6)Економічні інтереси і потреби — рушійні сили соціально-економічного розвитку.

Економічні інтереси нетотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків (схимники тощо), бути інтересом суб'єкта зниження рівня задоволення потреб.

Економічні інтереси можна класифікувати за суб'єктами їх реалізації як: державні, групові та особисті; у структурі інтересів виділяють виробничі (пов'язані з організацією виробництва) і невиробничі (пов'язані з задоволенням особистих потреб виробника та його потреб як члена суспільства).

Розрізняють також інтереси власника, підприємця та найманого працівника.

У системі економічних інтересів можна виділити основний інтерес суспільства, який повинен відповідати таким критеріям: а) віддзеркалювати сутність економічної системи, найхарактерніші риси її; б) бути рушійною силою економічного розвитку всієї системи.

Основним інтересом планової економіки є суспільний інтерес, або інтерес суспільства як асоціації власників засобів виробництва й асоціації робітників.

Економічний інтерес – це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних потреб.

Основними відмінностями економічних інтересів від потреб є: по-перше, вираженість економічних інтересів у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб; по-друге, відображення економічними інтересами динаміки та рівня задоволення потреб.

Економічні інтереси є формою вияву різних типів відносин власності. Існування приватної, колективної та державної власності зумовлю існування приватних, колективних та суспільних інтересів.

Колективні інтереси також існують у двох основних формах. Це трудові колективні інтереси працівників, які викупили підприємство, і колективні інтереси кількох підприємств, власність яких утворена шляхом злиття їх капіталів.

За суб’єктами реалізації економічні інтереси поділяються на державні, групові та особисті. В структурі інтересів виділяються виробничі (пов’язані з організацією виробництва) та невиробничі (пов’язані з задоволенням особистих інтересів людини як члена суспільства).

Спільний інтерес є сумарним виразом однорідних інституйованих інтересів споживачів, акціонерів, фондової біржі тощо. Залежно від носіїв спільного інтересу форми його прояву можуть бути різними. Сюди входять корпоративний інтерес бюрократії, підприємств, асоціацій суб’єктів господарської діяльності, трудових колективів. Слід зазначити, що інтерес трудового колективу буде відрізнятися за умов різних форм власності підприємств.

Реалізація економічних інтересів здійснюється шляхом досягнення суб’єктами конкретних економічних цілей. Так, засобом реалізації індивідуальних економічних інтересів працівників є зростання індивідуальних доходів. Засобом реалізації колективних інтересів є максималізація прибутку та фонду заробітної плати, а засобом реалізації суспільного інтересу – максималізація національного доходу та мініманізація фонду відшкодування створюваного суспільного продукту.

7) Суспільний поділ праці — відокремлення різних видів трудової діяльності в межах світового господарства (в тому числі окремих регіонів), національної економіки й окремого підприємства, внаслідок чого значно зростає продуктивність суспільної праці.

У межах світового господарства відбувається всесвітній або міжнародний поділ праці. Це вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що передбачає спеціалізацію окремих країн щодо виробництва певних видів продукції для обміну через купівлю-продаж на світовому ринку.

Поділ праці всередині суспільства здійснюється за основними родами діяльності (землеробство, промисловість, сфера матеріального і нематеріального виробництва). Цю форму суспільного поділу праці називають загальним поділом, поділ родів виробництва на окремі види та підвиди — частковим, поділ праці всередині підприємства (виокремлення цехів, дільниць, відділів, служб, бригад, поділ за професіями і спеціальностями) — одиничним (за К. Марксом).

З'ясування сутності суспільного поділу праці передбачає визначення термінів переходу кількості в якість, тобто того моменту, коли поступове збільшення кількості зайнятих у сфері послуг (як один із критеріїв поділу) дасть підставу стверджувати про формування відносно відокремленої сфери суспільного відтворення.

Поділ праці — це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі.

Однак це визначення буде неповним, якщо не показати деякі особливості цього явища.

По-перше, поділ праці є історичною категорією. Це означає, що він перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний рівень розвитку продуктивних сил. Далі будуть показані історичні етапи розвитку поділу праці.

По-друге, поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами — в межах одного підприємства. Це певна система суспільної праці, яка складається у результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі розвитку суспільства.

