2.1 Розгляд споминів очевидців
«Усна історія» виділилася в самостійну історичну дисципліну та отримала академічне визнання після того, як у 1948 році при Колумбійському університеті (США) був створений відповідний дослідницький центр[9]. За шістдесят років, що минули з того моменту, в світі був накопичений чималий досвід по збиранню, обробці і введенню до наукового обороту такого специфічного виду джерел, як «усні історії». В нашій країні цей напрям все ще не знайшов належного поширення, тому джерельні можливості усних історій використовуються явно недостатньо. Проте подібні джерела унікальним чином дозволяють ввести дослідника до світу цінностей, поведінки та емоційних реакцій людей періоду, що вивчається.
Я вважаю доречним розглянути перебування одного з найбільш відомих вихованців дитячих будинків Донбасу сина командувача Українською повстанською армією Юрія Романовича Шухевича. Він опинився під опікою держави з 1945 року – його разом з молодшою сестрою Марією відразу ж після арешту матері направили до дитячого будинку у Чорнобилі під Києвом. Син ватажка УПА побував у трьох сирітських установах Донеччини. Головним питанням залишається з’ясувати, як Ю. Шухевич оцінював роль дитячих будинків у долі вихованців, як почував себе в ідеологічно чужому оточенні, чи зазнавав він упередженість або дискримінацію з боку інших дітей або вихователів.
В декількох інтерв'ю, поданих кореспондентами газет та електронних засобів масової інформації, Юрій Шухевич лише мигцем згадує цей період свого життя.
Як зазначає у своїй статті Соловей М. О, що особлива цінність спогадів Юрія Шухевича про дитячі будинки Донбасу полягає в тому, що він характеризує їх не з погляду дитини, що виросла при радянській владі. Син командира УПА, який став вихованцем радянського дитячого будинку в дванадцятирічному віці, він фактично опинився у ворожій для його сім'ї системі ідеологічних координат. Тому він відразу ж відчув «нав'язливу спрямованість радянського виховання». Спочатку, ще в Чорнобилі, директор дитбудинку вельми рішуче узявся його «перековувати»: «Там мені говорили: бачиш, твій батько став на шлях зради, ти повинен відректися від нього і стати справжньою радянською людиною»[10].
Проте такий тиск на психіку викликав у підлітка зовсім не ту реакцію, на яку розраховував вихователь, – Юрій вирішив втекти з Чорнобиля разом з сестрою. Він згадує: «За мною приїхав зв’язний мого батька, але спроба не вдалася, нас тоді перекинули подалі». Так діти Романа Шухевича опинилися в Донбасі, в Сталінському дитячому будинку. Його взагалі ніяк не виділяли із загальної маси сиріт. Тому, як і решта всіх дітей, він повинен був відчувати подяку і вдячність як до СРСР в цілому, так і до товариша Сталіна особисто. «Нас виховували патріотами «великой советской родины». «Товарищ Сталін сказав!», «Велика радянська влада – все для дітей»[11]. Колишній вихованець дитячого будинку згадував, що тоді під час виборів навіть був такий плакат «Счастливое детство советской молодежи» .
За словами Ю.Шухевича, і Чорнобильський дитячий будинок, і Петровській (нині Петровській район м. Донецька) були звичайними закладами для радянських дітей, які через війну були позбавленими батьківської опіки. А ось дитячий будинок у селі Рутченкове (нині Кировській район м. Донецька), куди його перевели після втечі з Петровського дитбудинку, був дійсно спеціальним. Щоправда, у ньому виховувалися діти не «ворогів народу», а загиблих на фронті воїнів Червоної Армії. Ю.Шухевич відзначає, що переведення його до цього закладу не було покаранням за втечу. «Коли я втік з Петрівки, мене направили до Рутченкова. Це не було покарання, це був просто інший будинок», – зазначає він .[12]
Але насправді син командувача УПА був прийнятий до дитячого будинку, що вважався у той час елітним. Саме такими, використовуючи сучасну термінологію, слід вважати спеціальні дитячі будинки повоєнного часу. Вони були створені в Україні згідно постанови Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Об организации помощи детям-сиротам, родители которых погибли в боях или замучены и расстреляны фашистскими захватчиками» від 27 березня 1943 р. У цих спеціальних дитбудинках норми харчування були вищими, а асортимент продуктів – різноманітнішим, ніж в інших дитячих виховних установах.[13]
У дитячому будинку на Петрівці, за словами Шухевича, виховувалося близько 150 дітей - як хлопчиків, так і дівчаток. У Рутченківській спеціальний дитбудинок приймали тільки хлопчиків, яких, за спогадами вихованця, налічувалося близько ста осіб. Юрій Шухевич, хоч і втік з обох дитячих будинків, дуже тепло відзивається про своїх товаришів. «У дітей, що ростуть у дитячому будинку, перш за все відчувається солідарність. У дитбудинку є свої правила співжиття. З одного боку, досить суворі, з іншого – дуже справедливі. За різні непохвальні вчинки діти між собою один одного карали. Але була справедливість. Іноді вони вимагали від них якихось послуг, і з часом утворювалась своєрідна кліка».[14]
Добре відгукується колишній вихованець і про педагогічний персонал донецьких дитячих будинків. За його словами, керівництво та вихователі нормально відносилися до дітей, а якщо і проявляли суворість, то «у доброму розумінні цього слова». Юрій Шухевич відзначає, що випадки насильства над дітьми в його практиці були великою рідкістю.
