Аналітико-синтетична діяльність

Зв'язок організму з навколишнім середо­вищем тим досконаліший, чим більше роз­винена здатність нервової системи аналі­зувати, виділяти сигнали, які впливають на організм, і синтезувати ті з них, які збіга­ються з певною діяльністю. Аналізується й синтезується також численна інформація, що надходить до мозку з внутрішнього се­редовища організму, в тому числі й про­пріоцептивні імпульси, які мають особли­во велике значення для організації ціле­спрямованої рухової поведінкової діяль­ності.

Здатність до утворення як збуджувальних, так і гальмівних умовних рефлексів різної складності забезпечує аналітико-синтетичну діяльність кори великого мозку та підкіркових утворів.

У тварин, які мають розвинені органи чуття, перший етап інтегративної діяль­ності — аналізу і синтезу — починається вже в рецепторах певної сенсорної систе­ми, яка генетично пристосована реагувати лише на певні види подразників. Другий етап цієї діяльності відбувається в під­кіркових структурах, а третій — у корі ве­ликого мозку.

Аналіз подразнень полягає у розпізнаванні сигналів та визначенні їхньої значимості.

Прикладом складної аналітико-синтетичної діяльності є утворення динамічного стереотипу.

Динамічний стереотип

— це зафіксована в мозку певна послідовність процесів збудження і гальмування.

Під час формування умовних рефлексів на низку подраз­ників, які надходять у певній послідовності, створюється визначена послідовність - стереотип реакцій, ланцюг рефлексів. У разі їх закріплення весь ланцюг рефлексів може проявитися і за відсутності у комплексі дії од­ного з подразників або навіть під час дії тільки одного з них. Динамічний стереотип зберігається досить довго і без постійного підкріплення.

За природних умов утворення динамічного стереотипу є підґрунтям різного роду навичок, автоматичних дій. Наприклад, людина, яка навчила­ся у дитинстві кататися на велосипеді, зможе легко справитися з таким же завданням навіть через багато років.

Умовнорефлекторне перемикання

ста­новить особливий різновид інтегративної діяльності мозку, коли на те саме подраз­нення у того самого індивіда виникають різні рефлекторні реакції. Умовнорефлек­торне перемикання виробляється так: дзві­нок в одній експериментальній камері по­єднується з подаванням тварині їжі, а в іншій камері той самий дзвінок підкріп­люється електрошкірним подразненням. З часом цей звуковий подразник набу­ває двох сигнальних значень: у першій ка­мері викликає харчовий, а в другій — за­хисний умовний рефлекс. Таким переми­качем можуть бути різні камери, різні експериментатори, різний час проведення досліду тощо.

В основі умовнорефлекторного переми­кання лежить особливий вид асоціатив­ної пластичності нервових клітин — здат­ність формувати різні відповіді на те саме сигнальне подразнення при різних видах підкріплення, причому мотивація є тим основним чинником, що створює такий рівень центрального тонусу, який потрібен для вибору програми і здійснення адек­ватної умовнорефлекторної поведінки.

Додаток.

Потреби - це нестача чогось в організмі. Вони бувають внутріш­німи (фундаментальні) або біологічними (вітальні - травні, пиття) і зовнішніми (соціальні, духовні). Соціальні поділяються на егоїстич­ні ("для себе") та альтруїстичні ("для інших"). Відповідно їх поді­ляють на нижчі й вищі запити життєдіяльності організму. їх задо­волення є основною умовою забезпечення життя людини.

Внутрішні потреби - це гомеостатичні (пов'язані з відхиленням па­раметрів гомеостазу, нестачею в організмі чогось) та захисні (на шкід­ливі зовнішні подразники - наприклад, підвищення концентрації катехоламінів в крові на загрозу ззовні). Вони першопричина всіх поведінкових актів.

Первинні потреби організму формуються за участю його врод­женої пам'яті. Зовнішні потреби організму, як правило, вторинні, тобто умовно-рефлекторної (грунтуються на індивідуальному досвіди Зовнішні потреби - де потреби в певних зовнішніх чинниках, які можуть задовольнити існуючі в організмі внутрішні потреби.

Наявність внутрішніх потреб організму (відхилення регульованих параметрів організму) передається в ньому через нервові й гумораль­ні шляхи сигналізації. При цьому сигналізація включається задовго до того, як відбудуться порушення гомеостазу, здатні викликати сер­йозні зміни його діяльності (носить попереджувальний характер). Якщо потреба, що виникла, не може бути задоволена активацією нижчих центрів регуляції (наприклад, спінально-стовбурових), то збудження потрапляє в структури переднього мозку (мотиваційні центри).

Мотивація - це внутрішнє спонукання організму до дії внаслідок вибіркового збудження певних структур головного мозку, спрямоване на задово­лення потреби, що виникла й не може бути задоволена внаслідок мобілізації внутрішніх резервів. Кожній мотивації відповідає певна потреба. Тому класифікація потреб справедлива і для класифікації мотивацій. Мотиваційні центри, крім гіпоталамуса, існують у лімбічній системі, мигдалеподібному комплексі, мезенцефальній ретику­лярній формації. Кожна мотивація має свій точно локалізований центр.

Усякий поведінковий акт згідно з теорією функціональних сис­тем - це ланцюг послідовних подій, що складають його структуру.

