Інверсія десята (Берлін)

ВОНА: Луа Фулер, я прийняла вашу пропозицію про спільні концерти з Садо-Яко! Я знайшла вас в Берліні, в оточенні красивих юних створінь, що обожнювали вас, в атмосфері такої любові і ніжності, якої не знала ніколи... Ваші вистави – чудо! Ваш талант незвичайний і неповторний. На очах у глядача ви перетворювались в тисячі образів! Нікому і ніколи не вдалось бодай повторити вас. Ви – велика актриса, Луа Фулер!

Акторські долі – долі трансвестіти...

За це вам платять гріш – роз’ятрюйте гріхи!

Забудько-янгол крізь діряве сито –

Од днів легких одсіює лихі...

Акторські долі...

Десь судилась Слава!

А більшість, як свічки... Тихенько догорять...

Театр!

Театр!

Твоя любов лукава!

Хто сміє вам, брати...

і сестри, докорять!

Мадам!

Мадам!

Дозвольте не згоріти!

У вашім полум’ї без власного вогню...

Луа Фулер! Ви, власне, сутність квітів!

До ваших ніг, Луа, сльозу свою зроню...

За мужність болю, і за Садо Яко!

Очима вас беру! Обожнюю, мадам!

Та власна доля – власні має знаки!

За мною – мій Талант!

А юність вам оддам...

Я пам’ятаю тебе, Нянечко! Ти, яка діставала гроші для нашої непрактичної трупи, чиї палкі поцілунки пропікали мої щоки... Мене було забагато для твоєї ламкої безбожної душі... В готелі “Брістоль” у Відні, моя рудоволоса Нянечко, ти винесла свій вирок:

– Бог велів задушити вас, Айсі!!!

Я знала, що коли людина божеволіє – то не можна сперечатись з нею... Я просила вас...

– Ненсі! Рудоволоса, сонцегрива, Ненсі! Нянечко... Дозвольте помолитись...

Потім бігла по коридорам, немов мене наздоганяв сам чорт! Коли ж тебе тримали шість клерків, а лікар, ховаючи очі, бурмотів свій жахливий вердикт... Я плакала від жаху розуміння... Нянечко! Золотоволоса Нянечко...

Життя – гончарне коло!

Прощаю вас – і ви простіть мене!

Розіб’єш обруч – місяцю підкова...

І ВІН – ЄДИНОТВІЙ з ночей наздожене!!!

Інверсія одинадцята (Будапешт)

ВОНА: Геніальний Олександр Грос! Ви найкращій імпресаріо Угорщини! Я безмежно вдячна вам за те, що ви взяли на себе вирішення моєї долі, звільнили від сірості страхів... Я цілую ваше серце за грандіозний тріумф в “Уранії”, шаленство угорської публіки, за гірко-солодку весну Будапешту, за місячні ночі, переповнені пахощами бузку і магією циганських мелодій, що нуртували в крові і викликали з глибин незнані почуття, за ту мить, коли я зустрілась поглядом з пристрастю чорних очей, і нерозумна німфа пірнула в той вир, щоб повернутися у світ вакханкою... З першого погляду ми вже були в обіймах одне одного, і не існувало такої сили на землі, аби їх розірвати!

О, молодість, весна, Будапешт і Ромео! Коли я згадую вас, мені здається, що все загубилося десь у днині вчорашній, і мені тільки варто покликати...Ромео, Ромео! Чому коли ви не гинете, то врешті-решт стаєте Антоніями – коханцями коханок... ваших Цезарів!!! Я думала так... Ні! Неправда! Я любила... і вірила...

Буду тебе любити!

Заздріть земній владоможці!

І за межею битви –

Де вже нема переможців, –

Буду тебе любити!

Жити судилось в різних,

Грізних віках, Коханий!

Світ заволає – Пізно!

Зватиме Небо – Рано!

Буду тебе любити!

Буду тебе любити!

Сни приповзуть пророчі,

Що замерза і глиця,

І на останнім кроці –

Плюне Ніщо в зіниці!

Буду тебе любити!

Буду тебе любити!

Час – перетліле ласо!

Вітер в твоїх стременах!

Ти – мій єдиновласний!

Вольна моя – від мене...

Буду тебе любити!!!

Коханий, я бачила твій дебют в ролі Марка Антонія, і розуміла, що прощаюсь з Ромео, якого вже не було і чия Джульєтта танцює в туманах минулого... Марк Антоній – незнайомий і далекий... Я втікала у Відень дорогою такої журби і гіркоти, неначе вся радість водночас залишила Всесвіт...