По-третє, поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. А це означає, що виробники, між якими відбувся поділ праці, виступають як відокремлені власники. Обмежуючись певним видом виробничої діяльності, вони для задоволення своїх потреб змушені обмінювати власний продукт на інші продукти. Тільки у такий спосіб вони можуть задовольнити свої потреби. Обмін між різними власниками набуває форми товарообміну.

Негативними наслідками поділу праці є однобічний розвиток працівника, його відчуження від інших видів праці, технологічне підкорення праці капіталом тощо.

Ступінь розвитку продуктивних сил виявляється у ступені розвитку суспільного поділу праці. Так, у колишньому СРСР на початку 20-х років XX ст. у народному господарстві налічувалося до 20 галузей, наприкінці 80-х років — майже 400.

В Україні нині — до 300 галузей народного господарства, у США (лише у промисловості) — приблизно 700, а кожна наступна виокремлюється тоді, коли обсяг випущених нових товарів перевищує 1 млрд дол. Однак між розвитком продуктивних сил і розвитком суспільного поділу праці не існує прямо пропорційної залежності, оскільки розвиток суспільного поділу праці значною мірою залежить від розмірів країни, її забезпеченості ресурсами (природними, людськими та ін.), їх якості (особливо якості трудових ресурсів), ємності внутрішнього ринку та від інших факторів.

8)Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.

Сучасна економічна наука визначає економічну систему як сукупність усіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на основі діючих у ньому майнових відносин і організаційних форм.

Структурними елементами економічній системі є:

1. Продуктивні сили, які включають предмети праці, засоби праці, науку, інформацію, робочу силу, їх рівень визначається рівнем розвитку науки і техніки під впливом НТП, професійною та кваліфікаційною структурою робочої сили, науково-технічним потенціалом, розвитком інформаційних технологій тощо.

2. Соціально-економічні відносини, що ґрунтуються на певній формі власності на засоби виробництва. Відносини власності є визначальними у структурі економічної системи, оскільки вони зумовлюють соціально-економічну специфіку даного суспільства. По-перше, вони визначають, хто реально володіє, користується і розпоряджається засобами виробництва, на чию користь розподіляється суспільне багатство; по-друге, вони визначають поділ суспільства на класи і соціальні групи, лежать в основі поділу суспільства на багатих, середніх і бідних, оскільки багатство розподіляється відповідно до вкладених ресурсів, їх розмірів; по-третє, вони показують, хто має економічну владу і керує суспільством; по-четверте, вони значною мірою визначають систему економічних інтересів та специфіку економічних суперечностей, що виникають у різних господарських суб'єктів.

3. Техніко-економічні відносини, які визначаються рівнем розвитку техніки і технології та характеризують поділ праці і взаємовідносини людей у процесі виробництва. Вони є матеріально-речовим змістом виробництва і передбачають існування певних форм та методів організації праці на рівні окремих підприємств.

4. Організаційно-економічні відносини - це відносини, що стосуються встановлення ефективних форм організації економічних зв'язків між підприємствами, які проявляються у процесах спеціалізації, кооперації, комбінування, концентрації виробництва.

5. Господарський механізм — це сукупність форм, методів та систем управління господарством на макрорівні на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.

6. Тип економічних зв'язків між господарськими суб'єктами. Цей елемент показує, яким чином переважно встановлюються економічні зв'язки: або через систему цін і ринків, або через адміністративно встановлені структури, або через довгострокові угоди, що укладаються між партнерами.

Ці елементи певною мірою присутні у кожній економічній системі. їх специфіка якраз і визначає суть певного типу економічної системи.

9) у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія людини з природою, в якій суб'єктом є людство, а об'єктом — природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Ця взаємодія означає процес праці, який охоплює такі основні моменти: праця людини, предмети праці, засоби праці.

Предмет праці — речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці. ___Предмети праці бувають двох видів: надані самою природою (наприклад, риба, яку ловлять; дерево, яке рубають); ті, що підлягають попередній обробці (видобута руда, яку переплавляють). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.

Засоби праці — створена за законами природи річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці. ___ З моменту виготовлення засобів праці починається власне людська праця. До засобів праці також належать усі матеріальні умови процесу праці — робочі будівлі, канали, дороги тощо.

Праця — цілеспрямована, усвідомлена діяльність людей, у процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між людиною і природою і водночас змінюють, вдосконалюють себе.

