часу в цілях виробництва товарів
217
та послуг. Він – форма капіталу, так як є джерелом майбутніх заробітків чи майбутнього задоволення; він людський, так як є частиною людини...» [2, 32].
Керівники персоналом – це самостійний вид професійних спеціалістів-менеджерів, головною метою яких є підвищення виробничої творчої віддачі і активності персоналу; орієнтація на скорочення частки і чисельності виробничих і управлінських працівників; розробка і реалізація політики підбору і розстановки персоналу; вироблення правил прийому і звільнення персоналу; рішення питань, пов'язаних з навчанням і підвищенням кваліфікації персоналу [3, 205].
Незалежно вiд галузей народного господарства структури кадрiв середнiх промислових підприємств особливо не різняться мiж собою.
В залежності від функцій, які виконують працівники на підприємстві, вони поділяються на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності.
Так, у промисловості до першої групи належать працівники: зайнятi виконанням основних операцiй з виготовлення продукцiї (що надходить для реалiзацiї); зайнятi на допомiжних операцiях з обслуговування, необхiдних для нормальної роботи основного виробництва; пiдсобнi робiтники, зайнятi виробництвом, переробкою вiдходiв виробництва або в пiдроздiлах, якi сприяють основному виробництву; котрi працюють з дослiдними установками заводських лабораторiй, науково-дослiдних органiзацiй, що обслуговують виробничу дiяльнiсть пiдприємства (фiрми); апарату заводоуправлiння, включаючи працiвникiв конструкторського бюро, нормативних станцiй, бюро економiчного аналiзу, що обслуговують виробничу дiяльнiсть; служб охорони (охорона пiдприємства може здiйснюватися безпосередьо пiдприємством або мiжвiдомчою охороною)[1, 106].
До другої групи персоналу відносять працівників структур, які належать підприємству, але не пов’язані безпосередньо із процесами промислового виробництва, тобто житлово-комунального господарства, навчальних та медичних закладів, культурно-побутових установ тощо [4, 126].
Весь промислово-виробничий персонал залежно вiд характеру виконуваної роботи розподiляють на чотири основнi категорiї: керiвники; спецiалiсти; службовцi; робiтники.
Керiвники – це працiвники, що здiйснюоють функцiї загального управлiння пiдприємствами та їх структурними пiдроздiлами. До них належать директори (генеральнi директори), начальники, завiдувачi, керуючi, виконроби, майстри на пiдприємствах у структурних одиницях та підроздiлах. До групи керiвникiв зараховують i головних спецiалiстiв: головного iнженера, головного бухгалтера, головного механiка, головного енергетика, а також заступникiв, вiдповiдно до перелiчених вище посад.
Керівники призначаються головним чином зi спецiалiстiв, якi мають хист до керiвництва, здатнi об’єктивно оцiнити явища, події, ідеї, передбачити хiд подiй, розпiзнавати здiбностi iнших людей тощо.
Спецiалiсти – працiвники, якi займаються iнженерно-технiчними, економiчними та iншими спецiальними роботами. Зокрема, це iнженери, економiсти, юристи, бухгалтери, нормувальники, адмiнiстратори, соцiологи, провiднi, старшi i просто спецiалiсти, програмiсти.
Службовцi – це працiвники, що здiйснюють пiдготовку i оформлення документацiї, господарське обслуговування, облiк i контроль. Це, зокрема, дiловоди, облiковцi, агенти, архiварiуси, креслярi, секретарi-друкарки, сте нографiсти та iн.
Робiтники – працiвники, якi безпосередньо зайнятi в процесi створення матерiальних цiнностей, а також ремонтом, перемiщенням вантажiв, перевезенням пасажирiв, наданням матерiальних послуг та iн. До робiтникiв також належать двiрники, прибиральницi, охоронцi, кур’єри, гардеробники тощо.
Аналiзуючи виробничу дiяльнiсть пiдприємств, робiтвикiв подiляють на основних - тих, котрi безпосередньо беруть участь у процесi створеняя продукції, та допомiжних – тих, якi виконують функції обслуговування основного виробвицтва.
Учнями вважаються особи, що проходять професійну підготовку на підприємстві за системою бригадного та індивідуального навчання [1, 107].
