3. «Внутрішня» протидія розслідуванню у формі приховання злочину, її наслідки та причетні до неї особи

Загальновідомо, що протидія розслідуванню виражається у певних формах. Аналіз позицій вчених-криміналістів щодо вказаного питання, а також вивчення практики розслідування злочинів дають підстави для виділення таких форми цієї специфічної діяльності.

За спрямованістю дій – приховування даних про подію, сліди, докази злочину та причетних до нього осіб або втручання в розслідування з метою примушування працівників органу дізнання, слідства, прокуратури до прийняття рішень і проведення слідчих дій, що не відповідають вимогам закону.

Від характеру взаємодії особи, яка вчинила злочин, з носіями інформації, що має доказове значення, протидія може бути безпосередньою чи опосеред­кованою.

Залежно від суб’єкта протидії – з боку учасників події злочину, родичів, знайомих підозрюваних (обвинувачених), захисників; посадових осіб правоохо­ронних органів, органів державної влади та управління.

За кількістю суб’єктів – як однією особою, так групою осіб або учасниками організованого злочинного формування.

Залежно від об’єктів – вплив на фізичних осіб, на предмети матеріального світу, які є джерелом інформації та мають доказове значення.

За кількістю об’єктів впливу – проста протидія (на один об’єкт) і складна (на два і більше) [5, 4; 9, 11; 19, 9].

У структурі злочинної діяльності розрізняють дії з готування, виконання і приховання злочину. Будучи об’єктом криміналістики, ці дії зазвичай розглядаються в аспекті способу їх здійснення і поєднуються за цією ознакою у єдину систему, що називається способом вчинення злочину або способом вчинення та приховання злочину, або у дві системи – коли йдеться окремо про спосіб вчинення і спосіб приховання злочину.

Способом вчинення злочину називають систему дій із готування, виконання і приховання злочину, детермінованих умовами зовнішнього середовища і психофізіологічними властивостями особистості, які можуть бути пов’язані з вибірковим використанням відповідних знарядь і засобів, умов місця і часу та об’єднані загальним злочинним умислом.

Це визначення відображає зміст так званого повноструктурного способу вчинення злочину, коли він поєднує способи здійснення всіх стадій злочинного наміру. Однак непоодинокі випадки, коли спосіб приховання злочину існує самостійно і не охоплюється єдиним злочинним наміром щодо готування, вчинення та приховування злочину.

Відсутність єдиного злочинного наміру може виявитись у тому, що:

1. під час підготовки і вчинення злочину суб’єкт не планує дій із приховання або ставиться до них байдуже, припускаючи, що їх однаково не вдасться здійснити, а згодом, після вчинення злочину, у зв’язку із раптовим наміром або неочікуваними обставинами вживає заходів до приховання злочину;

2. під час підготовки і скоєння злочину суб’єкт не планує дій з його приховання, розраховуючи на те, що сліди самі зникнуть під впливом природ­них чи інших стихійних факторів, а потім, помилившись у своїх очікуваннях, імпровізує заходи до приховання злочину;

3. під час підготовки і вчинення злочину суб’єкт не планує дій із приховання з тих же причин, що й у першому випадку, але ці дії ініціюють, незважаючи на його бажання, інші особи, зацікавлені в результаті справи (такими особами можуть бути співучасники суб’єкта у колишніх злочинах, яким невжиття заходів до приховання злочину загрожує викриттям за зв’яз­ками; друзями і родичами винного, що виявили злочин і вживають заходів до його приховання);

4. під час підготовки і вчинення злочину суб’єкт планує, що його прихо­вання здійснюватиметься іншими особами (пособниками, приховувачами). Однак інші особи запланованого не здійснюють, і суб’єкт мусить із розривом у часі самостійно вживати заходів до приховання злочину, які раніше ним не планувалися і не відповідають єдиному злочинному наміру;

5. під час підготовки і вчинення злочину суб’єкт планує дії з його приховання, але внаслідок зміни обставин змушений вживати інших заходів, що не відповідають єдиному злочинному наміру і не забезпечують перед­ба­че­ного планом оптимального варіанту приховання. Мається на увазі випадок втрати логічного зв’язку між елементами злочинної діяльності, заміни одного з цих елементів – дій із приховання злочину – іншим, однорідним, але не пов’язаним із первинним злочинним наміром.

Із викладеного випливає, що може існувати самостійний спосіб приховання злочину, що дії з приховання злочину можуть бути пов’язані або не пов’язані єдиним наміром з готуванням і вчиненням злочину.

