1 Аврелій Августин – основоположник християнської антропології

Августин Аврелій (4-5 ст.) — християнський теолог і церковний діяч, головний представник західної патристики (віра над розумом).

Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні.

Час – сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсність.

Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм.

У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про Град Божий» Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «Град Земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до зневажання Бога», і «Град Божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до зневазі до самого себе».

Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога.

Концепція історії Августина: на противагу циклічним уявленням про час Августин розвинув лінійну концепцію про час: історія має початок, кульмінацію і майбутній кінець. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле.

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження — переживання людини, внутрішню духовну особу. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов´язану із сучасним; пам´ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі.

2 Арістотель як вершина давньогрецької філософії

За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: теоретичну, що вивчає проблеми буття, його сфери, походження всього сущого; практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокремлену частину філософії — логіку.

Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала критика вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з оточуючою дійсністю. Арістотель вважав, що буття — це сутність (субстанція), що має властивості. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.

Проблема матерії. Арістотель визначав матерію як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасивною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал предмета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності самого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.

Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа 2) тваринна душа; 3) розумна людська душа.

Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Учення про державу. Основою держави є приватна власність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважаючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, крайня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності.

3 Атомізм Демокріта

Демокріт є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт дотримується принципу причини і наслідків (детермінізм). Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.

Атом-першооснова світу. Атоми вічні і неподільні, відрізняються один від одного розміром, формою, порядком, станом. Атоми перебувають у постійному русі. Взаємодія атомів і порожнечі породжує всесвіт.

4 Б.Паскаль та філософія Просвітництва.

Математик і філософ Блез Паскаль (17 ст.). У своїй праці "Думки" Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами.

Людина ніби зависає поміж двох безодень, вона весь час відчуває тривогу, нудьгу, невпевненість. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні.

Людина перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже — мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною життєвою опорою може бути лише Бог.

Як філософ, Паскаль цікавився лише релігійно-аскетичними проблемами. Подвійність природи людини - таке основне положення його етики. Людина - поєднання двох субстанцій душі і тіла (в моральному плані - поєднання доброго і злого). Лише християнська релігія дає задовільне пояснення дійсності. Лише з Богом людина позбавляється розпачу, набуває щастя і надію на спасіння і вічне блаженство. Бог пізнається серцем, а не розумом.

5 Б.Спіноза та його вчення про субстанцію

Б.Спіноза (17 ст.) вважав, що світ це нескінчена природа, матеріальна субстанція (від лат. – сутність, основа). Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – Бога, духу, і т.п.

Згідно з ним Бог розчиняється в природі. Пізнання світу іде не через пізнання Бога, а через пізнання природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Вважав, що субстанція має здатність до відчуття й мислення.

6 Виникнення та основні школи філософії Стародавнього Китаю.

У VI—V ст. до н. е. виникає конфуціанство. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини.Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття гуманність, що визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Даосизм наголошує на мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”.

«Дао» перебуває у недіянні, але немає того, чтого воно б не робило. Усе в світі перебуває у русі, де все постійне, кінечне.

Зміна у русі відбувається завдяки протилежностям (нове змінює старе).

Легізм. Розглядали питання ефективного управління державою. Управляти державою не можна лише на основі доброчинності. Домінування доброчинності може спричинити до розвалу держави й виникнення анархії. Тому в управлінні треба поєднувати як принципи ненасильства на основі моральності, так і методи примусу (за допомогою армії). Армія та сила необхідні для того, щоб управляти „нерозумною” частиною жителів Піднебесся. Закони мали бути однакові для всіх, і покарання в разі їх порушень мали застосовуватись як до звичайних людей, так і до найвищих державних чиновників, окрім правителя, який є іх творцем.

Людина первісно зла та егоїстична. Людський егоїзм має впорядковувати держава.

Моїзм. Моїсти критично ставилися до конфуціанства. Вважали, що марно сподіватися на долю. Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Головним об’єктом поклоніння вони вважали Небо. Небо для моїстів - бог. Небо хоче щоб всі любили один одного. Любить справедливість і не визнає війни.

Стверджували об'єктивне існування речей поза нашою свідомістю.

7 Вихідні ідеї філософії А.Шопенгауера.

Вчення Шопенгауера –Специфічною особливістю його вчення є волюнтаризм (воля - особлива, надприродна силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому). Воля становить абсолютний початок будь-якого буття, вона породжує явища або уявлення.

Воля завжди абсолютно вільна.

Людина — раб свого характеру.

Песимізм Шопенгауера. Людське життя неодмінно протікає між бажанням і задоволенням. Бажання за своєю природою — страждання, задоволення страждання швидко переповнює людину, ціль видається примарною, володіння нею втрачає привабливість. Як тільки потреба задоволена, в життя приходять перенасичення і нудьга, які залишають відбиток відчаю навіть на забезпечених і щасливих. Те, що називають щастям, завжди негативна характеристика і зводиться лише до позбавлення страждання. За Шопенгауером, суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого (волюнтаризм).

Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення нічого не змінять.

8 Вихідні ідеї філософії с.Кєркегора.

Сьорен Кєркегор (20 ст.). Наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження. На першій стадії, яку Кєркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженням. Відчувши безплідність такого життя, людина у пошуках надійнішої засади може перейти до етичної стадії самореалізації, уособленням якої є Сократ. На цій стадії вона намагається спертися на непохитні етичні норми та принципи, внутрішньо стабілізувати своє життя і здобути задоволення від того, що вона буде приносити користь людям. Проте і тут внутрішнє чуття підказує людині неможливість її повної самореалізації, оскільки етичні норми є однаковими для всіх людей, а через це найважливіше для людини – її власна унікальність та неповторність так і залишаються нереалізованими. Лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. За Кіркегором, уособленням третьої стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей “лицар віри”, який, маючи прямий зв’язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака.

9 Вчення «живої етики» о.Реріха.

Учення "Живої етики " базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йоги - Агні-йога. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого. Життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому з 7 шарів - божественної тілесності.

Духовний вогонь, Агні, - фундаментальне поняття Агні-йоги. Він вважається джерелом усіх форм і явищ у Всесвіті. У вченні дається наступна структура світу: «Людський земний світ» - матеріальний світ, який є вторинним по відношенню до Тонкого світу і лише тінню Світу Вогню. «Тонкий Світ» - цей світ населений істотами різного рівня розвитку без щільних фізичних тіл, відповідає «астральному рівню». «Світ Вогню» - ментально-духовний світ, найбільш високий і досконалий; первинний. Всі світи взаємопроникають один в одного, але щоб сприймати надлюдські світи, необхідна вогняна свідомість.

Вчення Агні-йоги передбачає віру в реінкарнацію.

10 Вчення про три світи та дві натури г.Сковороди.

Вчення про двонатурність світу: зовнішню (видиму) та внутрішню (невидиму) натури. Невидиму натуру (вічність, дух, істину, початок) називає він Богом. Бог постає як нематеріальна основа всіх речей, вічна і незмінна першопричина всього існуючого і самого себе. Поняттям, протилежним за своїм змістом до поняття Бога, виступає видима натура, або тварь — цим терміном позначається усе матеріальне

Філософська концепція Сковороди грунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – людини; “символічного” світу Біблії - третього світу як певної сукупності символів, які сповіщають нас про невидиму натуру, невидиму сутність світу, про Бога. Увесь світ речей, Всесвіт є світом символів, який Сковорода часто називав "Старим світом", "усезагальним світом", "світом-світів", "все-на-все".