Теорія прав власності та трансакційні витрати

Розвиток теорій трансакційних витрат та прав власності пов’язують з ім’ям видатного американського вченого Рональда Коуза (лауреат Нобелівської премії 1991 року), який у статті «Природа фірми» (1937) вперше вжив поняття «трансакційні витрати», як витрати функціонування ринку.

Трансакційні витрати — це витрати, що забезпечують перехід прав власності із одних рук до інших і охорону цих прав. На відміну від трансформаційних витрат, трансакційні витрати не пов'язані із самим процесом створення вартості. Вони забезпечують транзакцію.

Існує декілька класифікацій трансакційних витрат. Зокрема, Дж. Волліс та Д. Норт запропонували свою класифікацію відповідно до контрактного процесу й виділили такі витрати:

1. ex ante - це трансакційні витрати, що виникають до обміну, включають витрати на отримання інформації про ціни та можливі альтернативи, якість товару та надійність контрагента тощо;

2. ex interim - це трансакційні витрати, що виникають у процесі обміну, складаються із витрат, пов'язаних із очікуванням у чергах, отриманням нотаріально завірених документів, страховки (наприклад, при купівлі автомобіля), здійсненням розрахунків тощо;

3. ex post - це трансакційні витрати, що виникають після обміну і складаються із витрат на захист контрактів, перевірку їх виконання, контроль за якістю тощо.

Важливе місце в теорії трансакційних витрат займає дослідження проблеми опортунізму. Розглядають дві основні форми опортуністичної поведінки:

• ухиляння виникає тоді, коли працюють спільно (командою), але отримання інформації про ефективність дії кожного або надто дороге, або неможливе, тому виникає можливість працювати з неповною віддачею;

• здирство спостерігається у тих випадках, коли будь-який агент володіє ресурсом, спеціально пристосованим для використання у даній команді і не має високої вартості поза нею. Такий ресурс називається специфічним. У решти учасників тоді з'являється можливість претендувати на частину доходу (квазіренту) від цього ресурсу, загрожуючи його власнику розривом відносин, якщо той відмовиться з ними поділитися. Небезпека здирства підриває стимул до інвестування у специфічні активи.

Ще однією фундаментальною проблемою неоінституціональної економічної теорії є права власності. Економічна теорія прав власності пов'язується перш за все з іменами А. Алчіана та Г. Демсетца. Саме вони поклали початок систематичному аналізу цієї проблеми.

Система прав власності – це вся сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, але й іншими соціальними механізмами — звичаями, моральними настановами, релігійними заповідями. Отже, прихильники теорії замінили поняття «власність» терміном «право власності». Права власності можуть бути чітко визначені й тому стають об’єктом купівлі і продажу.

Чітке визначення прав власності, усунення інших осіб від вільного доступу до ресурсів змінюють і поведінку суб’єктів господарювання. Ці обставини сприяють створенню умов для придбання прав власності тими, хто їх цінує вище і здатний одержувати від них більшу користь. Для ринку не має значення, хто персонально володіє ресурсом. Важливо, щоб був такий власник.

Право власності розглядається як єдине, необмежене і неподільне. Це передбачає, що власником будь-якого ресурсу може бути лише одна людина, яка наділена трьома основними правомочностями:

1) правом володіння;

2) правом користування;

3) правом розпоряджання.

Такий підхід був викладений ще у 1804 році у Кодексі Наполеона. У ХХ столітті англійський юрист А. Оноре розширив визначення «пучка правомочностей», яких вже налічується 11:

4. право привласнення або право на дохід;

5. право на залишкову вартість;

6. право на безпеку;

7. право на перехід речі у спадок або за заповітом;

8. безстроковість;

9. право на заборону шкідливого використання;

10. відповідальність у вигляді відшкодування;

11. залишковий характер.

Найбільшим досягненням економічної теорії прав власності та трансакційних витрат є теорема Коуза, яка була ним викладена у статті «проблеми соціальних витрат» (1960), але в не явному вигляді. У 1966 році вона була вперше сформульована Джорджем Стіглером.

Якщо права власності чітко визначені й трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розподіл ресурсів буде залишатися незмінним та ефективним в незалежності від розподілу прав власності.

"Провалів ринку" у цих умовах не відбувалося б, і у держави не було б ніяких підстав для втручання з метою коригування ринкового механізму.

Із теореми Коуза випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків.

1. Вона розкриває економічний зміст прав власності. Згідно з Р. Коузом, екстерналії (розходження між приватними і соціальними витратами та вигодами) з´являються лише тоді, коли права власності розмиті. Якщо ці права визначені чітко, тоді всі екстерналії "інтерналізуються" (зовнішні витрати стають внутрішніми).

2. Теорема відводить від ринку звинувачення у «провалах». Шлях подолання екстерна лій лежить через створення нових прав власності у тих галузях, де вони були нечітко визначені. Тому зовнішні ефекти та їхні негативні наслідки породжуються недосконалим законодавством, і якщо хтось і «провалюється», то це – держава.

3. Виявляє ключове значення трансакційних витрат. Коли вони позитивні, розподіл прав власності перестає бути нейтральним фактором і починає впливати на ефективність і структуру виробництва.

4. Посилання на зовнішні ефекти – це недостатня підстава для державного втручання. У випадку низьких трансакційних витрат – воно зайве, у випадку високих – далеко не завжди економічно виправдане.