5. Вашингтонська конференція 1921–1922 рр.
Мирні договори з Німеччиною та її союзниками були доповнені серією угод, підписаних на Вашингтонській конференції (12 листопада 1921 р. — 6 лютого 1922 р.), присвяченій питанням обмеження морських озброєнь та відносинам в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
У роботі конференції взяли участь США, Великобританія (також були репрезентовані її домініони та Індія), Японія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія, Китай.
На конференції було підписано три угоди. Договір чотирьох держав (США, Англія, Японія, Франція) гарантував збереження його учасникам володінь у басейні Тихого океану. Сторони давали взаємні гарантії недоторканності колоній терміном на 10 років. Згідно з угодою ліквідовувався англо-японський договір 1902 р. Договір п’яти держав (Англії, США, Японії, Франції, Італії) про обмеження морських озброєнь установлював пропорції у співвідношенні військово-морських флотів 5:5:3:1,75:1,75 вказаних держав. Учасники договору зобов’язувалися не будувати лінкорів тоннажністю понад 35 тис. тонн. Установлювалися обмеження тоннажу і для крейсерів. Заборонялося створювати нові військово-морські бази (крім США, Великобританії) в Тихоокеанському регіоні.
Це був перший в історії договір про обмеження гонки озброєнь. Уперше Великобританія формально визнала рівність флоту США зі своїм.
6 лютого 1922 р. було підписано трактат дев’яти держав, який проголошував принцип суверенітету і територіальної цілісності Китаю. Японія відмовилася від свого монопольного становища в Китаї та повертала йому колишні німецькі володіння.
Великі держави брали на себе зобов’язання не прагнути до поділу Китаю на сфери впливу і дотримуватися принципів "відкритих дверей" та "рівних можливостей".
7.Рапалльський договір
між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою (рос. Российская Социалистическая Федеративная Советская Республика) і Німецькою Державою (нім. Deutsches Reich) (Веймарською республікою нім. Weimarer Republik) було укладено 16 квітня 1922 р. в місті Рапалло (Італія) під час Генуезької конференції.
Договір передбачав негайне відновлення в повному об'ємі дипломатичних і консульських відносин між РРФСР і Німеччиною.
Сторони взаємно відмовлялися від претензій на відшкодування військових витрат і невійськових збитків і домовлялися про порядок врегулювання розбіжностей між собою. Німеччина визнавала націоналізацію німецької державної і приватної власності в РРФСР і відмовлялася від претензій, що випливали «із заходів РРФСР або її органів по відношенню до німецьких громадян або до їхніх особистих прав за умови, що уряд РРФСР не задовольнятиме аналогічних претензій інших держав».
Обидві сторони визнали принцип найбільшого сприяння як основу правових і економічних відносин, зобов'язувалися сприяти розвитку торговельно-економічних зв'язків. Німецький уряд заявляв про свою готовність надати німецьким фірмам допомогу в справі розвитку ділових зв'язків з радянськими організаціями.
Договір було укладено без вказівки терміну.
Крім того сторони обмінялися секретними нотами з приводу погодження дій відповідно до ст. 2 Договору на випадок визнання Росією претензій якоїсь третьої держави.
Одним із наслідків Договору від 16 квітня 1922 року було започаткування широкомасштабної військової співпраці Радянської Росії (пізніше — СРСР) і Німеччини.
Ця співпраця почалася раніше із зустрічі бувшого керівника німецької розвідки полковника у відставці Вальтера Ніколаї з Головою Раднаркому В. Ульяновим (Леніним), а продовжувалась на підставі так званого «Договору Радека — фон Секта (нім. Johannes Friedrich Leopold von Seeckt)» (1922) на протязі 20-х — початку 30-х років. Договір
-
дозволив Німеччині зробити істотний ривок вперед у підготовці збройних сил держави оминаючи вимоги Версальського договору]
З підписання цього договору офіційно почалося закабалення України у «братньому союзі» з РСФРР. Квітневе Рапалло стало прологом до підписання союзного договору у грудні того ж 1922 року.
8.Фултонська Промова Черчілля
Фултонська промова — програмний виступ Вінстона Черчілля 5 березня 1946 року в місті Фултон (США), що став загальновизнаним знаком початку Холодної війни. Йшлося про зміну фашистського ворога комуністичним та пролягання через Європу від Балтики до Адріатики "залізної завіси". Холодну війну оголосили саме для того, щоб вона не переросла у справжню війну. Що у своїй промові Черчилль сказав, що СРСР ніщо так не зневажає, як військову слабкість; що причиною Другої світової стала безтурботність Заходу, що демократії не повинні давати тоталітарним режимам приводи для спокуси. Завдяки цим принципам – навіть більше, ніж завдяки атомній бомбі – не було третьої світової і комуністичний тоталітаризм програв Заходу.
