7. Процесуальні засоби подолання протидії розслідуванню

Незважаючи на актуальність, у літературі майже не вказано таку форму протидії розслідуванню, як неправомірне використання окремими учасниками процесу своїх прав, передбачених чинним законодавством. Йдеться про випадки, коли, зовні дотримуючись усіх визначених законом процедур, зацікавлені особи фактично зловживають своїми правами, цілеспрямовано використовуючи надані можливості з метою затягнути слідство, приховати документи та інші докази вчинення злочину, вплинути на свідків, потерпілих, службових осіб, які проводять дізнання і досудове слідство, зокрема з метою створення умов для прийняття останніми незаконних рішень тощо.

Визначаючи способи подолання протидії розслідуванню злочинів, скоєних, наприклад, у сфері службової і господарської діяльності, обов’язково слід враховувати, що при їх вчиненні використовуються цілком легальні економічні інститути (правила, форми, процедури, механізми економічної діяльності), а також легальні форми, інститути, інструменти господарської діяльності. У більшості випадків вчинення злочинів та протидія їх розслідуванню здійснюється організованими групами, дії яких із підготовки, здійснення і приховування економічних злочинів не завжди очевидні та зовні мають вигляд звичайних господарських операцій. Тобто злочинна діяльність здійснюється під оболонкою нібито законних цивільно-правових і господарсько-правових відносин. Тому для встановлення та розкриття злочинів у сфері службової і господарської діяльності органами дізнання та слідчими повинна проводитися відповідна цілеспрямована робота з використанням спеціальних оперативних, пошукових, розвідувальних заходів у поєднанні із застосуванням передбачених законом процесуальних засобів.

Тобто, так чи інакше, вказані дії спрямовані на перешкоджання встановленню істини у справі чи на продовження злочинної діяльності, хоча під час розслідування виникають певні труднощі при виявленні та доведенні факту саме зловживання правами із зазначеною метою. Вказані проблеми постійно виникають у практичній діяльності, однак досі належним чином не проаналізовані й не досліджені.

Аналізуючи процесуальні заходи боротьби із вказаними формами протидії розслідуванню злочинів, слід зазначити, що ефективність їх використання безпосередньо залежить від оперативності та належної якості проведення передбачених законом слідчих дій.

Так, своєчасно проведені невідкладні слідчі дії, зокрема виїмки, обшуки з метою вилучення документів фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій, перешкоджають їх знищенню або прихованню, дають змогу використовувати такі документі як об’єктивні докази, перш за все у справах про злочини у сфері службової і господарської діяльності, економіки тощо.

Враховуючи, що дії, пов’язані з приховуванням чи знищенням документів, мають поширений характер, часто виникає необхідність в отриманні останніх ще до порушення кримінальної справи: або шляхом витребування в порядку ст. 97 КПК України при розгляді заяв та повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини, або навіть при здійсненні оперативної діяльності, коли відповідно до п. 4 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» необхідні документи, у тому числі такі, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або скоєнні злочину, джерело та розмір їх доходів, вимагаються з дозволу суду.

Аналогічним чином оперативно проведені виїмки майна та цінностей, здобутих злочинним шляхом, або знарядь вчинення злочинів стануть на заваді спробам перешкоджати їх знищенню під час розслідування.

Те ж саме стосується своєчасного накладення арешту на вклади, майно та цінності обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які згідно із законом несуть матеріальну відповідальність за їхні дії, а також вилучення майна, на яке накладено арешт, з метою забезпечення відшкодування збитків, завданих злочинами, і виконання вироку у частині конфіскації майна.

Досить ефективним засобом запобігти приховуванню інформації про злочини, знищенню документів і предметів, що мають доказове значення, є проведення таких слідчих дій, передбачених статтями 187, 187-1 КПК України, як арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку. Характерною особливістю тут є те, що, наприклад, протокол з відповідними додатками про результати вивчення вказаної інформації, який має доказове значення, складається безпосередньо слідчим, а не працівниками підрозділу, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Це значно прискорює та раціоналізує процес легалізації здобутих у такий спосіб даних, документів і предметів одночасно з гарантією дотримання законності під час їх одержання.

Не є таємницею існування негативної практики у застосуванні визначеного статтями 236-7, 236-8 КПК України права на оскарження постанов про порушення кримінальних справ. У багатьох випадках таке оскарження використовується саме для затягування слідства, знищення чи приховання документів та інших доказів, або в інших цілях, пов’язаних з протидією розслідуванню, повному, всебічному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи.

Насамперед це стосується справ, порушених про злочини у сфері службової діяльності або так званої економічної спрямованості. Тому своєрідною гарантією залишення судом вказаних вище скарг без задоволення та подальшого успішного розслідування є наявність вже на момент порушення кримінальних справ цієї категорії, окрім акту документальної перевірки чи ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства, оригіналів таких своєчасно вилучених документів, як фінансові звіти, податкові декларації, документи щодо проведення банківських операцій та руху коштів на банківських рахунках, документи бухгалтерського обліку, зокрема накладні, договори, платіжні доручення і вимоги, виписки банку, акти приймання виконаних робот та ін., декларації про доходи, баланс підприємства, розрахунки калькуляції та фактичних витрат, журнали-ордери бухгалтерських рахунків, дані банку про записи в розрахунковому рахунку.

