80."Ліве крило"лібералізму (фрайбурзька школа)

а) загальна характеристика "фрайбурзької школи

Фрайбурзька школа булла заснована Вальтером Ойкеном, її ідеї з часом розвивали такі видатні вчені як В.Репке, А.Рюстов, А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард, Х.Раш, Ф.Бем та інші.

На їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати "конкурентний порядок". А в міру необхідності на державу покладається завдання вирівнювати негативні наслідки діяння ринкового механізму за соціальними критеріями. Ордолібералізм являє собою частину фрайбурзької школи.

"ордолібералізм" являє собою напрямок соціально-економічної думки, за якою має бути встановлений господарчий і соціальний "порядок", що поєднує свободу конкуренції і підприємництва з державним встановленням ринкових умов, які сприяють цій свободі. "Ордоліберали" виділяли два основні напрямки державної економічної політики - формування господарчого ладу та вплив на процес

б) "Теорія порядків"Вальтера Ойкена (1891-1950 )

З його ім'ям пов'язують також створення фундаментальної "теорії порядків", яка дозволила вченому обґрунтувати соціально-економічний устрій майбутнього суспільства, побудованого на принципах свободи та гідного людини економічного, соціального та морального добробуту. Неоціненну роль творча спадщина цього видатного вченого справила на подальший розвиток Німеччини, особливо для її повоєнного відродження і практичного втілення в життя теорії "соціального ринкового господарства" (хоча самий термін належить не йому).

Найголовнішою працею Ойкена вважають "Основанія національної економії", "Основні принципи економічної політики", у якій сформульовано більшість положень організації "соціального ринкового господарства"

Центральна категорія усієї конструкції Ойкена - теорія "господарчого порядку", який би гарантував людині права, свободи, гідність в суспільстві, вільному від тоталітаризму.

В центрально-керованих господарствах усі господарчі зв'язки між економічними суб'єктами підміняються адміністративними вертикальними зв'язками центру з підприємствами. Форми такого централізовано-керованого господарювання можуть бути різними: вони мали місце у стародавньому світі, а в новітні часи - в країнах "соціалізму", зокрема в СРСР, а також у фашистській Німеччині напередодні II світової війни. Ойкен вважав, що "надцентралізація" суперечить самій природі економіки, і це, кінець-кінцем, призводить до її руйнації.

Вільне ринкове господарство, побудоване на основі конкуренції та приватній власності, є природною основою "соціально-економічного порядку". Принцип, "економічної свободи" - основоположний: споживачеві надає право вільного вибору благ, виробнику - право вільного вибору своєї діяльності. Вирішальний чинник соціально-економічного розвитку - це потреби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробників. Останні мають бути зацікавлені в тому, щоб задовольняти будь-які потреби споживача. Така зацікавленість створюється отримуваним прибутком та вільним ним розпорядженням. Саме це забезпечує підприємницьку ініціативу, соціальний та економічний прогрес і постійне відновлення рівноваги на основі діяння конкурентних сил. Саме конкуренція розв'язує проблему визначення необхідних обсягів виробництва, структури та рівня цін на усі вироблювані блага.

Водночас Ойкен більш помірковано ставиться до абсолютизації принципу свободи, що може призвести до анархії, над-монополізації, соціальних потрясінь. Тому багато зусиль він доклав для поєднання цих суперечливих принципів - "конкуренції" та "соціалізації". Раціональний господарський лад він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. На його думку, розв'язання проблеми оптимального поєднання форм двох "ідеальних типів" має взяти на себе держава.

В цілому методологія Ойкена близька до "неокласичної традиції", але на відміну від "неокласиків", він завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, але й децентралізована ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою. Це не означає розвитку за встановленими зверху планами: "конкурентний порядок" формується під впливом внутрішніх потенцій. Мистецтво економічної і соціальної політики полягає в тому, щоб сприяти розвитку найбільш раціональних, таких що відповідають конкретним умовам і потребам, "порядків".

В роботі "Основні принципи економічної політики" Ойкен формулює "політику порядків", суть якої полягає у створенні умов для розвитку країни: формування конкурентного середовища, обмеження економічної влади монополістичних угруповань, інтеграція у світове господарство, антициклічні заходи, проведення активної грошової політики, збереження інститутів приватної власності.

"Теорія порядків" В.Ойкена розвинула ідеї німецького лібералізму, заклала підвалини та стала методологічною основою "соціального ринкового господарства", втіленого в життя у повоєнній Німеччині.

в) Суть "соціального ринкового господарства"В. Репке МІдеї "соціально-орієнтованого ринкового господарства" ще з 20-х років підтримували австро-німецькі економісти В.Репке та О.Рюстов. Усвідомлюючи неможливість автоматичного (спонтанного) функціонування "вільного ринкового господарства", ці економісти визнавали за потрібне протиставити анархії виробництва певні заходи державного втручання, які б забезпечили синтез між "вільним" і "соціально обов'язковим суспільним устроєм". В такому ладі роль держави, за їхнім образним порівнянням, нагадує роль футбольного арбітра, який суворо спостерігає за діями футбольних команд на полі згідно правил, але сам безпосередньо участі у грі не бере. В.Репке і О.Рюстов намагалися визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій "класичного лібералізму", ідей "природного економічного порядку" та провідної ролі держави у розв'язанні соціальних проблем. Іншими словами, держава потрібна для підтримання умов існування "соціального ринкового господарства", тобто дотримання "правил" вільної конкуренції, "чесної гри", контролю за умовами ціноутворення. Вона має перешкоджати спробам встановлення монопольних цін, гарантувати охорону та пріоритетне значення приватної власності.

