Теорія людського капіталу

Проблема сутності людського капіталу і його ролі у ви­робництві завжди цікавила економістів. Першу спробу оцінити людський капітал зробив фундатор західної політ­економії В. Петті у праці «Політична арифметика» (1690). Приблизно через 200 років до цього питання повернулися німецький статистик Е. Енжел, а згодом — засновник кембриджської шко­ли політекономії А. Маршалл.

Зростання значення людського фактора виробництва за умов науково-технічної революції сприяло на рубежі 60-х років XX ст. появі й поширенню теорії людського ка­піталу.

Теорія людського капіталу — теорія, що поєднує різноманітні пог­ляди, ідеї, положення про процес формування, використання знань, навичок, здібностей людини як джерела майбутніх доходів і привласнення економічних благ.

Розробили її прихильники вільних конкуренції і ціно­утворення в західній політичній економії американські економісти Теодор-Вільям Шульц (Ноб. Прем. 1979 р.) та Гаррі-Стенлі Беккер (Ноб. Прем. 1992 р.). Пізніше цими проблемами займалися Дж. Кендрік, Ц. Гріліхес, Е. Дені-сон та ін.

Згідно з теорією людського капіталу у виробництві вза­ємодіють два фактори — фізичний капітал (засоби вироб­ництва) і людський капітал (здобуті знання, навички, енер­гія, що можуть бути використані у виробництві товарів та послуг). Люди витрачають засоби не лише на миттєві задо­волення, а й задля грошових і негрошових доходів у май­бутньому.

У людський капітал здійснюються інвестиції. Це витрати на підтримання здоров'я, на здобуття освіти, вит­рати, пов'язані з пошуком роботи, одержанням необхідної інформації, міграцією, професійною підготовкою на вироб­ництві тощо. Величина людського капіталу оцінюється по­тенційним доходом, який він здатний принести.

Т.-В. Шульц стверджував, що людський капітал — це форма капіталу, оскільки служить джерелом майбутніх заробітків або майбутніх задоволень, або того й того разом. А людським є тому, що він — складова частина людини.

На думку вченого, людські ресурси подібні, з одного бо­ку, до природних ресурсів, а з іншого — до речового капіта­лу. Відразу після народження людина, як і природні ресур­си, не приносить ефекту. Лише після відповідної «обробки» людина набуває якості капіталу. Тобто із зростанням вит­рат на поліпшення якісного стану робочої сили праця як первісний фактор поступово перетворюється на людський капітал.

Т.-В. Шульц переконаний, що з урахуванням внеску праці у випуск продукції виробничі можливості лю­дини вищі від усіх інших форм багатства разом узятих. Особливість цього капіталу, на думку вченого, полягає в то­му, що, незалежно від джерел формування (власних, дер­жавних чи приватних), його використання контролюється самими власниками.

Мікроекономічний фундамент теорії людського капіта­лу був закладений Г.-С. Беккером.

Відправним пунктом для Г.-С. Беккера було уявлення, що при вкладанні засобів у профпідготовку і освіту учні та їхні батьки чинять раціонально, зважуючи усі вигоди та втрати.

Подібно до «звичайних» підприємців, вони порів­нюють очікувану граничну норму віддачі від таких вкла­день з дохідністю альтернативних інвестицій (відсотками на банківські вклади, дивідендами від цінних паперів тощо). Залежно від того, що економічно доцільніше, вони приймають рішення: продовжувати навчання чи припини­ти його.

Г.-С. Беккер здійснив практичний розрахунок еконо­мічної ефективності освіти. Наприклад, дохід від вищої ос­віти визначається як різниця в пожиттєвих заробітках між тими, хто закінчив коледж, і тими, хто не пішов далі середньої школи. У складі витрат навчання головним еле­ментом було визнано «втрачені заробітки», тобто заробіт­ки, недоотримані студентами за роки навчання.

