47

З МІСТ

Вступ
Розділ 1. Суть, структура й особливості виховання цінності іншої людини в підлітковому віці
Розділ 2. Традиційні методи виховання та їх місце у формуванні цінності іншої людини у школярів
Висновки
Список використаних джерел

ВСТУП

У процесі побудови демократичного, гуманного суспільства, в якому перебуває наша держава, відбувається переоцінка людьми моральних цінностей і установок, що знаходить своє вираження в їх поведінці та тих морально-етичних нормах, яких вони додержуються.

Ускладнення соціально-економічних суперечностей, зміни суспільної свідомості посилюють вимоги до процесу формування особистості, виховання у неї системи ціннісних орієнтацій. Виключного значення набуває проблема засвоєння особистісних цінностей учнями підліткового віку, що визначається їх віковими та психологічними особливостями.

Неправильно зрозуміле почуття дорослості, прагнення до самостійності, самоутвердження не завжди моральними способами впливає на підлітків. Вони копіюють зовнішній бік поведінки дорослих: повторюють форми їх спілкування, характер і тон мови, манери, прагнуть бути схожими на дорослих одягом, зачісками, ходою, жестами, які не завжди відповідають нормам культури і моралі.

Особливо цінним для підлітка є сміливість, принциповість, вірність у дружбі. Діти цього віку інколи прагнуть до самоутвердження через самостійність, проявляючи при цьому розв’язність, грубість, некоректність.

У підлітків виникає інтерес до свого внутрішнього світу, до переживань, пов’язаних з моральними і соціальними проблемами. Це призводить до формування самосвідомості і самооцінки особистості, створення підґрунтя для виховання такої особистісної цінності, як цінність іншої людини.

Актуальність проблеми виховання в школярів цінності іншої людини підсилюється Законом України “Про загальну середню освіту”, “Концепцією виховання особистості в умовах розвитку української державності”, “Концепцією громадянського виховання”, “Національною доктриною розвитку освіти України у XXI столітті” та Конвенцією ООН про права дитини, прийнятою у 1989 році.

Виховання в учнів цінності іншої людини як педагогічна проблема до останнього часу не була предметом спеціальних досліджень.

Теоретичні засади виховання цінності іншої людини закладені в працях В.О.Сухомлинського, який зазначав: „Людина – найважливіша цінність серед усіх цінностей світу” [162, 412].

Зміст понять “цінності” та „ціннісні орієнтації” розглядався у філософському (І.А.Зязюн, М.С.Каган, В.Г.Кремень та ін.), психологічному (Л.С.Виготський, І.С.Кон, Д.О.Леонтьєв та ін.) та педагогічному (І.О.Дубровіна, В.П.Струманський, О.В.Сухомлинська та ін.) аспектах.

Важливе значення у дослідженні поняття „цінність іншої людини” мають наукові праці таких психологів як Г.О.Балл, Л.В.Виготський, Г.С.Костюк, О.М.Леонтьєв, В.М.Мясищев, Л.Ф.Спірін і педагогів А.Й.Сиротенка, М.В.Левківського, М.І.Сметанського.

Актуальність даної проблеми, її виключно важливе значення для теорії і практики виховання обумовили вибір теми нашої курсової роботи : „Особливості виховання цінності іншої людини в підлітковому віці”.

Об’єкт дослідження – процес виховання цінності іншої людини.

Предмет дослідження – особливості виховання цінності іншої людини в учнів підліткового віку.

Мета роботи полягає у теоретичному вивченні проблеми виховання цінності іншої людини в підлітків.

Для досягнення мети у дослідженні вирішуються такі завдання:

1. Розкрити сутність, структуру й особливості виховання цінності іншої людини у школярів підліткового віку.

2. Репрезентувати традиційні методи виховання та розкрити їх місце у формуванні цінності іншої людини у підлітків.

Методи дослідження. У процесі дослідження було застосовано теоретичні методи – аналіз філософської, психолого-педагогічної літератури з теми дослідження, а також порівняння, систематизація, узагальнення здобутої інформації з метою вивчення сутності, структури та особливостей виховання цінності іншої людини в учнів підліткового віку.

Теоретичне значення дослідження полягає у розкритті сутності етичного поняття “цінність іншої людини”, його структури та особливостей виховання в підлітків.

Практична значущість роботи полягає в тому, що її результати розширюють наукове поле методів морального виховання.

Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел з ___ найменувань. Загальний обсяг становить ___ сторінок друкованого тексту.

Розділ 1. Суть, структура й особливості виховання цінності іншої людини в підлітковому віці

Термін “ціннісні орієнтації” прийшов у педагогіку із соціології, проте сама категорія цінності, на якій він ґрунтується, - одна з центральних у сучасному гуманістичному знанні і є сферою інтересів філософів, психологів, педагогів тощо. Проблематика цінностей турбує людину відтоді, як вона усвідомила свою відокремленість і зв’язок з навколишнім світом.

Аналіз сучасної філософської літератури переконує в тому, що цінність є складним комплексним утворенням, яке міститься в пізнавальних структурах, процесах соціального життя і культури, світогляді людини.

Нам важливо чітко розмежовувати два самостійних поняття, які нерідко змішують: власне “цінність” і “ціннісні орієнтації” особистості.

Філософський енциклопедичний словник визначає ціннісні орієнтації як “найважливіші елементи внутрішньої структури особистості, закріплені життєвим досвідом людини, всією сукупністю її переживань і такі, що відокремлюють значуще, істотне для даної людини від незначущого, неістотного [170, 732]. У одній із своїх праць І.С.Кон зазначає: “Орієнтація – це ціла система установок, у світлі якої індивід (група) сприймає ситуацію і обирає відповідний спосіб дії. Орієнтації, спрямовані на якість соціальної цінності, називаються ціннісними орієнтаціями” [83, 26]. Тобто цінності і ціннісні орієнтації – не одне і те саме.

Поняття “цінність” стало предметом широких досліджень, особливо в 60-70-ті роки ХХ століття, багатьох наук. Але серед дослідників немає одностайної думки щодо класифікації цього поняття. Складна природа цінностей зумовила різні підходи до визначення цінностей та їх класифікації Так, В.П.Тугарінов розглядає цінності як явища (або сторони, властивості явищ) природи і суспільства, корисні, потрібні людям історично визначеного суспільства як дійсність, ціль, ідеал. Тому цінністю може бути не лише те, що існує, а й те, що ще потрібно здійснити. Дослідник відокремив дві групи цінностей: цінності життя (життя, здоров’я, радість, радість життя, спілкування з людьми та ін.) і цінності культури: матеріальні (техніка, житло, їжа та ін.), соціально-політичні (громадський порядок, мир, безпека, людяність) і духовні (освіта, наука, мистецтво) [ 165, 14].

В.А.Василенко розглядає категорію цінності з позицій ставлення до неї суб’єкта. Оскільки “цінність” детермінована обома сторонами ціннісного ставлення, оскільки її величина і характер водночас залежать також від визначень суб’єкта (суб’єктивний характер цінностей) і властивостей об’єкта – носія цінності (об’єктивний характер цінності) [39, 45]. У тому, що цінність є одночасно і предметом, і ставленням до цього предмета, й полягає особливість категорії “цінність”.

Для А.Г.Здравомислова істотним у цінностях є ступінь вираженості духовного багатства особистості. Цінності, на його думку, - це особливі продукти духовної діяльності людини, у ході якої в певний спосіб перетворюються і демонструються соціальні властивості речей [62, 221].

У найпростішому та найзагальнішому вираженні загальнолюдські цінності – це ідеї, ідеали, вироблені людством у процесі свого цивілізованого поступу.

Культурно-національні цінності – це ті, що втілюють в собі ідеали і цілі українського народу, зокрема, Українську ідею, що репрезентується поняттями самостійності і державності, відродження національної свідомості та гідності, визнання національних та державних символів, пошани до української культури і мови, історичну пам’ять тощо.

Громадянські цінності виражають ідеали і цілі демократичного суспільства: прагнення до соціальної гармонії, повагу до прав народів і людини, високу правову свідомість, самовідповідальність, рівність можливостей, визнання обов’язків людини щодо інших громадян, пошану до громадських інститутів та організацій, до державної влади, до системи виборів тощо.

Основу сімейних цінностей складають традиційні моральні вартості родини, втілені у народній педагогіці, в національному побуті, у звичаях і обрядах, в стосунках поколінь, в способі господарювання тощо: подружня вірність і любов, оберігання цілості сім’ї, піклування про дітей і старших, працьовитість, гостинність, культ предків та ін.

Поняття “особистісні цінності” пов’язується з освоєнням конкретними індивідами суспільних цінностей, а отже, за ним закріплюється значущість, особистісний смисл для людини певних об’єктів, подій, явищ тощо.

Соціальними передумовами особистісних цінностей прийнято вважати існуючі в суспільстві ідеологічні утворення і соціальні інституції, які “задають” і транслюють суб’єкту об’єктивні смисли його існування. Форми, в яких зафіксовані ці потенційні детермінанти особистісних цінностей, різноманітні. Вони містяться у філософських і етичних поглядах, у творах літератури і мистецтва, у зводі законів, у системах нагород, заохочень і покарань, у традиціях, громадській думці і т. ін. аж до батьківських вказівок дитині на те, “що добре” і “що погано”.

Найбільш глибоке і всебічне визначення особистісних цінностей, на нашу думку, пропонує І.Д.Бех, який трактує їх як усвідомлені узагальнені самовартісні смислові утворення особистості. Кожна з особистісних цінностей, вважає він, являє собою функціональну єдність мотиваційного, емоційного, когнітивного, регулятивного, операційно-динамічного і результативно-оцінного компонентів. Взаємодія цих компонентів у середині особистісної цінності становить змістовний бік її внутрішньої структури, на якій будуються механізми формування будь-якої цінності особистості.

Особистісні цінності, зазначає автор, складають внутрішній стрижень особистості. Це психологічне новоутворення, що відображає найбільш безпосередньо значущу для суб’єкта узагальнену сферу довкілля, через ставлення до якої він виділяє, усвідомлює і утверджує себе, своє “Я”, і в результаті цього ця сфера стає простором його життєдіяльності. Вони сприяють перетворенню соціальних норм та ідеалів у особистісні принципи життєдіяльності. Цінності стають виховним фактором завдяки тому, що перетворюються у внутрішні мотиви поведінки особистості [22, 213].

Суттєву роль має рівень розвитку і різноманітність ціннісної системи особистості. Адже це впливає на міру її участі у суспільних справах, на їх значущість. Кожна поставлена людиною мета і відповідна їй поведінка перед тим, як реалізуватись, виважується на терезах особистісних цінностей. Суб’єкт з розвиненою ціннісною системою є дійовим носієм моральних норм, єдиною соціокультурною основою перетворення внутрішніх можливостей особистості у дійсність здійснюваних нею вчинків і духовно-моральної поведінки в цілому.

Процес формування особистісних цінностей є фундаментом розвитку і становлення людини. Система цих цінностей виконує функцію організації життєдіяльності особистості. Така особистість намагається активно використовувати їх при вирішенні “вічних питань” людського існування. Саме вся різноманітність особистісних цінностей захищає від втрати дійсних сутнісних потенцій, дозволяє людині існувати і діяти свідомо, цілеспрямовано, виходячи з самої себе.

Цінності людини об’єднуються в єдину систему, володарем якої виступає особистість. Ціннісна система має свою специфічну організацію. Сутність її розкриває С.Ф.Анісімов. “Якщо всі відомі цінності, – наголошує він, – розподілити за ступенем їх значущості для людини, її існування і прогресивного розвитку, то одержимо класифікацію у вигляді своєрідної класифікації цінностей, підпорядкованої принципу субординації, де кожна цінність по відношенню до тієї, котра стоїть вище за неї, відіграє роль засобу, чи умови, чи наслідку, який випливає з неї” [3, 22].

Зупинимось детальніше на характеристиці такої абсолютної цінності, як цінність особистості іншої людини, оскільки ця цінність виступає предметом нашого дослідження.

Ціннісне ставлення до людини розглядається науковцями як особливий аспект гуманізації відносин, оскільки людина, що є їх суб'єктом, сама стає головною цінністю та безпосереднім об’єктом їх взаємодії.

Ціннісне ставлення до людини ґрунтується на вихідній передумові про те, що людина – абсолютна цінність, найвища субстанція, ”міра всіх речей”. Як відомо, людство вистраждало ідею найвищої цінності людини, прийшло до неї через досвід багатьох і багатьох поколінь.

