2. Основні суб’єкти та причини протидії розслідуванню

Стосовно процесу розслідування конкретного злочину варто розрізняти «внутрішню» і «зовнішню» протидію.

Під внутрішньою протидією розуміють протидію, що вчиняється тими чи іншими особами, причетними у будь-якій формі до розслідування: підозрюва­ними й обвинувачуваними, свідками і потерпілими, фахівцями й експертами, випадковими особами, які опинилися на місці події, тощо. Для них характерне володіння будь-якою інформацією про подію і прагнення приховати, змінити чи знищити цю інформацію і (або) її носіїв.

Під зовнішньою протидією розуміють відповідну протидіючу діяльність осіб, або взагалі не пов’язаних із розслідуваною подією та особою, що проводить розслідування, або пов’язаних зі слідчим (дізнавачем) процесуальними, службовими чи іншими владними відносинами.

Суб’єктами зовнішньої протидії, зокрема, є посадові особи підприємств, установ та організацій, де було вчинено злочин; співробітники органів виконавчої влади й представницьких органів; контрольних і ревізійних органів та – що особливо небезпечно – правоохоронних органів. Досить поширені акти протидії, що здійснюються представниками партій, профспілкових та інших громадських організацій, трудових колективів, окремих груп населення. Нарешті, протидія може чинитися з боку родичів, друзів, інших близьких винного.

Особливим видом протидії є відмова органів представницької влади у позбавленні депутатського імунітету свого колеги, підозрюваного у вчиненні злочину чи у корумпованих зв’язках зі злочинцями, за наявності всіх визначених законом підстав для цього. Випадки подібного роду, що останнім часом почастішали та по суті ігнорують принцип рівності всіх перед законом, спонука­ють до законодавчого обмеження депутатського імунітету тільки діяльністю, безпосередньо пов’язаною з виконанням депутатських обов’язків, як це прийнято у всіх цивілізованих країнах.

Суб’єкти внутрішньої протидії реалізують свої наміри переважно шляхом приховання злочину. Суб’єкти зовнішньої протидії – через вплив, тиск на слідчого, створення умов для здійснення ним незаконних дій, спонукання його до вчинення службового злочину тощо.

Причини протидії розслідуванню мають найрізноманітніший характер: це і сильна емоційна напруженість підслідного, апатія, негативне ставлення до слід­чого або процесу розслідування, бажання уникнути кримінальної відповідаль­ності за вчинений злочин тощо. Протидія може здійснюватися у вигляді спеціальних акцій (діяльності), спрямованих на приховання події і слідів злочину, їх інсценування та фальсифікацію, включаючи розробку і створення різноманітних комбінацій, легенд, алібі тощо. Протидія має місце як на стадії готування, так і після вчинення злочину. За статистичними даними у 88% вивчених кримінальних справ чинилася протидія розслідуванню [11, 18–19].

Основним фактором, що спонукує злочинця вживати заходів до прихо­ван­ня злочину, є бажання уникнути викриття і відповідальності за вчинене. Але са­ме це бажання може бути обумовлене різними причинами. Найчастіше, зрозу­міло, страхом перед покаранням, особливо при скоєнні злочинів, за які загро­жує позбавлення волі на тривалий термін. Іноді злочинцем керує не тільки і навіть, може бути, не стільки страх перед покаранням, скільки сором, острах ганебного розголосу, як буває при вчиненні злочинів проти близьких людей, сексуальних злочинів тощо.

В інших випадках прагнення уникнути викриття продиктоване бажанням якомога довше продовжувати злочинну діяльність, що характерно для злочинців-рецидивістів.

Нарешті, приховання злочину здійснюється і тоді, коли воно входить обов’язковим елементом у спосіб здійснення злочину, тобто коли сам злочин неможливо здійснити, не вживши спеціальних завчасних заходів до його приховання. Такі обставини виникають, наприклад, при здійсненні тривалих розкрадань.

Окрім того, приховання злочинів шляхом інсценування може мати на меті створення з почуття помсти, заздрості, ревнощів або інших мотивів підробле­них доказів вини особи, ніяк не пов’язаної із вчиненням злочину. Зокрема, обмова теж може бути способом приховання злочину, але у цьому випадку за допомогою фальсифікованих доказів (інсценованої обстановки місця події, підроблених документів).

У слідчій практиці трапляються випадки, коли стороння особа, прихо­ву­ючи «чужий» злочин на прохання винного чи із власної ініціативи, згодом використовує це для шантажу суб’єкта злочину. При цьому шантажист прагне «матеріалізувати» отриману ним інформацію про злочин, укриваючи від орга­нів розслідування речові докази, документи, що підтверджують винність об’єкта шантажу.

Приховання злочину з боку потерпілого може відбуватися у трьох випадках:

1. злочин має ганебний для особи характер. Зокрема, якщо потерпілий став жертвою деяких видів шахрайства, психологічно розрахованих на певні риси людського характеру. Як ганьба для потерпілих сприймається і зґвалтування, через що вони нерідко воліють приховати вчинені проти них злочини, щоб зберегти репутацію;

2. розкриття злочину загрожує кримінальною відповідальністю самому потерпілому, наприклад у випадку шахрайства проти особи, чиї гроші й цінності, вилучені злочинцями, нажиті нею злочинним шляхом – у результаті розкрадання, хабарництва тощо;

3. у силу бажання потерпілого з числа злочинців-рецидивістів, членів організованих злочинних груп особисто звести рахунки з винним або при охороні групових інтересів осіб цієї категорії.