Отже, на сьогоднішній лекції ми розглянемо такі питання:

1. Поняття про вищу нервову діяльність (внд), методи її дослідження. Роль вчення і.М. Сєченова та і.П. Павлова в розвитку внд.

2. Фізіологічні основи поведінки. Вроджені (безумовно-рефлекторні) форми поведінки. Інстинкти, значення для пристосування організму. Набуті (умовно-рефлекторні) форми поведінки. Види умовних рефлексів, механізм утворення та зберігання.

3. Потреби, мотивації та емоції, пам`ять - фізіологічні механізми їхнього формування, біологічна роль.

1. Поняття про вищу нервову діяльність (внд), методи її дослідження. Роль вчення і.М. Сєченова та і.П. Павлова в розвитку внд.

Структурною основою вищої нервової діяльності є кора великого моз­ку і підкіркові утвори, що прилягають до неї. Під час організації поведінкового акту формуються нейронні ланцюги різної складності. Вони можуть включати різноманітні рефлекси (безумовні чи умовні). Для ор­ганізації складної поведінки людини ЦНС використовує і складніші форми, такі, як мотивації, емоції, розумова діяльність, мовлення і воля.

ЦНС, організовуючи поведінку, використовує для цього як вроджені, так і набуті протягом життя механізми. Умовно можна виділити такі їх ос­новні форми:

1. вроджені (безумовні рефлекси та інстинкти),

б. набуті (імпринтинг, умовні рефлекси і мислення, або розумова діяльність).

У людини в результаті еволюції нервової системи та її функцій з'явилася і досягла високого рівня розвитку свідомість як вища форма організації поведінки.

Основною ознакою безумовного рефлексу є готова стабільна рефлек­торна дуга. Ланцюг безумовних рефлексів формує інстинкт. Для умовно­го рефлексу такою ознакою є запам'ятовування дій у минулому, набуття життєвого досвіду, тобто індивідуальне формування нестійкого ланцюга взаємодії нейронів (рефлекторної дуги).

Найістотнішою особливістю про­яву розумової діяльності є здатність передбачати розвиток подій і переда­вати виявлену закономірність іншим суб'єктам.

Історичний нарис

Уперше уявлення про рефлекторний характер діяльності вищих відділів ЦНС було обґрунтовано І. М. Сєченовим у праці "Рефлекси головного мозку" (1863). Творчо розвиваючи цю ідею, І. П. Павлов створив учення про вищу нервову діяль­ність. Він звернув увагу на те, що функція головного мозку пов'язана не лише з пря­мим впливом подразників, які мають певне біологічне значення для організму, а й за­лежить від умов, що супроводжують ці стимули.

В основу вчення про вищу нервову діяльність (ВНД) І. П. Павлов поклав по­няття про безумовні та умовні рефлекси. Цей напрям у вивченні фізіології поведін­ки нині успішно розвивається і забезпечує нейрофізіологічний підхід до вивчення центральних механізмів навчання.

Вища нервова діяльність, за І. П. Павловим, - це діяльність пере­важно кори великих півкуль та інших структур переднього мозку, які забезпечують узгодження організму з навколишнім середовищем, тобто його поведінкові реакції.

Діяльність інших відділів центральної нервової системи ("нижча нервова діяльність") спрямована, головним чином, на узгодження роботи внутрішніх органів та розвантаження вищої нервової діяльності від другорядної інформації.

Учення І. П. Павлова розвинув його учень П. К. Анохін, який запропонував сучасну теорію формування поведінкового акту в цілісному організмі.

Сукупність вроджених і набутих реакцій, які забезпечують узгод­ження організму із зовнішнім середовищем, складає його поведінку.

Будь-яка поведінкова реакція включає такі складові:

А. пам'ять,

Б. по­треби,

В. мотивації,

Г. емоції.

Вища нервова діяльність ділиться:

А. на вроджені (безумовно-рефлекторні) форми поведінки,

Б. набуті (умовно-рефлекторні) форми поведінки, які мають рухові й вегетативні компоненти цієї цілеспрямованої діяльності.

Прості поведінкові реакції - це рефлекси.

Рефлекси - це збудження від рецепторів, що викликає кожного разу певну, стерео­типну поведінку, яка виявилася най­більш адекватною і закріпилася.