У першому випадку вони можуть бути навіть безпосередньою умовою застосування визначеного способу вчинення злочину чи одним із його обов’язкових елементів. Саме таку роль відіграють дії із приховання злочину в структурі багатьох способів здійснення замаскованих розкрадань, коли готу­вання і приховання злочину відбувається одночасно з вилученням цінностей чи передують вилученню цінностей або коли до вилучення цін­нос­тей відбуваються тільки дії із приховання запланованого розкрадання. У цих випадках можлива своєрідна ситуація: злочин ще не вчинений, а заходи щодо його приховання в майбутньому уже вживаються.

Приховання злочину можна визначити як діяльність (елемент злочинної діяльності), спрямовану на перешкоджання розслідуванню шляхом утаювання, знищення, маскування чи фальсифікації слідів злочину й злочинця, а також їхніх носіїв. Діяльність у цьому випадку охоплює не тільки активну форму людської поведінки – дію, але і пасивну – бездіяльність.

Слідами злочину називають будь-яке – матеріальне чи ідеальне – відображення інформації щодо події злочину та кожного з його елементів (речі, люди, дії, процеси).

Перешкоджання розслідуванню виражається в активних діях, що вчиняються з метою не допустити включення відповідної доказової інформації у сферу кримінального судочинства, її використання у процесі розслідування.

Перешкоджання розслідуванню здійснюється різними способами приховання злочину.

Залежно від змістовної сторони способи приховання злочину можна поділити на наступні групи:

1. приховання злочину шляхом утаювання інформації і (чи) її носіїв;

2. приховання злочину шляхом знищення інформації і (чи) її носіїв;

3. приховання злочину шляхом маскування інформації і (чи) її носіїв;

4. приховання злочину шляхом фальсифікації інформації і (чи) її носіїв;

1. змішані способи.

Утаювання. Буквально утаювати означає залишати невідомими, невиявленими для слідчого ті чи інші обставини розслідуваної справи або джерела необхідної для встановлення істини інформації. Цей спосіб можна застосувати як в активній, так і в пасивній формі.

Активне утаювання передбачає приховання предмета зазіхання, речових доказів, грошей і цінностей, набутих злочинним шляхом, інших об’єктів – джерел інформації; ухилення від явки до органу розслідування. Пасивне ута­ю­вання – умовчання, недонесення, неповідомлення запитуваних відомос­тей, невиконання необхідних дій, відмова від давання показань.

Знищення. Залежно від того, на що воно спрямоване, виділяють знищення слідів злочину і знищення слідів злочинця. При цьому мають на увазі знищення як самої доказової інформації, так і її носіїв.

Знищення може бути повним і частковим. Часткове знищення межує з фальсифікацією, іноді є її способом.

Маскування має на меті зміну уявлення про спосіб вчинення злочину, особу винного, призначення об’єктів – носіїв інформації та їх оточення.

Як способи маскування можуть бути названі:

• переміщення об’єктів (наприклад, з того місця, де вони мають бути згідно з існуючими правилами, до іншого місця, як це буває при порушенні правил збереження і руху документів);

• зміна зовнішнього вигляду суб’єкта злочину (перука, грим, маски, зміна одягу, зміна волосяного покриву, фальшиві коронки, штучне створення чи зміна особливих прикмет тощо);

• створення видимості використання об’єкта не за призначенням;

• приховання злочину діями чи процесами, що тривають одночасно з ним (наприклад, звуки від застосування знарядь злому – шумом транспорту).

Фальсифікація (від лат. falsificare – підробляти) – підробка, створення неправдивої інформації та (чи) її носіїв.

Способи приховання злочинів шляхом фальсифікації:

• свідомо неправдиве показання або свідомо неправдиве повідомлення, заява, донос, створення підроблених слідів чи інших речових доказів;

• повна чи часткова підробка документів; підміна, дублювання об’єктів;

• часткове знищення об’єкта, його суттєва переробка з метою зміни зовнішнього вигляду, фальсифікації призначення тощо.

Комбінованим способом фальсифікації є помилкове алібі – створення злочинцем хибного уявлення про своє перебування в іншому місці у момент, що цікавить слідство.

Слідчій практиці відомі два способи створення помилкового алібі.

Перший спосіб – злочинець вступає у змову зі співучасниками вчинення злочину чи особами, що згодом можуть фігурувати як свідки алібі. Вони дають неправдиві показання щодо алібі винного. Іноді для створення видимості достовірності показань попередньо всі ці особи дійсно проводять разом певний час до чи після вчинення злочину й потім у показаннях змінюють лише дату чи час свого спільного перебування на ті, котрі потрібні винному.

Другий, більш складний спосіб створення помилкового алібі заснований на обмані злочинцем свідків щодо дати чи часу перебування разом з ними. У цьо­му випадку свідки, що підтверджують алібі, сумлінно помиляються.

