50.Творчість діячів української культури в еміграції

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк (1897-1968). В еміграції з 1921 року. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналі¬зуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національної свідомої особистості в українській історії. Його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. Певний час перебував під впливом поглядів Д.Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Але Маланюк – самобутній національний поет і стиліст. Він синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І.Франка та М.Хвильового. Окреме місце в поезії Маланюка посідає оригінальна концепція «України – Скитії, степової Гелади». Є.Маланюк є також автором оригінальних есе, присвячених філософії української культури. Між українською та світовою культурою будував мости С.Гординський (1906 р.н., з 1944 р. – за кордоном) – поет, перекладач, художник, мистецтвознавець, людина енцикло¬педичних знань. Закінчив Львівський університет, а також Академію Мистецтв у Берліні та академію Жульєна в Парижі. Великий знавець української мови і поетики, він написав ряд поетичних збірок, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». Перекладав вірші Горація, Овідія, Гюго, Байрона, По, Гете, Шллера тощо. Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І.Багряного (1907-1963). Був репресований у 1932 році, а в 1945 – емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» («Тигролови») (1944) і «Сад Гетсиманський» (1950) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на документальному матеріалі і особистих переживаннях автора. Роман «Сад Гетсиманський» належить до визначних творів XX ст. і стоїть в одному ряду з романами Л.Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940), та Дж.Орвелла «1984» (1948). Скульптор О.Архипенко (1887-1964) – один із видатних митців XX ст. З його ім’ям пов’язують становлення мистецтва авангарду у світовій культурі. Пластичні ідеї Архипенка мали істотний вплив на розвиток архітектури і дизайну. М.Черешневий (1913 р.н.) створив пам’ятники Л.Українки в Клівленді (США) й Торонто (Канада), Л.Молодоженин (1915 р.н.) – пам’ятник Т.Шевченкові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айросі (1971). Графік і живописець, мистецтвознавець Я.Гніздовський (1915-1985) створив графічні твори «Сонячник» (1962), портрет М.Скрипника (1971), живописні полотна «Пшеничний лан» (1960), «Селянський хліб» (1981). У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А.Рудницький (1902-1975). Першою українською вищою школою за кордоном став Український Вільний Університет у Відні (1921). Його заснов¬ником був Союз Українських Журналістів і Письменників (співзасновники М.Грушевський і С.Дністрянський). Восени 1921 року університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 року, а після другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені. Другою була Українська Господарська Академія в Подебрадах (Чехословаччина, 1922). Мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний (600 студентів, 90 викладачів). У 1932 році на цій базі було створено Український Технічно-Господарський інститут заочного навчання. В 20-30-х рр. в Празі працював Український Високий Педагогічний інститут ім.Драгоманова, де готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. У 1923 році група професорів філософського факультету Українського вільного Університету – Дмитро Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський заснували Українське історико-філологічне Товариство. У 1938 році воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, військової історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології. Український науковий інститут в Берліні – культурний центр української еміграції, заснований у 1926 році. Його пер¬шим ректором був український історик Дм.Дорошенко. При інституті працювали видатні українські науковці і історики С.Томашівський, Д.Олянчин, В.Кучабський, літературознавці Б.Лепкий, М.Гнатишак, К.Чехович, філософ Д.Чижевськнй та ін. Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку – Канаду і США. В 1945 році у Саскатунському Університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії.