Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України
Донецьке територіальне відділення МАН України
Ліцей при Донецькому Національному Університеті
Секція: Історичне краєзнавство
Безпритульні діти Донбасу у 1943 – 1953 роках
Науковий керівник:
доцент кафедри історії слов’ян ДонНУ,
кандидат історичних наук
Лихачова Л.Б.
Виконавець:
учениця 11 – історичного класу
ліцею при ДонНУ
Титаренко Г. М.
Донецьк – 2011-2012
Зміст
Вступ……………………………………………………………………………………….3
Розділ1.Дитяча безпритульність: історіографія проблеми та джерела дослідження………………………………………………………………………………..6
Історіографія проблеми……………………………………………………………6
Джерела дослідження……………………………………………………...............7
Розділ 2. Спогади перебування у дитячих будинках…………………………...............9
2.1 Розгляд спогадів очевидців………………………………………………………..9
2.2 Матеріальне забезпечення дитячих будинків…………………………...............13
Розділ 3. Боротьба з безпритульністю………………………………………………….18
3.1 Діяльність органів міліції щодо ліквідації безпритульності у 1943-1955 роках……………………………………………………………………………................18
3.2 Організація виховного процесу дітей – сиріт післявоєнного Донбасу………..19
Висновки………………………………………………………………………………….21
Посилання…………………………………………...........................................................23
Джерела…………………………………………………………………………………..26
Література………………………………………………………………………………...27
Вступ
Велика Вітчизняна війна – подія світової та української історії, яка стала величезним лихом для людей та держави. Масштабні людські жертви, руйнація в промисловості та культурі, морально-психологічні травми населення – все це страшні наслідки війни. Хоч й у складних умовах, проте життя тривало. Людина опинилася у вирії страшних подій того часу, та не залишає нас без уваги і історія дитинства післявоєнних часів. Особливого значення набуває питання життя дітей та підлітків у цей період та воно вимагає ретельного аналізу як вже широко відомих, так і введених до наукового обігу вперше історичних фактів.
Безпритульні діти — діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання. Експерти кажуть, що Україна зараз переживає, так звану “третю хвилю” дитячої безпритульності. Дітей вулиці тут зараз майже стільки, як після громадянської та Другої Світової воєн. Але, якщо тоді це були переважно сироти, то у більшості теперішніх безпритульних батьки живі. Так, якщо у 2003 році в нашій країні було виявлено більше 53 тисяч безпритульних дітей, то зараз в Україні налічується вже більше 165 тисяч дітей, які мають потребу в турботі держави або у прийомних батьках.
Виходити на вулицю діти починають у 6-7-річному віці. Живуть там від кількох місяців до кількох років. Хоча дитина, яка так довго була на вулиці, досягаючи повноліття, часто помирає.
Більшість безпритульних підлітків хворі на туберкульоз, венеричні та нашкірні хвороби, у близько 10 % - СНІД. Ще одна причина смертей серед таких дітей – це відсутність віри у майбутнє.
Після звільнення українських земель від німецько-фашистських загарбників десятки тисяч сиріт і безпритульних дітей в порівняно короткі терміни були відправлені у дитячі будинки. Ці установи не тільки надали дах і стіл дітям, що залишилися без піклування батьків, але й надали їм можливість отримання освіти та трудових навичок, адаптували їх до подальшого життя в соціумі. Сьогодні, коли суспільство знов стало перед необхідністю ліквідації дитячої безпритульності, досвід післявоєнних років може бути цікавим та корисним.
Актуальність теми дослідження полягає в тому, що дитяча безпритульність, бездоглядність за останні роки набула величезних масштабів по всій території України. Донецька область не стала винятком, та кількість безпритульних дітей стабільно зростає. Ретельне вивчення формування розгалуженої системи дитячих будинків, їхнє матеріальне забезпечення є цілком актуальним і доречним у даний час.
Об’єктом дослідження виступають дитячі будинки Донбасу, ставлення до дітей в дитячих будинках та рівень життя в таких закладах, а також методи боротьби з безпритульністю.
Хронологічні рамки охоплюють період з 1945 по 1953 роки. Нижня межа пов’язана зі звільненням Донбасу від окупантів і початком відбудовчих процесів у регіоні. Верхня межа зумовлена реорганізацією дитячих будинків.
Географічні рамки дослідження визначаються кордонами Донбасу. Під цією назвою мається на увазі Сталінська та Ворошиловградська області.
Мета дослідження полягає у вивченні умов та особливостей життя безпритульних дітей у спеціалізованих закладах та методів боротьби із збільшенням такого явища, як безпритульність в період з 1943 по 1953 роки.