Вчений наголошує на відмінності між спеціальними і загальними інвестиціями в людину (і ширше — між за­гальними та специфічними ресурсами взагалі).

Спеціаль­на підготовка дає працівникові знання і навички, що підвищують майбутню продуктивність її отримувача лише у фірмі, у якій його навчають.

У процесі загальної підготовки працівник набуває знань і навичок, які підвищують продуктивність її отримувача незалежно від фірми, на якій він працює.

Г.-С. Беккер стверджує, що загальна підготовка певним чином оплачується самими робітниками. Прагнучи підвищити кваліфікацію, вони погоджуються на нижчу в період навчання заробітну плату, а згодом мають дохід від загальної підготовки. Адже якби навчання фінансували фірми, то щоразу при звільненні таких працівників вони позбавлялися б своїх вкладень в них.

І навпаки, спеціальна підготовка оплачується фірмами, і вони ж отримують дохід від неї. При звільненні з ініціативи фірми втрати несли б працівники. У підсумку загальний людський капітал, як правило, виробляють особливі «фірми» (школи, коледжі), а спеціальний — формується безпосередньо на робочих місцях.

Незважаючи на те що впродовж тривалого часу багато вчених і навіть прихильників теорії людського капіталу розглядали її як непридатну для практичного використан­ня, в останні роки науковці та управлінці в багатьох дер­жавах роблять спроби використати її положення. Цьому сприяють кілька аспектів:

1. Г.-С. Беккер отримав кількісні оцінки рентабельнос­ті вкладень у людину і зіставив їх з фактичною рентабель­ністю більшості фірм США, що допомогло конкретизувати і розширити уявлення про економічну ефективність інвес­тицій у людський капітал.

Поява великої кількості приват­них навчальних закладів, активізація діяльності консуль­таційних фірм, які проводять короткострокові семінари і спеціалізовані курси, свідчить про те, що рентабельність у приватному секторі освітньої діяльності принаймні не нижча, ніж в інших сферах підприємництва.

2. Теорія людського капіталу пояснила структуру роз­поділу особистих доходів, вікову динаміку заробітків, не­рівність в оплаті чоловічої і жіночої праці тощо. Завдяки їй змінилося й ставлення політиків до затрат на освіту.

3. Теорія Г.-С. Беккера обґрунтувала економічну необ­хідність здійснення великих капіталовкладень (держав­них і приватних), саме у «людський фактор». Такий підхід реалізується на практиці. Зокрема, індекс людського капі­талу на душу населення (виражає рівень затрат держави, фірм і громадян на освіту, охорону здоров'я та інші галузі соціальної сфери в розрахунку на душу населення), що ви­користовується Бюро статистики праці США, зріс у пово­єнне десятиріччя на 0,25% на рік. У 60-ті роки зростання призупинилося, що було пов'язано передусім з демогра­фічними особливостями періоду, а у 80-ті прискорилося — майже на 0,5% щорічно.

На думку Г.-С. Беккера, вкладення в освіту громадян, у медичне обслуговування, зокрема в дитяче, в соціальні програми, спрямовані на збереження, підтримку та роз­ширення відтворення кадрів, рівнозначні інвестуванню у створення чи придбання нової техніки або технологій, що повертається у майбутньому такими ж прибутками. Отже, згідно з його теорією підтримка підприємцями шкіл і ву­зів — не доброчинність, а турбота про майбутнє держави.

Основний соціальний висновок теорії людського капі­талу полягає в тому, що в сучасних умовах підвищення якості робочої сили має більше значення, ніж зростання фондоозброєності праці. Контроль над виробництвом пере­ходить з рук власників монополій на матеріальний капітал в руки тих, хто володіє знаннями. Ця теорія відкриває можливість оцінювання внеску в економічне зростання ос­вітнього фонду (за аналогією до оцінювання внеску основ­них майнових фондів), а також можливість управління процесами інвестування на основі зіставлення віддачі від вкладень у майнові фонди й освітній фонд.

18