Важливою є класифiкацiя персоналу за професiями, спеціальностями, квалiфiкацiєю. Професiя характеризує вид трудової дiяльностi, яка потребує спецiальних знань та практичних
навичок.
218
Спеціальність видiляється в межах певної професії і характеризує вiдносно вузький рiзновид трудової дiяльностi.
Квалiфiкацiя характеризує якiсть, складнiсть працi i є сукупністю свецiальних знань i навикiв, якi визначають ступінь підготовленості працiвника до виконання професiйних функцiй обумовленої складностi.
За рiвнем квалiфiкації робiтники подiляються на чотири групи: висококвалiфiковані; квалiфiкованi; малоквалiфiкованi; неквалiфiкованi.
Конкретний рiвень квалiфiкацiї робiтникiв визначається за допомогою тарифнокваліфікаційних довiдникiв i характеризується розрядами.
Рiвень квалiфiкацiї керiвникiв, спецiалiстiв, службовцiв характеризується рiвнем освiти, досвiдом роботи.
Спецiалiстiв розрiзняють: найвищої квалiфiкацiї (що мають науковi ступенi та звання); вищої квалiфiкацiї (зi значним досвiдом практичної роботи та вищою спецiальною освiтою); середньої квалiфiкацiї (з певним практичним досвiдом та середньою спецiальною освiтою); спецiалiстипрактики (не мають спецiальної освiти, але мають практичний досвiд i займають вiдповiднi посади).
Для оцiнки квалiфiкацiйного рiвня та органiзацiї оплати працi усiх категорiй професiй як бюджетних установ, так i комерцiйних органiзацiй використовується «єдина тарифна сiтка».
Характеризуючи квалiфiкацiю як сукупнiсть знань i умiнь виконувати роботу рiзної складностi на певних дiлянках виробництва, робiтникiв за квалiфiкацiєю подiляють на чотири групи:
некваліфіковані – рiзноробочi й пiдсобнi робiтники, що виконують будь-яку роботу, яка не вимагає квалiфiкацiї (вантажники, розвантажувальники, супроводжувальники вантажiв, прибиральники, пiдсобнi робiтники тощо);
малоквалiфiкованi – це переважно робiтники, якi працюють певний час i вже мають деякi навики роботи;
кваліфіковані – робiтки, якi пройшли на виробництвi навчання i здобули вiдповiдну квалiфiкадiю;
висококвалiфiкованi – це переважно робiтники, якi закiнчили навчання в професiйнотехнiчних училищах i одержали диплом або посвiдчення робiтника вiдповiдної квалiфiкацiї пройшли виробничу практичну школу за певною професiєю.
При визначеннi квалiфiкації безпосередньо на виробництвi можуть виникати протирiччя, пов’язанi, з одного боку, з оцiнкою квалiфiкацiї робочих місць або робiт, що пiдлягають виконанню,
аз другого з оцiнкою квалiфiкацiї конкретних виконавцiв цих робiт. Але цi питання розв’язуються шляхом конкретної домовленостi мiж роботодавцем i виконавцем цих робiт на основi укладання мiж ними угоди i встановлення форми оплати [1, 108].
На змiну професiйно-кваліфікаційного складу та структури персоналу пiдприємств впливають такi чинники: зростання попиту на квалiфiковану робочу силу, що пов’язано iз швидкими темпами оновлення продукції, ускладненням технологiчних процесiв тощо; перерозподiл працiвникiв iз сфери промислового та сiльськогосподарського виробництва у сферу побутового обслуговування населення, торгiвлi, iнформацiйну сферу; досить висока питома вага зайнятих ручною та не квалiфiкованою працею, що пов’язано iз сповiльненням темпiв технiчного переоснащення пiдприємств; включення до складу трудових ресурсiв працiвникiв з бiльш високим освiтнiм рiвнем, нiж тi, якi вибувають за межi працездатного вiку; неврахування системою освiти сучасних вимог i потреб у квалiфiкованiй робочiй силі, що породжує невiдповiдність мiж реальним попитом пiдприємств у кадрах та їх пропозицiєю на ринку працi [5, 70].
