35 Природа філософських проблем, їх зв'язок з фундаментальними питаннями людського буття.

Для буденної свідомості поняття “буття” констатує існування різноманітних процесів і явищ (людей, ідей, предметів). Існувати — означає мати визначеність і бути зафіксованим у думці.

Оцінка буття задає основні напрямки орієнтації людини у світі, які виражені позиціями філософії буття і філософії свободи.

Філософія буття визнає наявність буття, тобто обґрунтовує залежність людського існування від одвічної, нескінченої реальності (Бог, Космічний Розум, Дух, матерія).

Філософія свободи оголошує людське існування автономним, самодостатнім, яке не потребує допомоги одвічної реальності. Вона доводить, що людина сама творить себе та історію.

36 Природні виміри людини та її символічний світ.

Коли йдеться про природні виміри людини, тоді піднімаються питання її «закритих» виявів. Інакше невід'ємних, істотних рис, що є умовою для людини повторюватись. Це не тільки біологічно-психічні виміри, а й спільні задатки, що детерміновані людською діяльністю і репрезентують її як соціальну і культурну істоту. Сюди належить та сукупність якостей, що піддається визначенню і дає можливість зрозуміти атрибутивні (невід’ємні) риси людини. Це: вікова, статева, расова, національна, географічна, історична характеристики. Також наука, освіта, політика, економіка, право, релігія, мистецтво.

Природні виміри людини торкаються питання її існування. Через свою змістовність вони, з одного боку, реалізовують потребу людини олюднювати і добудовувати навколишній світ, з іншого, є лишень «набутими» вимірами.

Представляючи примусовість присутності людини в світі, видові риси сигналізують про беззахисність, самотність, невідповідність, безнадійність людської природи і світу.

Яскравими прикладами локальних переживань людини є страждання, відчай, страх, туга.

Природні виміри людини виражають не речовинний, а предметний світ людини і засвідчують суттєву недостатність, умовність колективного (масового) буття.

37 Проблема буття в античній філософії

Проблема буття була сформульована в античній філософії на самому першому етапі її існування. Перші грецькі натурфілософи прагнули виявити граничні основи, першооснови світу, що гарантують його стабільність. Першооснови в античній натурфілософії представлялися як стихій: вогонь, вода, повітря. Розмірковуючи про першопочатки, грецькі філософи навряд чи мали на увазі конкретні вогонь або воду.

Елеати продовжили пошук такого буття, яке в своїй незмінності і вічності було б дано розуму, а не почуттям, що фіксує лише мінливість і множинність. Парменід сформулював основну теза своїх міркувань наступним чином: буття є, а небуття немає. Він вважав, що: а) буття є завжди, воно не виникає і не зникає, тобто воно вічно; б) буття нерухомо і незмінно; в) буття - це замкнуте куля (сфера), що означає його обмеженість і завершеність; г) знання про буття ми отримуємо за допомогою розуму, бо почуття вводять нас в оману.

У філософії Платона буття підрозділяється на три рівні: а) буття вічних, безтілесних ідей, що можна осягнути розумом (первинні); б) чуттєво пізнавані буття речей, які похідні від ідей; в) буття предметів мистецтва.