Сталін практично відразу був проінформований про мови колишнього союзника по антигітлерівській коаліції. Тассовскіе шифровки та перекладів лягли на стіл до Сталіна і Молотова вже наступного дня. Пару днів з характерною для нього обережністю Сталін чекав реакції за кордоном. Потім послідувала стаття академіка Є. Тарле з історичним оглядом зовнішньої політики Великобританії і стаття в "Известиях" "Черчіль брязкає зброєю". Про всі перипетії навколо промови Черчилля докладно пише професор МДІМВ історик В. Печатнов в журналі "Джерело" № 1 (32) за 1998 р. У СРСР текст промови не переводився повністю, але був докладно переказаний в повідомленні ТАРС від 11 березня 1946
12 вересня 1990 шість міністрів закордонних справ підписують в Москві "Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини".Так званий договір "два плюс чотири" - це не мирний договір, проте він виконує його функцію. В результаті договору припиняється дія прав і відповідальності чотирьох держав-переможниць щодо Берліна та Німеччини.
Розділ Німеччини став наслідком розбіжностей між союзниками-переможцями по німецькому питання. Демаркаційна лінія з роками закріплюється як кордон між двома німецькими державами. А з 1961 року представники східнонімецького режиму в результаті будівництва стіни і установки колючого дроту перетворюють її в практично нездоланний бар'єр між ФРН і НДР. З історичної точки зору це розвиток було неминуче, оскільки соціалістична система СРСР виявилася нежиттєздатною. Хто хоче подолати стіну, той повинен визнати підсумки Другої світової війни - і йому потрібне схвалення союзників-переможців. Перший крок федеральний уряд робить в 1970-1972 рр.. У договорах з Радянським Союзом, Польщею та НДР Бонн, зокрема, підтверджує факт поділу Німеччини на дві держави і приймає кордон вздовж Одеру і Нейсе в якості західного кордону Польщі. Другий крок передбачає зміну позиції Радянського Союзу з німецького питання. Це вважається неможливим до тих пір, поки новий генсек КПРС Михайло Горбачов в 1985 р. не починає перебудову. Те, що задумано як процес внутрішнього оновлення, набирає незабаром революційну динаміку. Реформи призводять до процесів відділення, і вони рано чи пізно охоплюють весь Радянський Союз і сфери його впливу в Європі, в тому числі і населення НДР. Але оскільки керівництво Східного Берліна відмовляється від реформ, люди шукають свого щастя у втечі. Їх шлях лежить в сусідню Чехословаччину, а звідти через Угорщину до Австрії. У той час як угорські реформатори відкривають кордону з Австрією, керівництво Чехословаччини йде зворотним шляхом і закриває свою угорський кордон. Спецпотягу з біженцями з Праги і Варшави, що йдуть у ФРН, підсилюють тиск на режим. Сотні тисяч людей виходять на вулиці і вимагають в тому числі і необмежених можливостей виїзду за кордон. 9 листопада СЄПН піддається натиску і відкриває кордон. Відкрився прохід до стіни не залишає східним німцям ніяких сумнівів в тому, куди лежить їхній шлях. 28 листопада 1989 федеральний канцлер Гельмут Коль виступає в Бундестазі із заявою, що стає відомим як "план з 10 пунктів". Пам'ятаючи про історію, Гельмут Коль вважає "німецьке єдність" метою, не реалізовується в короткі терміни. Однак поступово тиск на політиків у країні і за кордоном зростає настільки, що єдність здається тепер вже лише питанням часу. 13 лютого 1990 ФРН, НДР і країни-союзники заявляють про намір обговорити незабаром "зовнішні аспекти встановлення німецької єдності". 5 травня шість міністрів закордонних справ зустрічаються в Світовому залі федерального міністерства закордонних справ у Бонні на першому раунді переговорів, які увійшли в історію як переговори "два плюс чотири". Потім послідують ще три зустрічі: 22 червня в східному Берліні, 17 липня в Парижі і, нарешті, 12 вересня 1990 р. в Москві. Процес "два плюс чотири" у вужчому розумінні з самого початку є частиною широкого переговорного марафону. При цьому мова йде, насамперед, про питання, пов'язане з приналежністю об'єднаної Німеччини до тих міжнародних організацій, в які входить вже Федеративна Республіка.