Окрім того, необхідно відібрати пояснення від посадових осіб підприємства, інших осіб, що можуть бути причетні до вчинення злочинних діянь, заперечення підприємств до акту перевірки, а також висновок ревізора про згоду із запереченнями та поясненнями службових осіб або про їх спростування.

Слід також пам’ятати, що висновки актів документальних перевірок, ревізій фінансово-господарської діяльності та інші зазначені вище матеріали у переважній більшості містять достатньо даних щодо конкретних службових осіб, які допустили порушення законодавства і в діях яких вбачаються ознаки злочинів. Це обумовлює порушення кримінальних справ вказаної категорії відповідно до ч. 2 ст. 98 КПК України саме стосовно осіб, а не «за фактами», що унеможливлює зволікання з проведенням слідчих дій, оскільки жорстко обмежує прийняття остаточного рішення у справі визначеними законом строками.

Безумовно, одним з найважливіших доказів у справі, які можуть спростувати будь-які заходи протидії розслідуванню, зокрема у вигляді різноманітних способів підробки документів, впливу на свідків або спеціалістів, є результати своєчасно призначеного експертного (судово-економічного, судово-бухгалтерського або іншого) документального дослідження фінансово-господарської діяльності підприємств, що відображена у документах бухгалтерського обліку. Об’єктом експертного аналізу виступають, насамперед, матеріали документальної перевірки або ревізії, вищеназвані документи бухгалтерського обліку та звітності, а також будь-які інші документи господарської діяльності, які містять відомості, необхідні для вирішення питань щодо відповідності ведення бухгалтерського обліку фінансово-господарських операцій вимогам чинних нормативних актів, правильності документального оформлення руху грошових коштів та здійснених витрат, оприбуткування товарно-матеріальних цінностей та одержаних доходів, тощо.

Тут же слід зазначити, що останнім часом поширилась практика призначення у кримінальних справах, особливо зазначеної категорії, так званих науково-правових експертиз. З відповідними клопотаннями, наприклад про долучення до справи матеріалів таких експертиз, використовуючи надане п. 8 ч. 2 ст. 48 КПК України право подавати докази у справі, звертаються захисники обвинувачених чи підозрюваних. Однак доволі часто по суті йдеться про дії, визначені ч. 6 цієї ж статті як перешкоджання встановленню істини у справі шляхом фальсифікації доказів, надання завідомо неправдивого експертного висновку, що природно утруднює прийняття у справі законного і обґрунтованого рішення.

У будь-якому випадку висновки таких експертиз можуть мати, на нашу думку, лише рекомендаційний характер, як позиція наукової установи або думка її представників з окремих питань тлумачення чинного законодавства, оскільки знання у галузі правознавства не можуть вважатися для слідчого, прокурора, що мають вищу юридичну освіту, спеціальними, тобто правових підстав для призначення згаданих експертиз немає. Окрім того, під час складання «науково-правових експертиз» порушується визначений ст. 75 КПК України порядок їх призначення: особу, залучену як «експерта», не попереджають про передбачену ст. 384 КК України кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та вона не несе особистої відповідальності за нього. Тому слідчий або прокурор, у разі надання таких матеріалів, діючи у порядку, встановленому законом, має згідно з ч. 3 ст. 75 КПК України винести мотивовану постанову про незгоду з висновком подібної «експертизи».

Вкрай важливе значення для викриття фактів внесення у документи поправок, підчисток, підробки підписів, відбитків печаток, штампів, підробки тексту документа має проведення судово-почеркознавчих, криміналістичних та інших експертиз, які можуть надати у розпорядження слідчого відомості про спосіб та послідовність виготовлення підроблених документів і технічні засоби, що використовувались для цього, зміну початкового змісту та інші доказові дані. Ефективним засобом спростування різноманітних фальсифікацій є також проведення допитів спеціалістів та допитів свідків з наданням документів фінансово-господарської діяльності підприємства.

Висновки експертиз, що підтверджують факт підроблення документів, проведення незаконних операцій, обов’язково мають надаватись експертам-бухгалтерам для використання під час їх дослідження, а також до господарських чи адміністративних судів, наприклад при розгляді справ за позовами суб’єктів підприємницької діяльності до контролюючих органів про скасування їхніх рішень або при розгляді інших адміністративно- та цивільно-правових справ.