Для досягнення зазначеної мети передбачається виконати наступні завдання:
на основі аналізу наукової літератури визначити ступінь наукової розробки даної теми
дослідити повсякденне життя мешканців дитячих будинків
розглянути питання матеріального забезпечення дитячих будинків
виявити механізм та ефективність працевлаштування та соціальної адаптації вихованців сиротинців
розглянути можливі методи боротьби із дитячою безпритульністю
Наукова новизна даної теми полягає в тому, що в ній:
- зроблено одну з перших спроб дослідження історії дитячих будинків повоєнної доби як самостійну тему для вивчення;
- зроблено одну з перших спроб використати нове джерело у вивченні даної теми – «усні історії»;
- виявлено витоки соціального сирітства та причини його поширення у кінці 1940-их на початку 1950-их;
- виявлено методи боротьби органів міліції з дитячою безпритульністю та бездоглядністю;
- до наукового обігу введено значний масив до цього мало використаних джерел.
Практичне значення курсової роботи визначається можливістю використання матеріалів при вивченні історії рідного краю, зокрема проблематики безпритульності у повоєнний час, історії розвитку народної освіти та соціальної роботи в даному регіоні. Фактичні дані можуть стати у нагоді подальшого вивчення даної проблеми; не виключається можливість того, що матеріали можуть бути використані у сучасній боротьбі із ліквідацією безпритульності та бездоглядності дітей.
Розділ 1. Дитяча безпритульність: історіографія проблеми та джерела дослідження
1.1 Історіографія проблеми
Проблематика історії дитячої безпритульності в Україні розпочала досліджуватися ще безпосередньо в ході її подолання. Це питання в останні роки привертає безпосередньо увагу громадськості. Наше суспільство неодноразово зустрічалося із таким небезпечним явищем. Останній раз (так звана «друга хвиля» дитячої безпритульності) це було у роки Великої Вітчизняної війни та після неї. Значною мірою вирішення цього питання полягало у створені мережі дитячих будинків.
Постанови, інструкції, звіти і довідки можуть багато що розповісти про фінансування і матеріальне забезпечення дитячих будинків, про організацію учбової та виховної роботи, про контингент вихованців і вихователів. Але ці історичні джерела не дають дослідникові уяви про суб'єктивне сприйняття дитиною з дитбудинку свого життя, про її оцінку взаємин усередині колективу дитячого будинку та поза ним. Заповнити цю прогалину можуть спогади самої дитини з дитбудинку – лише вони здатні відновити безліч фактів, які не відбилися в інших видах джерел. Значна частина цих спогадів представлена усними історіями. На жаль, спеціальної історичної літератури щодо даного питання немає.
Є також окремі праці, здебільшого статті, які висвітлюють різні аспекти діяльності дитячих будинків, а також роду діяльності та життя їхніх вихованців. Проте більшість таких праць стосуються в цілому України, а не її окремих регіонів. В історіографії досліджуваної теми я пропоную розглянути як окремі статті, так і історичні праці.
До літератури, у якій було висвітлено дану тему, можна включити колективну монографію «Дитячі будинки Донбасу у 1943-1965 роках», а також «Система освіти в Донбасі у роки Великої Вітчизняної війни».[1]
До матеріалів даної роботи можна долучити статті, що безпосередньо стосуються безпритульності в Донбасі. У статті «Організація виховного процесу дітей-сиріт післявоєнного Донбасу»[2] висвітлюється організаційна та практична робота центральних та місцевих органів влади, а також громадських організацій щодо процесу виховання дітей-сиріт у повоєнному Донбасі. Окреслено позитивні та негативні моменти виховання дітей і підлітків. Подібний зміст має й стаття «Діяльність органів міліції Донбасу щодо ліквідації безпритульності і бездоглядності у 1943 - 1953 роках».[3]
Трохи іншого напрямку є стаття «Становище дітей-сиріт в умовах німецької окупації (на прикладі Донбасу)»[4]. Тут з’ясовуються масштаби руйнації дитячих виховних установ, рівень життя дітей та зроблено висновок про жахливі, нелюдські умови їхнього існування.
Також можна спиратися на статтю М. О. Соловей «Спогади Юрія Шухевича про перебування у дитячих будинках Донбасу в 1940-і роки»[5], у якій за основу взято реальні спогади дитини, що перебувала не в одному дитбудинку.
Окремі згадки про дитячі будинки містяться у багатотомних виданнях вітчизняної історії. Тритомник «Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза в 1941-1945 гг.»[6] надає матеріал про втрати, які було завдано дитячим виховним установам для сиріт у ході фашистської окупації. У таких виданнях зустрічаються деякі конкретні приклади надання допомоги дитбудинкам з боку трудових колективів.
У 1990-ті роки повернення до проблеми безпритульності вийшло на новий рівень. Саме в цей час історики почали активно вводити в коло джерел так звані «усні історії».