Головною продуктивною силою є людина. ,бо вона є творцем усіх інших елементів продуктивних сил; без її праці вони не перетворюються на фактори виробництва (найновіша техніка без дії людини стає купою металу); потреби та інтереси людини діють як основна рушійна сила соціально-економічного прогресу суспільства. Зіставлення засобів праці, предметів праці і людини дає підставу для висновку про активну роль людини в процесі праці й пасивну роль засобів виробництва. До структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо.

Натепер до продуктивних сил відносять також науку, форми і методи організації виробництва та інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що містить матеріальні й духовні, об'єктивні і суб'єктивні, суспільні й природні елементи.

Виробничі відносини — суспільна форма розвитку продуктивних сил у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання ма¬теріальних і духовних благ. Такою ж суспільною формою є й відносини економіч¬ної власності.

У процесі виробництва здійснюється привласнення двох видів: 1) предметів природи через процес праці; 2) засобів виробництва, робочої сили, предметів спожи¬вання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності тощо через суспільну форму. Привласнення другого типу, яке відбувається між людьми в усіх сферах суспільного від¬творення, становить суспільну форму власності, відносин економічної власності, тоді як перший вид при¬власнення — їх речовий зміст.

Економічна власність — відносини між людьми з приводу при¬власнення засобів виробництва, робочої сили, предметів спожи¬вання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності в усіх сферах су¬спільного відтворення. Визначальними серед них є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва Власність у цілісному вигляді — містка соціологічна категорія, що містить на¬самперед економічний та юридичний аспекти.

Юридична власність — загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Найважливіші категорії юридичної власності — воло¬діння, розпорядження, користування.

Продуктивні сили і виробничі відносини в їх діалек¬тичній єдності та взаємодії становлять суспільний спосіб виробництва. Продуктивні сили відіграють визначальну роль, є його речовим змістом, виробничі відносини — су¬спільною формою. Розвиваючись більш динамічно (під впливом потреб, інтересів людей, внутрішніх суперечно¬стей продуктивних сил та їх матеріально-речової форми тощо), продуктивні сили поступово вступають у все біль¬шу суперечність з виробничими відносинами. Останні спочатку є формою їх розвитку, а згодом перетворюють¬ся на гальмо зростання продуктивних сил, перестають відповідати їхньому рівню і характеру розвитку. Внаслі¬док цього між двома сторонами суспільного способу ви¬робництва виникає конфлікт, що з економічного погляду зумовлює настання епохи соціальних революцій.

10)Обмін як суспільне відношення виникає разом із людським суспільством і розвивається разом з ним. Первісна форма обміну — обмін діяльністю в процесі сумісно розділеної праці. Власне, сама сумісно розділена праця являла собою обмін діяльністю. Адже у ній одні індивіди здійснювали діяльність, необхідну і корисну не безпосередньо для себе (наприклад, полохання дичини, яка внаслідок цього втече), а для інших індивідів (які захоплюють цю дичину). Але через співвідношення своєї діяльності з діяльністю інших індивідів своя діяльність стає корисною і для її суб'єктів. Одні індивіди віддають свою діяльність іншим, і навпаки, тобто відбувається обмін діяльністю і виникає загальний корисний ефект. Однак обміну продуктами ще не існує, оскільки спільно здобутий продукт (дичина, дика тварина й тощо) не обмінюється, а просто розподіляється між індивідами. Тому історично першою пануючою великою формою обміну є обмін діяльністю.

Обмін діяльністю здійснюється через обмін продуктами. Обмін діяльністю є лише підпорядкованим моментом обміну продуктами. Такий обмін називається натуральним, і є формою продуктообміну в широкому розумінні як обміну здобутими результатами праці (натуральний обмін, товарообмін та ін.). Натуральний обмін мав історичні форми розвитку. Спочатку він мав замкнутий характер, здійснювався усередині общини і не передбачав еквівалентності. Пропорції обміну ще не закріплені. Ця форма обміну називається відокремленою формою натурального обміну.

Кооперування праці — це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту. Кооперування праці зумовлене спеціалізацією виробництва, рівнем технічної досконалості устаткування, виробничих процесів, формою організації праці, технологічною та організаційною структурами підприємства.

Ефективність кооперації полягає в забезпеченні найраціональнішого використання робочої сили і засобів праці, безперервності виробничих процесів, ритмічного виконання робіт, підвищення продуктивності праці, а також у встановленні раціональних соціально-трудових взаємовідносин між учасниками виробництва, та узгодженні їхніх інтересів і цілей виробництва.