Отже, найбільш важливим елементом потенціалу підприємства є його персонал. Сутність управління людськими ресурсами полягає у встановленні організаційно-економічних, соціальнопсихологічних і правових відносин суб'єкта й об'єкта управління. В основі цих відносин лежать принципи, методи і форми впливу на інтереси, поводження і діяльність працівників із метою максимального використання їх. Суб’єктом управління виступають керівники і спеціалісти, які виконують функції управління та планування стосовно своїх підлеглих.
Планування потреби в людських ресурсах – частина загального процесу планування в організації і здійснюється в такій послідовності: оцінка наявного персоналу і робочих місць;
219
планування потреб у персоналі на перспективу; оцінка перспективних потреб; розробка проекту задоволення перспективних потреб у персоналі.
Головна мета сучасної кадрової політики підприємства полягає в забезпеченні тепер і в майбутньому кожного робочого місця і кожної посади персоналом відповідних професій та спеціальностей належної кваліфікації.
Важливим є підбір, набір та розташування персоналу на підприємстві. Підбір і розтановка кадрів забезпечує ефективне заміщення робочих місць, виходячи з результатів комплексної оцінки, планової службової кар’єри, умов і оплати праці персоналу. Підбір і розтановка персоналу передбачає планування службової кар’єри, яке здіснюється виходячи з результатів оцінки потенціалу і індивідуального внеску, віку працівників, виробничого стажу, кваліфікації.
Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники. Але кожне підприємство має свою власну як управлінську, так і виробничу структуру.
Література:
1.Белінський П. І. Менеджмент виробництва та операцій : підручник. К. : Центр навч. літератури, 2005.
624 с.
2.Данюк В. М., Петюх В. М. Менеджмент персоналу: навч. посіб. К.: КНЕУ, 2004. 398 с.
3.Єсінова Н. І. Економіка праці та соціально-трудові відносини : навч. посіб. К. : Кондор, 2006. 432 с. 4.Савельєва В. С., Єськов О. Л. Управління персоналом : навч. посіб. К. :ВД Професіонал, 2005. 336 с. 5.Тарасюк Г. М., Шваб Л. І. Планування діяльності підприємства : навч. посіб. Київ: Каравелла, 2003. 432 с.
Криволап Олексій, студент магістратури НАКККіМ
УДОСКОНАЛЕННЯ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ ТА ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА
Мотивація є історично закономірним соціально-економічним та морально-психологічним явищем, що характеризується комплексом економічних, організаційних, соціальних та психологічних умов, які спонукають людину до дії.
До способів мотивації належать наступні: 1) нормативна мотивація – спонукання людини до певної поведінки за допомогою ідейно-психологічного впливу: переконання, навіювання, інформування, психологічного зараження тощо; 2) примусова мотивація, яка ґрунтується на використанні влади і загрозі погіршення задоволення потреб працівника у випадку невиконання їм відповідних вимог; 3) стимулювання – вплив не безпосередньо на особистість, а на зовнішні обставини за допомогою благ – стимулів, що спонукають працівника до певної поведінки [2, 60].
Ефективна система мотивації праці повинна відповідати стратегічним цілям підприємства і ситуації на ринку. Керівництву необхідно пристосовувати дану систему до зовнішніх умов, уявляти її недоліки і готуватися до їх нейтралізації.
Загальна корпоративна стратегія визначає загальну спрямованість системи мотивації праці персоналу на забезпечення безперервності в залученні, мотивації і збереженні відповідальних і компетентних працівників, які необхідні для виконання місії та інших цілей організації. Крім того, стратегії мотивації праці повинні відповідати і підтримувати корпоративні цінності та переконання, виникати з ділових стратегій і цілей, які повинні бути пов’язані з ефективністю організації.
Мета стратегії мотивації праці працівників – досягнення і закріплення постійних конкурентних переваг підприємства за рахунок розвитку і підтримки високих кількісних і якісних результатів трудової діяльності персоналу, заснованих на їх особистій зацікавленості і творчої ініціативи.
Основні завдання мотивації праці – формування в кожного співробітника розуміння сутності і значення мотивації в процесі праці; навчання персоналу і керівного складу психологічним основам внутрішньофірмового спілкування; формування в кожного керівника демократичних підходів до керування персоналом з використанням сучасних методів мотивації.
220