Аферентний синтез (перша стадія) - це інтеграція в корі головного мозку кількох певних видів інформації, необхідних для формування певного поведінкового акту. Це інформація про внутрішні потреби, яка формує домінуючу мотивацію, і "навколишня аферентація" від усіх екстерорецепторів. Остання посилює чи послаблює мотиваційне збудження. З пам'яті (вродженої і набутої) добувається інформація "програм поведінки", що дозволяє досягнути заданої мети. Тобто мотиваційне збудження "конкретизується" ("опредмечується"). До моменту збагачення мотиваційного збудження інформацією мети по­ведінки воно називається "збудженням потреби".

Опредмечене мо­тиваційне збудження не має точно локалізованих центрів. Це обу­мовлено відсутністю точної локалізації енграм мети поведінки. Пускова сигналізація відіграє роль "дозвільного фактора" про мож­ливість початку поведінкового акту. Вона сумується з мотиваційним збудженням і доводить його до критичного рівня. У разі сильного мотиваційного збудження воно запускає поведінковий акт і без пус­кової сигналізації (подразника). Завершенням першої стадії є прийняття рішення (друга стадія). Це процес виключення надлишкових ступенів свободи з багатьох можливих цілей і програми поведінкових дій, які добуваються з пам'яті. При цьому залежно від обстановочне інформації (різна зовнішня обстановка) при одній і тій же потре( мета і програма поведінки організму різні. Тобто перша стадія "обговорення" змінюється кінцевим вибором конкретного "ключового фактора" й одночасно формується "опредмечена" мотивація (прагнення до "ключового фактора "). Вибір мети і програми пов'язаний : активацією енграми певної інформації. Це здійснює неконкретизоване мотиваційне збудження, поширюючись нейронними ланцюгам цих енграм. Внаслідок цього мотиваційне збудження збагачується "опредмечується". З цього моменту поведінковий акт стає цілеспря­мованим. Зрозуміло, що досягнення поведінковим актом мети є од­ночасно і очікуваним (передбачуваним) результатом.

На третій стадії поведінкової дії формується "акцептор результату дії" - апарат, у якому до моменту вирішення поведінкових дій збері­гається інформація про мету цих дій та їх очікуваний результат. Передбачається, що це енграма, в якій у закодованому вигляді місти­ться інформація про вибрану мету поведінки. Це дозволяє прогно­зувати та передбачати ознаки потрібного в даний момент майбут­нього наслідку, порівнювати їх з параметрами реального наслідку, дозволяючи виправляти помилки, формувати емоції. Вибрана енг­рама підтримується в активному стані до моменту завершення пове-дінкового акту.

Наступна, четверта стадія ("запуск вибраної програми дії") - про­цес формування поведінкових реакцій центрального процесу. Вона полягає в активації моторної кори та ерготропних центрів, які забез­печують вегетативне постачання організму при виконанні поведін-кового акту. Зрозуміло, що потім іде стадія "здійснення поведінкових дій" і за нею - стадія "досягнення поведінковою дією певного резуль­тату дії" - опредмеченої мети. Після цього рецептори організму (ті, що сигналізують про виникнення в організмі потреби) сприймають "параметри досягнутого результату" і посилають про них інфор-маціїо в центральну нервову систему. Це стадія зворотної аферентації. Коли інформація потрапляє в "акцептор результату дії", то оціню­ється пристосовне значення досягнутих результатів поведінкового акту - остання стадія. Якщо результат досягнутий, то зовнішня пове-дінкова потреба організму задоволена, поведінковий акт завершено, система розпадається. Якщо ні, то це призводить до формування нового поведінкового акту, здатного забезпечити досягнення потріб­ного результату. Частіше за все поведінкові акти організму, спрямо­вані на задоволення внутрішніх його потреб, включають не одну, а кілька взаємозалежних поведінкових реакцій. Кожна з них завер­шується своїм етапним пристосовним результатом ("багатоетапні", "багатокомпонентні" поведінкові акти). Оскільки усі поведінкові і вісцеральні реакції організму здійснюються за обов'язковою участю зворотної аферентації, вони є замкнутими контурами регуляції.

При отриманні організмом під час досягнення кшцевопристо-совного результату нової інформації остання, крім надходження в "акцептор результату дії", потрапляє і в пам'ять. Це збагачує її та збільшує в майбутньому кількість ступенів вибору.

Таким чином, функціональна система, за П. К. Анохіном, - це тим­часове об'єднання різних елементів нервової системи (від рецепто­рів до виконавчих органів) для виконання завдання або досягнення кінцевопристосовного результату. Одні й ті самі елементи можуть бути елементами різних функціональних систем. За своєю суттю всі функціональні системи поділяються на головні й обслужувальні.

Поведінка людини обумовлена програмуванням, регуляцією та контролем різних форм свідомої діяльності людини, а саме:

1) ре­гуляцією бадьорого стану та оптимального тонусу кори; основні структури цього забезпечення знаходяться в ретикулярній формації стовбура головного мозку та зв'язані кільцевими зв'язками з корою, активуючи її, і самі регулюються нею;

2) прийомом, переробкою та збереженням зовнішньої інформації, що забезпечують потиличні, скроневі та тім'яні зони кори;

3) формуванням плану дій, програм дій, їх виконанням, стратегія поведінки забезпечується передніми відділами (передусім лобними) великих півкуль. Вони ж контро­люють ефективність виконання, корекцію помилок.