Розрізняють такі взаємозв'язані форми кооперування праці:

- всередині суспільства, коли обмін діяльністю і продуктом праці здійснюється між галузями економіки; - всередині галузі, що передбачає обмін продуктами праці або спільну участь низки підприємств у виробництві певної продукції; - всередині підприємства. Здійснюється між цехами, дільницями, окремими виконавцями залежно від конкретних виробничих умов (тип виробництва, особливості техніки і технології та ін).

Поділ та кооперування праці завжди взаємопов’язані, оскільки без узгодженої праці людей, зайнятих на різних робочих місцях та виробничих ланках підприємства, неможливо забезпечити безперервність виробничого процесу в цілому. Тому і виникають конкретні форми кооперування праці: технологічне, предметне, організаційне кооперування праці.

Спеціалізація виробництва. Ця, добре розвинута в усіх галузях економіки, сус¬пільна форма організації виробництва відображає процес зосередження діяльності підприємства на

виготовленні певної продукції або виконанні окремих видів робіт. Заведено виокремлювати кілька її об'єктних видів. Спеціалізація підприємств є важливою передумовою неухиль¬ного підвищення ефективності їхньої господарської діяльності. Поглиблення й розвиток усіх видів спеціалізації підприємств зви¬чайно супроводжуються більш широким застосуванням прогресив-ної технології і високопродуктивного спеціалізованого устаткуван¬ня, запровадженням комплексної механізації й автоматизації взаємозв'язаних виробничих ланок.

11) Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.

Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:

• відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

• відносини господарського використання майна;

• економічні форми реалізації відносин власності.

Розглянемо ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага - предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія - не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

12) Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на таке. В економічній літературі (особливо марксистській) нетрудові доходи розглядаються як такі; що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.

Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Навіть і сьогодні подібні міркування інколи висловлюються в окремих працях. Наприклад, у навчальному посібнику "Основи підприємницької діяльності" зазначається, що "відносини власності можна представляти як два полюси, на одному з яких - приватна власність, а на іншому - суспільна власність".

Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша - регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, різного роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії - платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також реалізує свою власність через систему податків і платежів.

Власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається на увазі таке.

По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.

По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

По-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.

Як живий організм людини відштовхує й поглинає чужорідні тіла, так і економічна система не сприймає часткових нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати адміністративно-командну систему управління можна було лише шляхом позбавлення її власності.

Оскільки власність - це основне економічне відношення, то, очевидно, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства.

13) Розвиток суспільного виробництва пов'язаний з існуванням різних його форм. Найпершою формою господарювання було натуральне виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб безпосередніх виробників життєвих благ, тобто для внутрігосподарського споживання.

Для натурального господарства характерні нерозвинутість суспільного поділу праці, його замкнутість, відсутність зовнішніх зв'язків, примітивна техніка, технологія, патріархальність виробництва загалом. Йому відповідає застій, повільність розвитку самого виробництва і суспільного розвитку в цілому. Таке виробництво замикає всі економічні процеси в тісних межах локальних виробничих одиниць, не відкриваючи каналів для зовнішніх зв'язків. Робоча сила, закріплена за локальними виробничими одиницями, позбавлена мобільності. Виробничі відносини тут виступають у своїй "прозорій", неуречевленій, не-матеріалізованій формі як прямі відносини між людьми. Саме така форма господарювання є типовою для всіх докапіталістичних стадій розвитку суспільного виробництва. Вона довела свою життєвість протягом тисячоліть.

На зміну натуральній формі господарювання поступово приходить товарна форма виробництва, яка тривалий час існує поряд з натуральною, проникаючи в неї і розкладаючи її. Остаточний розклад натурального виробництва як основної форми господарювання відбувається в епоху пізнього середньовіччя, епоху зародження й прогресу капіталізму. Замкнутість натурального господарства, його відособленість, примітивність, косність, патріархальність, застій капітулюють перед взаємним обміном і прогресом.

