41.Громади та їх національно-культурницька та громадсько-політична діяльність

В останній третині XVIII ст., після ліквідації автономних прав України, закріпачення селянсько-козацьких мас Лівобережжя та під­порядкування Київської митрополії й українських монастирів, зокре­ма Києво-Печерської лаври. Російській православній церкві, українська національна культура опинилася у глибокій кризі. Тоді ж соціальна еліта Лівобережжя — козача старшина, що була урівняна в правах з російським дворянством, яка до того ще зберігала свою наці­ональну ідентичність, почала масово сприймати соціо-культурні ета­лони російського абсолютизму. Її діти та онуки не тільки зрусифіку­валися в культурно-мовному відношення, ставши поступово органічною часткою панівного класу Російської імперії, а й сприйняли відповідну загальноросійсько-імперську свідомість, розглядаючи себе як “малоросів”, які разом з “великоросами” та білорусами утворюють єдиний “руський народ”.

Започаткований на межі XVIII — XIX ст. національний куль­турний рух певною мірою відбивався і на свідомості лівобережного панства, в середовищі якого до кінця 20 — 30-х років XIX ст. діяли гуртки українських дворян-автономістів, об’єднаних у масонські ложі та так чи інакше пов’язаних з відповідними таємними польськими та російськими організаціями. Так, 1818 р. у Полтаві засновано ложу “Любов до правди”, майстром якої був український землевласник С.Кочубей, а оратором — пост, майор І. Котлярсвський. Через персяс-лівського дворянського маршалка В. Лукашсвича вона була пов’язана з ложею “Об’єднаних слов’ян” у Києві. Крім того, як свідчили деякі де­кабристи перед карним трибуналом, паралельно з ними, в основному на Чернігівщині, діяло українське таємне товариство, що ставило на меті державну самостійність України. Але справжній самостійний громадсько-політичний рух в Україні розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, яке об’єднало таких талановитих митців і вчених, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак-Артемовський, О. Маркович, В. Білозерський, до яких у 1846 р. приєднався і Т. Шевчснко. Його мстою було скасування кріпацтва і національне визволення українського народу, який мав здобути власне політичне і культурне самовизначення серед інших слов’янських народів у спільній федерації.

Найвпливовішою серед таких громад була Київська. Вже 1859 р. у Києві, як і в інших українських містах, почався рух за створення не­дільних шкіл та публікацію посібників для них. Серед молодої інтелі­генції, що брала участь у відповідних заходах, було сформовано Київську Громаду. Її члени, багатьох з яких за народницькі симпатії називали “хлопоманами”, висловлювалися за необхідність ліквідації кріпацітва, демократізацію суспільних відносин та активного служіння народу, їхні погляди чимось схожі з позицією російських народників того періоду. Проте, на відміну від них, в їх середовищі революційні гасла не були популярними. Вони піклувалися про освіту, культуру і самі активно працювали в царині науки і літератури. Особливу роль в цьому процесі відігравав В.Антонович, представник спольщсного українського шляхетського роду, який ще в молоді роки свідомо обрав українство й присвятив своє життя його розвитку.

Але поступово серед членів Громади почали виникати розбіжності між прихильниками двох напрямків: соціалістичного, на чолі з М. Драгомановим та національно-культурницького, провідну роль в якому відігравав В.Антонович. Розкол, що накреслювався, збігся з загальним загостренням суспільно-політичної ситуації в Російській імперії (що врешті-решт привело до вбивства 1 березня 1881 р. народовольцями царя Олександра II) та реакційними заходами царського уряду, спря­мованими безпосередньо і проти українського руху, наприклад “Емський указ” від 18 травня 1876 р., за яким заборонялося друкувати і ввозити з-за кордону літературу українською мовою. Обережна культурно-просвітницька позиція переважної більшості членів “Старої Громади” не задовольняла бажання радикальної молоді корінних сус­пільно-політичних змін, тому численні вихідці з України ставали чле­нами перших російських революційних груп (М. Кибальчич, А. Желябов, Я. Стефанович, Д. Лизогуб, С. Степняк-Кравчинський та ін.). Так, у 1875 р. в Одесі вже діяв “Південно­російський союз робітників”, статут якого в деяких положеннях відпо­відав принципам І Інтернаціоналу, а в Петербурзі з 1878 р. і протягом кількох наступних років — “Північний союз російських робітників”. Серед членів Київської Громади активним прихильником новітніх со­ціалістичних ідей був, як зазначалося, М.Драгоманов, а М.Зібер — одним з провідних вчених-марксистів європейського масштабу.

З початку 70-х років діяльність Громади виходить за межі Російсь­кої імперії. Починаються її жваві зв’язки з галицьким українським рухом. У 1872 р. коштом киян відновлено видання львівської “Правди” і її співробітниками стало багато наддніпрянців, а у 1873 р. на гроші аристократки Л. Скоропадської-Милорадович та цукрового барона В. Симиренка у Львові створено Літературне товариство ім.Т. Шевченка, реорганізоване в 1892 р. у Наукове товариство ім.Т. Шевченка (НТШ). Урядові утиски та заборона друкарства українською мовою сприяють переміщенню національної громадсько-політичної діяль­ності за кордон. Еміграція М. Драгоманова привела до формування женевського гуртка українських соціалістів, які встановили стосунки з відпо­відними галицькими групами, найяскравішими представниками яких були І. Франко та М. Павлик. Женевський гурток став зародком українського соціалістичного руху. На цьому грунті загострилися роз­біжності між М. Драгомановим і більшістю членів “Старої Громади”, що невдовзі призвело до остаточного розриву. “Громада” з 1886 р. від­мовилась фінансувати діяльність М. Драгоманова, і він у 1889 р. переїхав до Болгарії, де став професором Софійського університету.

У Києві залишилися люди переважно помірковано-культуротворчої орієнтації, які підкреслено трималися осторонь народницького революційного та соціалістичного рухів. Вони гуртувалися навколо часопису “Кисвская старина”, що за умов заборони українського дру­кованого слова виходив російською мовою, хоча й відтворював українську національну позицію.

Як бачимо, український національно-культурний рух з самого початку був пов’язаний з провідними вищими навчальними закла­дами, особливо з Київським університетом.