Так, у розвитку ідеї гуманізму неоціненна роль належить Еммануїлу Канту. Він проголосив людину метою: ”Людина ввійшла у стосунки рівності з усіма розумними істотами ... у силу свого безумовного бажання самій бути метою, зустрічати з боку іншого саме таку оцінку й не використовуватися просто як засіб для цілей інших”. На чому ґрунтується свідомість людини-мети? На її здатності жити в узгодженні з визначеними самою собою законами, найважливішим з яких є категоричний імператив: роби так, щоб мотивація твоїх вчинків могла розглядатися як закон для всіх [69, 234].

Обов’язок перед категоричним моральним законом є основою почуття власної гідності, самоцінності, самосвідомості, тому не можна припустити, щоб людину вважали та використовували як засіб для досягнення якоїсь мети.

Якщо людина – мета, то визначальними в ставленні до неї є довіра, доброзичливість, повага, толерантність. Якщо ж людина – засіб, то її лише використовують, спустошують і відкидають як непотрібну річ. І.Кант спонукає людину пам’ятати про свою цінність і удаватися до самозахисту своєї цінності, навіть до протесту проти насильства і використання. Будь-яка культура спрямована на підсилення самосвідомості людини [69, 256].

Соціологи довели, що людина – не просто одна з цінностей, а цінність особлива, вона – творець матеріальних і духовних цінностей. Навіть якщо предмети природи й не є справою рук людини, вони є цінностями лише тому, що здатні задовольняти потреби людей. Ось чому людина і людське суспільство – це фундамент усієї сукупності цінностей і вершина ціннісної ієрархії, а людина – найвища, ні з чим незрівнянна, цінність.

Висновки соціологів доповнюються положеннями у сфері етики про те, що особистість (її благо) є найвища цінність у кінцевому підсумку як кінцева мета всього суспільного розвитку. Ще І. Кант стверджував, що особливу цінність, перевагу має, насамперед, сама моральність, моральний закон (як виразник загальнозначущого, загальнолюдських інтересів). Кожній окремій людині притаманна найвища цінність лише тому, що вона здатна до моральності, тобто до розуміння загальних завдань людства, здатна рахуватися з іншими людьми [69, 276].

Виходить так: я – найвища цінність лише тому, що всі інші – найвищі цінності; я маю діяти, керуючись загальнозначущим категоричним імперативом, інші – також. Лише в такій суспільній системі людина набуває найвищої цінності.

На основі вищезазначеного, можна стверджувати, що цінність особистості іншої людини як феномен індивідуальної свідомості розглядається науковцями як особлива цінність, що є системою установок, мотивів, потреб, поглядів і переконань, в основі яких лежать принципи ціннісного ставлення до інших людей, які проявляються в активно-діяльному ставленні до людей і ґрунтується на визнанні людини як найвищої цінності.

Спробуємо дати характеристику компонентам, що становлять змістову основу цінності особистості іншої людини.

Основним критерієм ціннісного ставлення до людей виступає доброта. Добро – у межах моральної свідомості – це абсолютна, самоочевидна загальнолюдська цінність, що втілює в собі все моральне, людське, символізує щастя і благополуччя людини. Із добром пов’язуються всі позитивні відчуття людини, що сприяють її життєдіяльності та виражають її прагнення до своєї досконалості і вдосконалення навколишнього середовища. Тому добро – це людяність, яка реалізується у справах, вчинках. Лише втілене в благодіяннях, в особистісних якостях (чеснотах), добро може слугувати ознакою ціннісного ставлення до людини.

Добра людина завжди несе благо, добро, благополуччя і радість іншим, їй властиве почуття доброзичливості, що може виявлятись у вмінні покращити настрій, вислухати людину, проявити інтерес до її турбот і потреб, розділити її горе та радість, відгукнутись на душевні стани оточуючих, вчасно прийти на допомогу всім, хто її потребує.

Важливим компонентом ціннісного ставлення до людини є милосердя. Це поняття перегукується із співчуттям і базується на чуйності, співпереживанні, щиросердності. Милосердя вимагає від людини оперативної допомоги кожному, як духовно-емоційної, так і конкретно-практичної, уваги і співчуття, вміння вирішити конфлікти з позицій розуму, доброзичливого ставлення до успіхів іншого. Милосердя та людинолюбність суспільства, сім’ї, окремої людини визначається, перш за все, ставленням до дітей, людей похилого віку, до найбеззахисніших і тих, які потребують допомоги.

Без сумніву, що моральна цінність милосердя зростає тоді, коли вона здійснюється безкорисливо, за велінням серця, коли за допомогу не чекають винагороди.