Оцінку професійній підготовці педагогів та працівників дитячих будинків Донбасу підліток Шухевич дати не зміг. Він пригадав, що деякі вчителі прийшли до них працювати із загальноосвітніх шкіл, вихователі – мали якийсь досвід педагогічної роботи, а піонерська вожата не закінчила навіть десятирічку. Але й тут він каже, що для рівня дітей цього було достатньо.
Розповідаючи про соціально-побутові умови перебування в дитячих будинках Донбасу, Юрій Шухевич повідомив, що особисто йому не довелося стикатися з проблемами браку житлових приміщень або спальних місць. Що стосується харчування, то вихованці дитячих будинків жили, за словами Шухевича, «трішки упроголодь». Пристойним виглядав, на думку Шухевича, й одяг вихованця дитячого будинку. Одяг був скромним, але їм були забезпечені всі. В плані матеріального забезпечення вихованці дитячих будинків знаходилися у вигіднішому, ніж домашні діти положенні. Ю. Шухевич зазначав, що «домашняки» заздрили своїм одноліткам, що знаходяться на повному державному забезпеченні. Тоді були голодні роки і деякі діти голодували, люди пухли… У дитячому ж будинку всім усього вистачало та ніхто не відчував себе знедоленим.
Особливий інтерес викликають спогади Юрія Шухевича про його перебування в дитячих будинках Донбасу в світі того, наскільки ці заклади готували своїх підопічних до дорослого життя. Він відзначає, що під час його перебування в дитячих будинках Донбасу, в 1946-1947 роках, спеціалізованої професійної підготовки не було. Проте, на прикладі своєї сестри, яка на відміну від брата ще довго залишалася в дитячих будинках Донбасу, Юрій Шухевич продемонстрував, як дитячі будинки допомагали своїм випускникам влаштовувати їхнє життя. Після втечі Юрія Шухевича з Рутченківського дитячого будинку, дочка командира УПА Марія була переведена зі Сталіно до Слов'янська. «У 1948 році її відправили у Слов’янськ, у дитбудинок. Вона там закінчила семирічку, поступила у Дніпропетровський будівельний технікум, закінчила його. Працювала три роки по призначенню у якомусь конструкторському чи не конструкторському закладі. Потім поступила у Львівський політехнічний, закінчила його і живе тепер у Львові». [15]
Вважаю доречним доповнити інформацією про безпритульність дану проблематику, спираючись на розповідь Нетудихатки Людмили Микитівни, яка перебувала у дитячому будинку саме з 1945 року у селі Архангельському станції Очеретино, можемо підтвердити розповідь Ю. Шухевича про перебування у дитячих будинках. Як зазначала очевидиця, у «панському маєтку», де знаходилось приблизно 200 дітей, всі товаришували між собою та ніхто не потерпав ніяких образ з боку однолітків. У дитбудинку ставлення до всіх дітей було однаковим, до того ж добрим. Вони були завжди одягнені й ситі, щоправда влітку діти гуляли босоніж на вулиці. Неподалік від дитбудинку знаходилася братська могила і «хоча ми були ще малими, все одно розуміли, що на братській могилі гуляти неможна» - зазначала Людмила Микитівна. На території будинку знаходився сад та невеликий спортивний майданчик. З самого малку дітей привчали до праці: діти прокинувшись повинні застелити ліжка, вони мали вміти прати та зашивати одяг. Вихователі влаштовували свята дітям. На Новий рік їм давали подарунки у вигляді цукерок, хоча й у невеликій кількості, адже наслідки війни не могли дозволити розкоші. Харчування в дитбудинках було різноманітним та гарним. «Нам усе здавалося смачним, хоча були діти, що вередували. Ми раділи кожній дрібниці.» - казала жінка. Діти завжди могли попросити вихователів про допомогу.[16]
Діти жили в непоганих санітарних умовах, їм робили щеплення, в будинках було тепло й чисто. Початкова школа знаходилась поряд із «панським маєтком». А старші діти ходили у звичайну школу, де навчалися «домашняки». У звичайній школі діти легко товаришували та допомагали одне одному. В дитячих будинках дітей забезпечували зошитами та олівцям, на відміну від «домашняків», які не завжди могли собі це дозволити. Іноді дітей водили до кіно, дисципліновано вистроївши їх по парах. Після закінчення навчання дітям допомагали влаштуватись на роботу. Навчання у вищих закладах було за бажанням. Проте тих, хто не хотів чи не міг навчатись не залишали, їх влаштовували слюсарями, малярами. Дні народження дітей не відмічали, бо дитячі будинки були не настільки матеріально забезпечені.
Підводячи підсумок, очевидці зазначають, що не дивлячись на важке матеріальне становище у повоєнні роки, вихованці дитячих будинків були забезпечені набагато краще, ніж діти, які жили з батьками. Також, дітям дитбудинків надавали можливість отримати професійну освіту, а потім відправляли на робочі місця.