Змішані способи приховання злочину представлені у слідчій практиці різноманітними інсценуваннями, чи, за старою термінологією, різними видами симуляції обставин злочину.

Інсценування злочину – створення обстановки, що не відповідає події, яка фактично відбулася на цьому місці. Може доповнюватися поведінкою і неправдивими повідомленнями як виконавців інсценування, так і пов’язаних з ними осіб.

В основі інсценування злочину завжди лежить штучне створення мате­рі­альних слідів події. Поведінка і показання виконавця інсценування і пов’язаних з ним осіб мають на меті посилення на слідчого впливу створених ними матеріальних слідів. Такі поведінка й показання є доповненням до них, хоча за часом можуть передувати їх виявленню і сприйняттю слідчим. Це випадки, коли виконавці інсценування самі повідомляють органу розслідування про нібито виявлені ними ознаки вчиненого злочину (наприклад, заява про удавану крадіжку) чи про виникнення у них припущень щодо можливого вчинення злочину (наприклад, заява про зникнення людини, до чого вони мають безпосередній стосунок).

Інсценування може мати на меті:

а) створення видимості вчинення у певному місці іншого злочину і приховання ознак справжньої події;

б) створення на певному місці видимості події, яка не має кримінального характеру, для приховання вчиненого злочину;

в) створення видимості вчиненого злочину для приховання фактів аморальної поведінки та інших вчинків, що не мають кримінального характеру;

г) створення неправильного уявлення про окремі деталі фактично вчине­ного злочину чи про окремі елементи його складу: інсценування здійснення злочину іншою особою, в іншому місці, в інших цілях і з інших мотивів тощо.

Класифікації інсценувань можуть бути представлені у такий спосіб:

1. за цілями – приховання злочину або приховання некримінальної події;

2. за об’єктами – інсценування злочину або інсценування некримінальної події; інсценування окремих деталей чи окремих елементів складу вчиненого злочину;

3. за часом здійснення – до скоєння злочину; під час вчинення злочину чи некримінальної події; після злочину чи некримінальної події;

4. за суб’єктом – здійснене злочинцем (злочинцями) або здійснене іншими особами;

1. за місцем – на місці злочину; на іншому місці;

5. за способом легалізації – розраховане на виявлення за повідомленнями виконавця чи пов’язаних з ним осіб; розраховане на виявлення сторонніми особами;

6. за тривалістю впливу – розраховані на те, що справжня подія не буде виявлена (встановлена) взагалі; розраховані на виграш у часі (для створення помилкового алібі, підшукання притулку, приховання викраденого і под.) чи інші тимчасові переваги;

7. за змістом – інсценування матеріальних слідів події; інсценування матеріальних слідів події у поєднанні з відповідною поведінкою і повідомленням неправдивих відомостей.

Окрім факторів, що спонукають до приховання злочину, існує ряд обставин, що впливають на можливість, повноту і вибір способу реалізації цього задуму.

Усі способи приховання злочину, за винятком пасивних способів утаювання, вимагають витрати певного часу. У багатьох випадках злочинець здійснює приховання злочину вже після його вчинення, маючи при цьому природний дефіцит часу. Це відбивається на виборі способу приховання, неповноті чи недбалості інсценування, розрахунку на тимчасову дію приховання.

На вибір способу приховання впливає і стосунок злочинця до предмета злочину. Що безпосереднішим він є, що тісніший зв’язок злочинця з предметом злочину, то складніший і витонченіший спосіб приховування злочину обирає зловмисник.

Фактори, що визначають вибір способу здійснення злочину, обумовлюють також і спосіб приховання злочину. Це об’єктивна обстановка здійснення злочину, включаючи місце і час його здійснення; якості і властивості матеріальних об’єктів на місці приховання злочину; метеоумови місця й часу приховання злочину; умови і спосіб життя осіб, що мають стосунок до місця приховання злочину, наявність у особи злочинного досвіду і злочинних навичок.

Плануючи вчинення злочину, обираючи способи його здійснення і приховання, злочинець будує уявну модель поведінки, відтворюючи в ній всю систему своїх майбутніх дій, якщо злочин не є суто імпульсивним. Зміст цієї моделі, її деталізація залежать багато в чому від рівня уяви суб’єкта, а вибір і співвідношення дій зі здійснення і приховання злочину – чималою мірою від його винахідливості, минулого злочинного досвіду і поінформованості про значення для розкриття злочину тих чи інших слідів.

Однак, яким би витонченим не був задум злочинця із приховання злочину, він неминуче припускається більш-менш значних прорахунків, які у більшості випадків дають слідчому можливість встановити інсценування та виявити ознаки справжньої події.