Співчуття як одна із складових милосердя виражається у розумінні почуттів, думок і внутрішнього стану іншої людини, наданні моральної підтримки її прагненням та готовності сприяти їх здійсненню. Завдяки йому кожен може поставити себе на місце іншого і побачити в ньому схожого на себе. Проявляючись в участі та співпереживанні, полегшенні важких і неприємних почуттів іншої людини, співчуття органічно пов’язане з чуйністю та душевною чулістю. Усі разом вони становлять емоційну сторону цінності іншої людини. Переживання допомагають визначитись у своєму ставленні до вчинків оточуючих і своїх власних.

Чуйність виявляється в поважному ставленні до інтересів, почуттів, потреб людей, полегшуючи розуміння їх душевного стану і настрою, мотивів, якими вони керуються, здійснюючи ті чи інші вчинки. Тактовне ставлення до самолюбства та гордості, почуття власної гідності, турбота про потреби і бажання людей – важливі сторони чуйності. Вона заперечує грубість, нетерпимість, підозрілість, байдужість.

Прилучення до внутрішнього стану інших людей поступово виробляє внутрішній такт і культуру співпереживання, що забезпечує оптимальну форму ціннісного ставлення до людей. Основними ознаками тактовності можна назвати обережність, почуття міри, вміння знайти в кожному конкретному випадку потрібну форму спілкування, надання допомоги чи послуги, будучи ненадокучливим при цьому, її проявами є розуміння внутрішнього стану людини, правильне оцінювання своїх слів, вчинків, розуміння того, як їх сприймає інша людина, яку реакцію вони викличуть у неї.

Почуття такту органічно пов’язане з делікатністю, що становить собою стрижень і мірило справжньої вихованої людини. Делікатність виявляється у здатності проявляти в ставленні до оточуючих обережність, уважність, у прагненні не завдавати неприємностей. Діапазон відтінків делікатності дуже широкий – від уміння людини поводитись з іншими бережно, щадити їх самолюбство до розуміння того, як діяти в конкретній ситуації, як краще виразити співучасть, надати допомогу, не давши людині відчути себе зобов’язаною, боржником, до вміння радіти чужому успіху.

Особливе значення має делікатність у поводженні з людьми, які мають фізичні вади, інвалідами і хворими. Це виявляється у вмінні “не помічати” їх помилок, не завдавати неприємностей, які могли б принизити, образити, і, навпаки, вмінні ненав’язливо надати послугу, допомогти в скрутних для них ситуаціях, вийти з важкого положення [176, 36].

Значним компонентом цінності особистості іншої людини виступає порядність, що полягає в нездатності до поганих, нечесних аморальних вчинків. Це поняття виявляє гармонійну єдність внутрішнього світу особистості та її зовнішніх проявів. Порядність пов’язана з раціональним ставленням до життя, з великодушністю, яка розглядається нами як вища форма людяності. Великодушність визначає таке ставлення до людей, коли гуманність перевищує звичну межу взаємоповаги. Великодушна людина привітна, діяльна, щедра навіть у взаєминах з тими, хто не завжди заслуговує на доброту. Проявами великодушності є самопожертва заради інтересів інших, поступливість, здатність прощати вади інших. Дана якість становить основу благородства, яке характеризує вчинки людей, з погляду піднесених мотивів, якими вони продиктовані. З точки зору гуманізму, воно розуміється як моральна стійкість, самовідданість, здатність долати егоїстичні прояви душі, здійснення безкорисливих вчинків.

Визнання цінності людини ґрунтується на поважанні гідності особистості. Основні ознаки і прояви поваги до людини та її гідності – визнання цінності іншого, забезпечення рівності прав, можливості задоволення потреб та інтересів, надання свободи вибору та волевиявлення. Але ми нерідко спостерігаємо, як людині важко вирішувати конфлікти, сперечаючись без образ, доводити свою правоту з гідністю, поступатися з доброї волі, і не завжди ми самі протестуємо проти приниження власної гідності.