На жаль, саме право на судове оскарження у багатьох випадках теж використовується з метою затягнути слідство або в інших формах протидіяти розслідуванню та встановленню істини у кримінальній справі. Склалася негативна практика, коли зацікавлені особи, у діях яких встановлено ознаки злочинів, насамперед у сфері службової або господарської діяльності, оскаржуючи в суді в адміністративно-правовому порядку ті чи інші рішення правоохоронних органів або звертаючись із позовом про визнання недійсними договорів про проведення певних господарських операцій, на підтвердження своїх позовних вимог надають до суду матеріали, що містять неправдиві відомості або мають повністю сфальсифікований характер.

Слід зауважити, що подібні відомості містяться у зовні бездоганно оформлених угодах, накладних, фінансових звітах, інших бухгалтерських документах. Насправді за такими угодами може приховуватися проведення безтоварних операцій або значне, в декілька, а іноді і в десятки, сотні разів завищення (заниження) вартості поставлених товарів, виконаних робіт чи наданих послуг, що використовується для розкрадання коштів з бюджету шляхом незаконного відшкодування ПДВ, ухилення від сплати податків, скоєння інших протиправних дій. Більш того, саме підроблення бухгалтерських документів, відображення у них неправдивих даних щодо проведених операцій та отриманих доходів є основним способом, який використовується для вчинення злочинів.

У багатьох випадках на час розгляду відповідних позовів у суді факти підроблення документів або невідповідності інформації, що міститься у них, реальним обставинам уже встановлені за результатами розслідування кримінальної справи. Отже матеріали з такою інформацією належить надавати до суду, який їх досліджує і враховує, приймаючи рішення. Відтак спрямування кримінальної справи та прийняття у ній процесуальних рішень мають ґрунтуватися винятково на підставі наявних доказів причетності особи до вчинення злочинів, здобутих у порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом України.

Згідно з вимогами листа-орієнтування Генеральної прокуратури України, ніякі докази для прокурора, слідчого і особи, яка проводить дізнання, у тому числі рішення судів у цивільних та господарських справах, не мають наперед встановленої сили у кримінальному судочинстві [17].

Пленум Верховного Суду України, зокрема у постанові від 8 жовтня 2004 року № 15 «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів», також зазначив про обґрунтованість обвинувачення особи в ухиленні від сплати податків, незважаючи на оскарження до суду платником податків рішення податкового органу, якщо обвинувачення доведено на підставі додатково зібраних доказів відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства України [18, 289–290].

У разі протидії розслідуванню у формі прямого впливу на учасників процесу шляхом погроз, насильства або інших дій, що можуть становити реальну загрозу їх життю, здоров’ю, житлу чи майну, слід пам’ятати, що у останніх згідно із ст. 52-1 КПК України виникає право на забезпечення безпеки. Відповідне рішення про застосування заходів безпеки орган дізнання, слідчий, прокурор приймають у строк не більше ніж три доби, а у невідкладних випадках – негайно.

Перелік конкретних заходів та порядок забезпечення безпеки цих осіб визначено Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 року. Однак необхідно мати на увазі, що визначений цим Законом та вказаною статтею КПК України перелік осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві та мають право на забезпечення безпеки, значно ширший, ніж перелік учасників процесу, визначений п. 8 ст. 32 КПК України. Зокрема, до учасників кримінального судочинства належать і особи, які заявили до правоохоронних органів про злочин або в іншій формі брали участь чи сприяли виявленню, запобіганню, припиненню і розкриттю злочинів, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті. Крім того, право на забезпечення безпеки мають і члени сімей та близькі родичі учасників кримінального судочинства, якщо шляхом погроз, інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на останніх.

У разі втручання у розслідування з метою примушування працівників органів дізнання, прокуратури, суду до прийняття рішень або проведення дій, які не відповідають вимогам закону, аналогічні спеціальні заходи забезпечення безпеки працівників суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів здійснюються відповідно до вимог Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року.

При цьому орган дізнання, слідчий, прокурор за кожним фактом загрози життю, здоров’ю, житлу чи майну суддів, працівників правоохоронних органів, а також осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, зобов’язані за наявності ознак злочину вирішувати питання про порушення кримінальної справи.

Дії підозрюваного, обвинуваченого, у тій чи іншій формі пов’язані з протидією розслідуванню, у більшості випадків вчиняються з метою ухилення від дізнання і слідства та продовження злочинної діяльності або спрямовані на перешкоджання встановленню істини у кримінальній справі та виконанню процесуальних рішень. Тобто до таких осіб за наявності інших передбачених законом підстав можливо та необхідно застосовувати визначені ст.ст. 148–155 КПК України запобіжні заходи, зокрема і взяття під варту.

Таким чином, чинне кримінально-процесуальне законодавство має достатньо різноманітних легальних можливостей та засобів боротьби з доволі розповсюдженим і небезпечним явищем протидії розслідуванню та прийняттю у справах законних і обґрунтованих рішень. Вміле та ефективне їх застосування дає змогу досягати позитивних результатів у швидкому і повному розкритті злочинів та викритті винних, не порушуючи при цьому вимоги закону та забезпечуючи охорону прав та законних інтересів усіх осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві.