21. Початок книгодрукування на Україні . Іван Федоров

Як відомо,  книгодрукування  народилося  в  Німеччині у 1440-х pp. Його батьком вважають І. Гутгенберга. Перша ж книжка українського автора «Передбачальне судження» вийшла уРимі латинською мовою 1483 р. її написав Юрій Котермак із Дрогобича, що якийсь час був ректором Болонського університету. Але на східнослов'янських землях  книгодрукування  розпочалося щойно  в  2-й пол. XVI ст. Першою точно датованою російською книжкою є «Апостол», видрукуваний у московській друкарні за велінням царя Івана IV Грозного Іваном Федоровим та його помічником Петром Мстиславцем 1 березня 1564 р. Безпідставно переслідувані світськими й духовними властями як єретики, Федоров з Мстиславцем утекли з Москви до Литви. 1572 р. Федоров перебрався до Львова, де заснував друкарню на Краківській вул. 1574 р. він здійснив тут друге видання «Апостола», а також опублікував свій знаменитий «Буквар». Ці книжки дали початок  книгодрукуванню   в   Україні . Біографія і творчість Федорова мало відомі науці, вчені й досі сперечаються щодо походження, місця народження та головних етапів життя східнослов'янського першодрукаря. Він народився близько 1525 р. Поширені версії, начебто Федоров походив з Калуги чи Новгорода або з білоруського містечка Петкевич. Однак останнім часом дослідники (Я. Ісаєвич) схиляються до думки, що він народився у Москві чи на її околицях. Зазнаючи фінансових труднощів, Федоров на поч. 1575 р. перебрався зі Львова до Острога, цих так званих «українських Афін», де діяла школа вищого типу — Острозька академія. Там 1581 р. й надрукував Острозьку біблію, шедевр церковної вченості й тогочасної видавничої справи, а також буквар, Новий завіт тощо. 1582 р. він повернувся до Львова, сподіваючись відновити  книгодрукування  у цьому місті. Однак його плани не збулися. У грудні 1583 р. після тяжкої хвороби Іван Федоров помер. Збереглася його могила біля церкви Онуфріївського монастиря у Львові.

22. Петро Могила

Митрополит Київський і Галицький Петро (Могила) був відданим і невтомним борцем за торжество православ’я в складних історичних обставинах в Україні та Білорусії в XVII столітті. Майбутній митрополит походив зі старовинного молдавського роду Могил. Прізвище це відповідає прізвищу князів Холмських і походить від молдавського слова mohila, що означає узвишшя, горбовину. Народився Петро Семенович Могила 10 сiчня 1597 року в сім’ї господаря Валахії, а потім і Молдавії Симеона Могили. Початкову освіту юнак здобув у вчителів Львівського православного братства, організованого в 1586 році для захисту та збереження православної віри. Львів містився неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь, а тому, відчуваючи потребу в коштах, Львівське братство часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями стосовно матеріальної допомоги. Різка зміна загальної ситуації сталася після проголошення у 1596 році унії, коли вплив католицизму посилився на Молдову і Валахію. До того ж у 1612 році Кантемир Мурза захопив молдавсько-валахійські володіння, що змусило молодого воєводича разом з сім’єю залишити землі батьківщини. Могили переселилися до Польщі, де знайшли підтримку своїх сильних і заможних родичів, що мешкали там. Юнак зміг продовжити навчання. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом учився у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі. Вільно володіючи грецькою та латинською мовами, він досить швидко опанував богословську науку. Повернувшись до Польщі, Петро пішов на військову службу, брав участь у Хотинській битві 1621 року. Вихованому на суворих православних традиціях, йому важко було існувати в іновірному товаристві та легковажному військовому оточенні. Вже тоді його душу обіймало пристрасне бажання присвятити себе служінню Богові, православ’ю, народові, який, захищаючи віру, героїчно боровся за свою свободу вільно сповідувати її. Після повернення до Польщі, через складну політичну ситуацію, майбутній митрополит довго не міг затримуватися в чужорідному середовищі. Згодом він переїжджає до України. Часто відвідуючи Київ, молодий богослов зблизився з митрополитом Іовом (Борецьким), з яким товаришував ще в роки навчання. Часте й плідне спілкування з митрополитом Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили. По суті, це й визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він приймає чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі. На той час Києво-Печерська обитель виступала головною опорою православ’я в Україні. Це був той надійний оплот духа, що об’єднував і концентрував у собі життєдайні сили народу. Для Петра Могили монастир став тим благодатним місцем, де могли вивершитися і зміцнитися його мрії й надії, які згодом втілюватимуться в життя на церковно-просвітницькій ниві діяльності за часів митрополитства. У 1627 році, після смерті архімандрита Лаври Захарії Копистенського, за згодою митрополита Іова, архімандритом було обрано тридцятирічного Петра Могилу, який ще на той час навіть не мав духовного сану. Патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс, у ставропігії якого тоді перебувала Лавра, затвердив це обрання. Палкий прихильник православних традицій, усім серцем відданий рідній Церкві, наділений твердою волею та рішучим характером, архімандрит Петро Могила вимагав від послушників та братії смирення і послуху, подаючи власним прикладом зразок взірцевої поведінки, повторюючи, що йому як настоятелю «поперед усіх належить бути на чернечому правилі та в усякому ділі богоугодному». Добре усвідомлюючи роль книги, друкованого слова, праведник докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусії, так і в суспільному житті загалом. За п’ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили — як авторські, так і перекладні. Тоді ж архімандрит склав декілька канонів та церковних пісень, які свідчили про високий поетичний талант автора. І.Огієнко з цього приводу зазначав: «Могилянська доба — це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці. В історії української культури початкове печерське друкарство займає найпочесніше місце». Петро Могила, як людина широкого й прогресивного мислення, ревний, вірний прихильник і поборник поширення православ’я, не міг обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Він добре знав, що православному духовенству для успішної відсічі утискам єзуїтівта уніатів необхідно мати відповідну освіту. Архімандрит вирішив заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам злободення і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Восени 1631 року відкрилася перша лаврська школа. Досвідчена людина і дипломат-політик, Петро Могила зробив єдино вірний крок до порозуміння. Він погодився звести лаврську школу з братською, але за умови, що буде охоронцем і опікуном того об’єднаного закладу. Архімандрит особисто записався у члени братства і був прийнятий «старшим братом, опікуном і фундатором того славного братства, обителі та шкіл». Лаврську школу, об’єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на колегію, яка в свою чергу стала родоначальницею Київської духовної академії. Це стало справою життя Петра Могили. Заслуга його полягає в тому, що після об’єднання лаврської школи з братською він перетворив її на такий навчальний заклад, який згодом став взірцем для всіх духовних шкіл. О.Оглоблін так характеризував цей період: «Доба Могили — то була доба великих досягнень . Створення Києво-Могилянської колегії, цієї слави і гордості Київських Атен, що незабаром стане «альма-матер» для всього православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східної Європи». Окрім Київської колегії, Петро Могила відкрив у 1634 році ще одну — Вінницьку, а у 1636 році — Кременецьку. Слід зазначити, що становище православ’я в Україні упершій половині XVII ст. було надзвичайно складним. Утиски й гоніння на православних стали звичним явищем. Їх усували з різних посад, забороняли відправляти богослужіння, церковні треби та святі таїнства. Православні храми закривалися або ж навіть руйнувалися. Та після сорокарічного гніту православні врешті здобули право сповідувати свою віру, відправляти служби, обирати пастирів. Обставини цього часу вимагали, щоб православну

23.Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія - стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 р. Спадкоємець стародавньої Київської Академії заснованої князем Ярославом Мудрим. Фактично всі сучасні українські ВУЗи в тій чи іншій мірі є духовними спадкоємцями цього закладу через вихованців Академії, які стали засновниками відповідних нових богословських, філософських і наукових шкіл у цих ВУЗах.Декілька сучасних вищих навчальних закладів претендують на спадкоємність від Києво-Могилянської академії, серед них насамперед Національний університет «Києво-Могилянська академія», а також Київська духовна академія і семінарія та Київська православна богословська академія^{HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%B1%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F"[1]HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%B1%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F"[2]HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%B1%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F"[3]}.

Ніхто за життя Петра Могили не називав колегію (академію) "Могилянською", ні польські королі, ні московські царі. Це сталося вже понад двадцять років після його смерті. Вперше цю назву знаходимо в грамоті короля Михаїла Корибута Вишневецького (внучатого племінника Могили, онука Раїни Могилянки) в 1670 році: "Ми нашою королівською владою дозволили, після такого тяжкого руйнування і спустошення, відновити помянуту Києво-Могилянську колегію і в ній школи".Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни.Деякі вчителі Львівськоїта Луцькоїбратських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозькогоі зокрема гетьмана Сагайдачного^{HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"[4]}.У вересні 1632року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополитHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D0%B0"Петро Могилапобудував в ній систему освіти за зразком єзуїтськихнавчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польськійта латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.Згідно з Гадяцьким трактатомHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/1658"1658року між РHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D1%87_%D0%9F%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%B0"іччю Посполитою і Гетьманщиноюколегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царствастатус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана VHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/1694"1694 року та Петра IHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/1701"1701року^[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадськийта Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведельта Максим Березовський, філософ Григорій Сковородата науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною^{HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0"[6]}.Процес навчання в Київській Академії складав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784р. було заборонено читати лекції українською мовою ^{[10]HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%BE-%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F_%281659%E2%80%941817%29"[11]}. Випускникам академії надавався сертифікат з підписами ректора та префекта.

24.Українська культура козацької доби(друга половина ХVI-кінець ХVII ст.)Феномен козацької культури. Козацьке століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

Церква. Православна церква століттями виступала центром та рушієм культурного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, українська церква втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле.

Освіта. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу.

Культурні досягнення. Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль барокко. Його поява співпала з гідною подиву культурною добою в історії країни й водночас допомагала формуванню цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, барокко підкреслювало велич, розкіш та декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і в такий спосіб оволодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химерності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила барокко особливо принадним для українців — нації, котра перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом. Барокко не принесло на Україну якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми,— такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, контраст,— і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато представників цієї еліти не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони мислили себе насамперед у межах всього православного світу. 

Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі — Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацького барокко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бандуристів.

Період козацької епохи залишив яскравий слід в історії України, на шляху становлення її як незалежної і самобутньої країни.

25.Особливості бароко в Україні:література,театр,музика.Бароко (ітHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0".barocco — вибагливий, химерний) — стиль у європейському мистецтві у 16—18 ст. В бароковій архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, ефекти світлотіні та кольору. У музиці — поява опери, розвиток вільного поліфонічного стилю. Бароковий стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті. В деяких країнах він також захопив кінець 16 і середину 18 столітть Представниками цього стилю є П. П. Рубенс, А. ван Дейк (Фландрія),в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Клаудіо Монтеверді, А. Вівальді, Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель. Бароко виникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості і ясні форми мистецтва Раннього і Високого Відродження. В бароковому стилі були два напрями — бароко світське (палаци знаті та королівських родин, монументи володарів країн) та бароко церковне (релігійні споруди від монастирів до поодиноких каплиць). Напрями існували окремо, але постійно збагачували один одного схожими засобами обробки та використання матеріалів чи декору. Існує бурлескно-сатиричне відношення до дійсності. Для літератури бароко характерне прагнення до різноманіття, підсумовування знань про світ, всеохоплюваність, енциклопедизм, який іноді обертається хаотичністю та колекціонуванням сміховин, намаганням дослідити буття в його контрастах. Етика бароко тяжіє до символіки ночі, теми тліну і марноти, життя-сну. Відома п'єса Кальдерона так і зветься: «Життя є сон». Утворилися жанри — галантно-героїчний роман, реально-побутовий та сатиричний роман. Бароко як стиль дав декілька різновидів, течій: маринізм, гонгоризм (культеранізм), консептизм, метафізична школа та евфуїзм. Дії романів часто переносяться у вигаданий світ античності, у Давню Грецію, палацові кавалери та дами предстають у вигляді пастухів, виникла й окрема назва пасторалі. В поезії розквітли примхливість або вигадливість, складні метафори. Розповсюдились такі форми, як сонет, рондо, кончетті, мадригали. Носіями бароко Росії в літературі були С. Полоцький, Ф. Прокопович, ранішній М. Ломоносов. В Іспанії барокова течія в літературі одержала назву «гонгоризм» на честь помітного представника.Бароко в театрі. Театр відноситься до найбільш видовищним видів мистецтв, і, на відміну від літургії, театральна вистава звернена до глядача, а не до Бога, - її реальність умовна (художня, ілюзіоністічна), а не онтологічна. Тому в Московському царстві йшов тривалий опір театру як такому - навіть містерії та шкільні драми на священні сюжети розглядалися як святотацтво. Але український театр виник на схрещенні православно-візантійської та римо-католицького культурних ареалів, тому з західного художнього досвіду він запозичив лише строгий тип - з системою обмежень і дидактичними функціями - тип шкільного театру. Інші можливі у добу Барокко театри через свій світський характер в Україні не прижилися. Шкільний же театр, як доводить Л.А. Софронова, знаходився на межі світського та сакрального, православ'я та католицтва, барокко та середньовіччя,тому не активно з усіх мистецтв прищеплював спочатку в Україні, а потім і в Московському царстві новий культурний світогляд. Бароко в музиці.На розвитку духовної музики XVII століття також позначилися настанови бароко культури на зовнішню досконалість, "солодкозвуччя" і середньовічної на внутрішню духовну цілісність, на суворо-стримане. Показово, що українсько-великоруський культурний діалог, як підкреслює Т. Ф. Владішевська, відбувається не на рівні літургійних, але й позакультової музичних жанрів: у Московській Русі українські, польські та білоруські "псальми" та канти витісняють місцеві духовні вірші та піснопінням. Культура Бароко не обіцяла людям легкого і ясного щастя на землі. Вона не приваблювала їх полегшеними відповідями на вічні питання, але вчила бути совісним, мудрими, свідомими своєї приналежності до вічності. Її найбільш войовничі опоненти, просвітителі XVIII століття, прагнули побудувати суспільство на нових принципах, попередньо очистивши його від середньовічних забобонів і релігійного догматизму. Звичайно, діячі просвітництва XVIII століття мають перед культурою свої заслуги. Збагаченню стильового розмаїття української поезії у другій половині XVIII століття заважали не тільки суворі політичні та соціальні умови, а й раціоналізаторські традиції всередині самої культури.