Психологія та поезія

< >Вступ

Цілком зрозуміло, що психологію як науку про перебіг душевних явищ можна пов’язати з літературознавством. Душа ж бо є матір’ю та вмістищем як усіх наук, так і кожного твору мистецтва. Відповідно до цього наука, що вивчає душу, повинна бути спроможна показати і пояснити психологічну структуру твору мистецтва, з одного боку, та психологічні засновки творчої людини, мистця, з іншого. Обидва зав­дання докорінно різні. У першому випадку йдеться про «зумисне» утворений продукт складної душевної діяльності, у другому ж на­томість – про сам душевний апарат.

У першому випадку об'єктом психологічного аналізу та тлумачення є конкретний твір мистецтва, у другому – творча людина як виняткова особистість.

І хоча між обома об’єктами існує найпотаємніший зв’язок і вони перебувають у безперервній взаємодії, проте перший не здатний пояс­нити другого. Звичайно, можна робити якісь висновки про одного з них на підставі іншого, але такі висновки ніколи не бувають переконливими. Вони є і будуть у найкращому випадку ймовірностями або вдалими здогадами. Особливе ставлення Ґете до своєї матері дає нам змогу, звичайно, зауважити це, коли чуємо Фаустів вигук: «Матері! Матері! – звучить так дивно!» Але нам не вдасться збагнути, як зі ставлення до матері виник власне той «Фауст», хоча передчуття підка­зує нам, що у Ґете-людини ставлення до матері відігравало неабияку роль і залишило власне у «Фаусті» багатозначні сліди, і навпаки, з «Кільця Нібелюнґів» неможливо розпізнати, а чи й навіть переконли­во вивести ту обставину, що Ваґнер мав схильність до жіночих трансвеститів, незважаючи на те, що вже й у цьому творі таємничі дороги ведуть від героїчного Нібелюнґів до хворобливо-жіночого у Ваґнері-людині. Хоча особиста психологія творця і пояснює дещо у його творі, але не сам твір. Якби ж вона повинна була цей твір пояснити, та й ще успішно, то нібито творче у ньому виявилося б звичайним симптомом, щоб не додати творові ані користі, ані слави.

Сучасний стан психологічної науки, яка, між іншим, є наймолод­шою серед усіх наук, у жодному разі не дозволяє встановлювати при­чинні зв’язки у цій галузі, що вона повинна була б, власне кажучи, робити. Достеменну причинність психологія дає тільки на терені напівпсихологічних інстинктів та рефлексів. Проте там, де починається справжнє життя душі, а саме у комплексах, там психологія мусить задовольнитися докладним описом випадків та змалюванням кольоро­вих образів з дивовижних або й з майже надлюдською справжністю написаних полотен. При цьому наша наука повинна відмовитися від позначення якогось окремого процесу як «необхідного». Якби цього не було і психологія могла виявляти причинні зв'язки у творах мистецтва та у процесі появи мистецького твору, то теорію мистецтва було б позбав­лено її власного терену досліджень, і вона стала б просто частиною психології. І хоча остання від своїх домагань досліджувати та конста­тувати причинні зв’язки складних процесів ніколи не може відмовитися, не відмовившись від себе, то здійснення цих домагань не випаде на її долю, оскільки ірраціональний творчий першопочаток, що власне у мистецтві виявляється найвиразніше, буде, зрештою, висміювати раціоналізуючі спроби. Усі психічні струмені у свідомості можуть бути пояснені причинно, але творчі первні, що кореняться у безмежності підсвідомого, назавжди закриті для людського пізнання. Вони завжди даватимуть змогу описати їхні прояви, здогадуватися про них, але не здатні вловити їхню суть. Теорія мистецтва і психологія потребувати­муть підтримки одна одної, і їхні принципи не будуть взаємно знищу­ватися. Принцип психології полягає у тому, щоб заданому психічному матеріалові давати змогу виявлятися як чомусь похідному від причинних передумов. Принцип теорії мистецтва полягає у тому, щоб розгля­дати психічне як щось просто існуюче – чи то йдеться про твір мистецтва, чи про мистця. Незважаючи на свою відносність, обидва принципи справедливі.