Основні теорії та методологія неоінституціоналізму

З 50—60-х pp. XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст. вважається "старим" інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом.

Подальший розвиток інституціоналізму слід перш за все пов’язувати із зміною методологічної бази. Якщо „старий інституціоналізм” використовує методологію холізму (за ним поведінка та інтереси індивідів пояснюються через характеристику інститутів, які визначають їх взаємодію, тобто «інститути первинні, індивіди вторинні»), то неоінституціоналізм увібрав у себе класичну методологію індивідуалізму - пояснення інститутів через потребу індивідів в існуванні певних рамок, які структурують їх взаємодію в різних сферах, тобто – «індивіди первинні, інститути вторинні».

Засновником даного напрямку вважають Рональда Коуза. Така зміна в методологічному підході дала йому зокрема змогу розробити свої теорії прав власності, теорію трансакційних витрати, теорію фірми.

Якщо "старі" інституціоналісти залишилися аутсайдерами світової спільності вчених-економістів, то неоінституціоналісти змогли стати фаворитами. У списку Нобелівських лауреатів з економіки вісім лауреатів так чи інакше належать саме до неоінституціонального напряму.

Згідно з авторитетною економічною енциклопедією "The New Palgrawe: A Dictionary of Economics", до складу "нової політичної економії" включають шість основних напрямів неоінституціональних досліджень:

• теорію суспільного вибору;

• теорію прав власності;

• теорію права і злочинності;

• політичну економію регулювання;

• нову інституціональну економіку та нову економічну історію.

У цьому переліку можна виділити сфери неоінституціонального аналізу, що знаходяться на межі між "економікс" та іншими суспільними науками, а саме:

а) економіко-noлітологічні дослідження (теорія суспільного вибору, політична економія регулювання);

б) економіко правові дослідження (теорія прав власності, права та злочинності);

в) економіко-соціологічні дослідження (нова інституціональна економіка);

г) економіко-історичні дослідження (нова економічна історія).

Стовбур сучасного інституціоналізму утворюють два напрямки (згідно з Траї Еггертсоном) — неоінституційна економіка та нова інституційна економіка.

Неоінституційна економіка - напрям розвитку інституціональної теорії, яка вивчає проблеми суспільних наук за допомогою неокласичної методології (завжди існує ринкова рівновага, існує лише одна точка рівноваги і вона співпадає з опитимумом Парето, вибір індивідів завжди раціональний, інтереси формуються екзогенно)

Нова інституційна теорія – принципово новий напрям економічної думки, який базується на критиці неокласичної методології неоінституціоналізму і перегляді її основних положень (ринкова рівновага може існувати, а може і не існувати, може бути одна або кілька точок рівноваги і вона не обов’язково співпадає з опитимумом Парето (теорія ігор Неша) , вибір не може бути раціональний з-за недостатності інформації і з-за нездатності наявну інформацію належним чином проаналізувати (Саймон), інтереси формуються екзогенно та ендогенно (Норт).