Все це спонукає нас до того, що почуття людської гідності необхідно відродити і зберегти. Гідність тісно пов’язується із толерантністю, яка характеризується терпимим ставленням до інтересів, переконань, вірувань, звичок і поведінки оточуючих. Вона виявляється в прагненні досягти взаємного розуміння і узгодження різноманітних інтересів і точок зору без застосування тиску, переважно методами роз’яснення. Толерантність є формою поваги до людини, визнання за нею права на власні переконання, на те, щоб бути іншою. Вона передбачає гуманне ставлення до людей різного світогляду, політичних орієнтацій, традицій тощо і виключає ворожість культур та ідеологій, міжнаціональні конфлікти, є запорукою успішного самовираження і самореалізації особистості, що сприяє підняттю і перетворенню її в найвищу цінність.

Показником ціннісного ставлення до особистості іншої людини виступає відповідальність, що характеризує кожного з погляду виконання ним моральних вимог, які виражають рівень участі як у власному моральному вдосконаленні, так і в удосконаленні суспільних відносин. Відповідальність може бути реалізована лише тоді, коли вона поєднується із свободою волевиявлення, принциповістю і рішучістю особистості, повагою до себе людей.

Справедливість виступає у нашій свідомості як мета і регулятор важливих ціннісно-смислових ідей та уявлень. Вона полягає у тому, щоб бути справедливим у ставленні до іншої особистості, поважати її, зберігати свободу її дій.

У моральній свідомості справедливість означає рівність всіх людей в їх правах, можливостях, задоволенні потреб у праці, чесний, об’єктивний розподіл обов’язків. Тільки поважаючи права інших, людина активно і вільно виконує свої зобов’язання, правильно визначає те, в чому одна людина відчуває потребу більше, ніж інші. Справедливість стимулює особисту активність, самостійність, рішучість у відсічі антигуманних проявів поведінки оточуючих, тісно пов’язується з вимогливістю, принциповістю, добросовісністю, чесністю, правдивістю, чистосердечністю і щирою відкритістю.

Змістовний бік цінності іншої людини складає миролюбність, яка базується на визнанні людського буття як найвищої моральної цінності. Вона передбачає повагу особистої національної гідності окремої людини і цілих народів, прав людини та народу на власний вибір стилю життя.

Миролюбність сприяє взаєморозумінню людей, поколінь, взаємодії різних груп, етносів, націй, культур, їй протистоїть агресивність, здатність до насильницьких засобів при вирішенні конфлікту, підозра і недовіра у взаєминах людей.

Виокремлені складові змісту ціннісного ставлення до іншої людини – це справжня система, компоненти якої тісно взаємодіють.

Як відомо, підлітковий вік, як і будь-який віковий період, характеризується зміною соціальної ситуації розвитку, зміною провідної діяльності, новоутвореннями. Головним новоутворенням підліткового віку є виникнення почуття дорослості. Це почуття відображається не лише як суб’єктивне переживання, яке засвідчує нову якість у ставленні підлітка до самого себе, але й нове ставлення до інших людей.

Саме на цьому віковому етапі у школярів виникає інтерес до свого внутрішнього світу, до переживань, пов’язаних з моральними питаннями і нормами. Відбувається ріст самосвідомості та формування самооцінки, що безперечно створює умови для розвитку цінності іншої людини. Предметність цілісного образу “Я” як системи уявлень індивіда про самого себе і емоційно-ціннісного самоставлення складають особистісні цінності. Кожну з них можна вважати одиничним образам “Я”, сукупність яких утворює цілісний образ “Я”.

Організовуючи виховну роботу щодо формування образу “Я”, необхідно відштовхуватись від того, що в його змісті відображається те, що є найбільш значущим для людини, що її відрізняє від інших. Формуючи певну спонуку як майбутню особистісну цінність вихованця, педагог повинен включати у структуру виховної дії необхідні операції, які б викликали пристрасне, емоційно-ціннісне ставлення до неї. Також необхідно запропонувати вихованцю оцінити свою поведінку, тобто відчути почуття радості за свій вчинок, за прояви милосердя, відповідальність чи щедрості, доброти.

Дослідження системи ціннісних орієнтацій підлітків у деяких працях сучасних науковців показує, що основна маса школярів підліткового віку (45,3 %) вибудовує наступну ієрархію складових цінності іншої людини: 1) доброта; 2) чесність; 3) милосердя; 4) повага людської гідності; 5) справедливість.

Отже, тільки за умови цілеспрямованого науково обґрунтованого виховання дитина мусить набути мистецтва “створення себе як особистості”. Воно ж значною мірою визначається вмінням прямувати у вибраному моральному напрямі, яке виробляється у вихованця при умові систематичного вправляння у добродійних вчинках.