Теорія "соціального ринкового господарства" з самого початку і в подальших її розробках базувалася на постулаті протиставлення "ринкового порядку" усім видам "тоталітарного порядку", особливо заснованим на суспільній власності на засоби виробництва.

Практичне втілення ідей "ордолібералізму" у поєднанні з концепцією "соціального ринкового господарства" було здійснене у повоєнній Німеччині проведенням радикальних соціально-економічних перетворень, що пізніше отримали назву "німецького економічного дива". Головною діючою особою і "архітектором" цього "дива" по праву вважають Л.Ерхарда.

г) Людвиг Ерхард (1897-1977р.р.) - теоретик і практик "соціального ринкового господарства "

Видатний економіст, громадський діяч, міністр економіки ФРН з 1949 по 1963 роки, віце-канцлер і канцлер з 1957 по 1967 p.p. Людвіг Ерхард увійшов в історію як теоретик і практик "соціального ринкового господарства"

Роль цієї видатної постаті XX сторіччя у відродженні повоєнної Німеччини та його впливу на долі інших народів світу важко переоцінити. Його основний і фундаментальний твір "Добробут для всіх" багатократно перевидавався практично усіма провідними мовами світу.

Оскільки значення цього всесвітньо відомого вченого і громадського діяча полягало у поєднанні теорії і практики, ми повернемося до постаті Л. Ерхарда у заключному розділі книги.

81.Основні течії інституціоналізму. Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Йо­го своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інститу­ціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували класиків за те, що останні відмовились від аналі­зу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному су­спільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опо­зиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав но­вих рис, змінилося його місце, у науці ідеї інституціоналізму позна­чилися на поглядах багатьох економістів. Можливо, саме тому нині відокремити «чистих інституціоналістів» досить складно.

Оскільки його адептам притаманні прагматизм і реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, значення інституціоналізму постійно зростає.

Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов ран­нього періоду імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і се­редньої буржуазії та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну спорідненість інституціоналісти мають з англій­ськими соціологами й економістами — прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж. Гобсоном, який, на думку самих амери канських інституціоналістів, зробив спробу теоретично обгрунтува­ти реформістські програми.

Інституціоналізм не має якихось загальних теоретичних засад. Економісти, котрі належать до цього напряму, суттєво різняться як щодо теоретичних принципів, так і щодо досліджуваних проблем. Одні узалежнюють економічні процеси від психології, біології, ан- тропології, інші — від права, кон'юнктури або математичних розра- хунків. Об'єднують інституціоналістів методологія і критичне став- лення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії. Ця критика була спрямована передовсім проти соціально-філософських і методологічних засад неокласиків.

Усупереч позаісторичним, абстрактно-теоретичним концепціям неокласиків інституціоналісти вдаються до історичних та описово-статистичних методів дослідження. Історичний метод дав змогу до­сліджувати економічні явища в їхньому історичному розвитку, у динаміці, відтак проголошуючи ідеї еволюції капіталістичної еко­номіки. Описово-статистичний метод визначив практичну прагма­тичну орієнтацію інституціоналізму.

На відміну від психологічної школи граничної корисності інсти-туціоналісти рушієм економічного розвитку визнають психологію колективу, суспільства, а не окремих суб'єктів господарювання — «робінзонів». Інституціоналісти піддали критиці неокласичну кон-цепцію конкурентної економіки з її основною ідеєю ринкової рівно­ваги, відкинули постулат «гармонії інтересів».

Визначенню неокласиками ринку як універсального, високоефе­ктивного механізму розподілу економічних ресурсів, а отже, як фак­тора ефективного функціонування економіки в цілому, інституціо­налісти протиставили дослідження ринку як соціального інституту, що зазнає глибоких змін із розвитком суспільства. Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання економі­ки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею. Ін­ституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклек­тизм, строкатість притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках різноманітних напрямів. Передовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм. У рамках раннього інституціоналізму склались три основні на-прями: 1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпі-ричний (кон'юнктурно-статистичний).

82.Зародження американського інституціоналізму. Т.Веблен.Соціально-психологічний інституціоналізм. Торстен Веблен (1857—1929).

Веблен розрізняє промисловий і фінансовий капітал. Перший функціонує у виробництві, але за умов монополістичного капіталіз­му відбувається підкорення, поневолення власників справжнього ба­гатства, тобто продуктивних елементів суспільства, власниками нематеріальних активів — фінансовими магнатами.

Інституціоналістське пояснення дає Веблен також економічним кризам. Промисловий процес сам собою не породжує криз. Першопричину таких треба шукати у «психології бізнесу», яка охоплює рух цін, а згодом промисловий процес і споживання.

Панування техноструктури забезпечить ефективний і раціональний розподіл ресурсів, ефективне функціонування економіки, спрямованої на задоволення людських потреб. За цих умов виникнуть нові інститути, нові інстинкти. Веблен став основоположником індустріально-технологічної концепції, яка набрала розвитку у пра­цях неоінституціоналістів. Отже, майбутнє суспільство Веблен уявляє як панування «індустрії», керованої технократією. Веблен не дає конкретних рецептів побудови майбутнього суспільства. Він змальовує його таким, яким хотів би бачити. За допомогою інжене­рної революції Веблен намагався реформувати суспільство. Це була безумовно утопічна ідея. Виступивши як глибокий критик капіталі­зму, він, проте, не бачив йому альтернативи, а тому не випадково писав, що найближчим часом, очевидно, буде посилюватися «прин­цип бізнесу».