Отже, товарне виробництво - це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються економічно відособленими виробниками, котрі спеціалізуються на виготовленні певного продукту, що потребує обміну у вигляді купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими вони обмінюються, стають товарами. З даного визначення випливає:

по-перше, основою виникнення товарного виробництва й обміну, тобто перетворення натурального господарства в товарне, є суспільний поділ праці. Саме він приводить до того, що виробники для задоволення особистих і виробничих потреб повинні обмінювати продукти своєї праці на необхідні для них продукти праці інших виробників. І коли перший суспільний поділ праці (відділення пастуших племен) зробив можливим регулярний обмін між общинами, а другий (відокремлення ремесла від землеробства й скотарства) зумовив зародження товарного виробництва, то третій (відділення торгівлі) сприяв завершенню формування товарного господарства;

по-друге, поділ праці в суспільстві лише тоді стає основою формування товарного виробництва й обміну продуктів через ринок, коли відбувається відокремлення виробників як самостійних власників засобів виробництва. І якщо суспільний поділ праці потребує обміну взагалі, то економічна відособленість виробників вимагає еквівалентного, товарного обміну.

14)Товар - це продукт праці, це річ, яка задовольняє будь-які потреби людини та призначена для обміну, продажу на ринку.

У товарного продукта 2 начала: 1) це корисна річ, що може задовольнити потреби; 2) призначеність товару для обміну.

Відповідно товар володіє двома властивостями: 1) споживчя вартість; 2) мінова вартість.

1) споживча вартість—це корисність речі, її здатність задовольнити будь-які людські потреби. Не є товаром речі дані природою і не створені людською працею; створені людською працею для споживання іншими людьми, але що поступає в їх розпорядження прямо чи безпосередньо без обміну або через обмін, коли вони покинули сферу обміну та знаходяться в сфері споживання.

Щоб річ стала товаром, вона має переходити з рук у руки не за дарма, а в обмін на щось, на якусь іншу споживчу вартість в тій чи іншій пропорції.

Якістю товару є суспільно-споживча вартість – це також споживча вартість, яка: 1-має корисність,-створена не для влсного споживання,а для обміну на ринку, 2-вона створена в кількості та структурі суспільної потреби; 3-це споживча вартість не лише окремих речей,а всієї маси речей даного роду, призначена для продажу в зіставлення з потребою їх в суспільстві.

Мінова вартість товару—це кількісне співідношення, пропорція в якій даний товар обмінений на інший товар. Кожний товар має декілька мінових вартостей. Абстрагування від природніх якостей товарів показує, что спільним для всіх товарів і основою є те, що всі товари-продукти, згустки кристали людської праці. Втілена в товарах суспільна праця образує вартість тавару

Корисність речі надає їй споживної вартості. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини одні з них задовольняють потреби у їжі (хліб, молоко, м'ясо), другі — в одязі (пальто, костюм, сукня), треті — у засобах пересу¬вання (тролейбус, метро, автомобіль), четверті — у послугах куль¬турного призначення (книги, газети, кінофільми).

Класифікація товарів за способом призначення:

Якість товару - це сукупність його властивостей і характеристик, які додають йому здатність задовольняти обумовлені або передбачувані потреби покупця. Якість містить у собі не всі властивості товару, а тільки ті, що пов'язані із задоволенням конкретних потреб відповідно до призначення товару. Крім споживчих властивостей, якість включає й інші властивості товару, які забезпечують задоволення потреб проектувальників, виробників, працівників сфери обігу, які мають відношення до товару. Важливе завдання товарознавства - якнайповніше виявляти закладені в товарі властивості, які формують його якість. Ці властивості можуть виявлятися на всіх стадіях життєвого циклу товару. Якість товару не можна пояснити і виміряти у відриві від його споживчої вартості і корисності. Не можна ототожнювати якість і споживчу вартість. Споживча вартість - це сам товар, який володіє корисністю і є конкретним благом. Товар як споживча вартість є носієм його якості. Підвищення якості невіддільне від прискорення науково-технічного прогресу, тому що тільки в сукупності рішення цих питань можна забезпечити конкурентноздатність товару на світовому ринку. Показник якості товару - це кількісна характеристика одного чи декількох властивостей товару, які становлять його якість. Показник якості кількісно характеризує ступінь придатності товару задовольняти певні потреби. Номенклатура показників якості конкретного товару залежить від його призначення. У товарів, які виконують декілька різнорідних функцій, номенклатура показників може бути дуже широка, у товару одноцільового призначення вона буде значно звуженою. Надійність - здатність товару зберігати функціональне призначення в процесі збереження