Овацій грім! Любов! Антоній!

Ковтаю сльози – скалки скла...

Чорніє кров... Сивіють скроні...

Любов не вмерла... Віджила...

Я відпущу тебе, Ромео!

Не втримати вчорашній день...

Життя моє! Відьомське мрево –

Клекоче й рветься із легень!

Іди – і світові радій!

Я хвора...

Боже!

Чорне небо...

П’є світло згублених надій...

Олександр Гросс! Я підписую ваш контракт! Я буду танцювати у всіх містах Німеччини!

Олександр Грос!!! Я не можу зрушити з місця!

Я – гину...

Так... Вихворювала довго і видужувала неохоче, не маючи інтересу ні до чудової місцевості Франценсбаду, ні до моїх добрих друзів... Ваша дружина, о, Олександр Грос, так ніжно й терпляче гляділа мене, захищаючи від мороку безсонних ночей... І це моє щастя, що практично скінчились гроші в банку, і ми були змушені влаштувати мої концерти! Магія імені примусила повернутись душу у зморене хворобою тіло...

Я – вдягаю тебе, червона туніко!

Я – відмовляюсь од тебе, серце!

Мої дороги – тисячі сердець!

Скорботу, муку, розчарування в любові – я перенесла в своє мистецтво, я створила історію Іфігенії, її прощання з життям на олтарі смерті...

Я – Іфігенія, я – борг

Богів земних – богам небесним!

Не вранішній – вечірній торг!

Ціна – життя! Монети – весни…

Чекає Чаша на вино

Гарячої палкої крові!

Чиєї крові?! Все одно,

Мої брати бідоголові...

Ще перса з краплями роси

Не цілувала Артеміда!

О, Клітемнестро, відпроси!

Ідуть Ерінії по сліду...

Ідуть руйнація й чума –

Ні бог, ні цар не допоможе!

Я власну кров сточу сама...

Жертовник мій... любові... ложе...

Я взяла Берлін штурмом! Публіка відмовлялася залишати театр, вимагаючи безкінечних повторень. Студенти просто божеволіли від захвату: вони випрягли коней з моєї карети, і везли мене вулицями. Із смолоскипами і піснями, вони годинами танцювали під вікнами готелю! О, Олександр Грос, те що бентежило деяких добропорядних громадян, повірте, насправді було невинною оргією...

Судіть мене!

Судіть!

Я – розірвала коло!

Себе розпорошу –

На тисячі сердець!

Гірку отруту п’ю

Безликого...

Ніколи...

І знаю –

Перша мить –

Початок... і... кінець...

Судіть мене!

Судіть!

Жорстокий злоязикий

Ваш суд наздожене мене на самоті...

Допоки ж –

ГРА ТРИВА! –

І СЛАВА – мої ліки!

І падають до ніг – троянди золоті...

ІНВЕРСІЯ ДВАНАДЦЯТА

ВОНА: Я – Айсі... Я – сутність вітрів, що танцює в обіймах найлегших сніжинок, я – стихія води, що втікає у землю, танцюючи в путах останнього снігу!

Я – нота найвища прощань і прощення на згарищах мертвого поля, що кличе і кличе до древнього Пана, аби повернув той не згаслі жарини життя!

Я – те що живе і живиться плоттю землі, п’є прогіркле вино і прагне солодощів плоті! Те – що любило й любитиме світ, як вішальник любить останній ковток повітря...

Я – дорічна колона, що одвіку латає лахміття пошарпаних хмар, де зламані стріли Зевса до скону стікатимуть кров’ю в розірвані вени...

Мої груди цілують вітри Одіссея, й невтомні дощі Пенелоп заливають червоні зіниці...

Я – та, якій сниться...

ВОНА: Я... Я забуду тебе – голубоока Афіно й довершену красу твого храму на Афінському пагорбі... Інший – на Байрейтейському – полонить мій розум...

О, Тоде, що вистояв в саду всенощні, виціловував чоло моє і очі... і ніколи не торкнувся як коханий...

О, мудрий пан Геккель, вас більш цікавила якість мармуру, аніж мої захоплення безсмертними творіннями Фідія.

О, прекрасна високочола Каземіра Вагнер! Навіть вас шокувала моя прозора туніка в “Тангейзері”, і ви намагалися одягнути мене у білу сутану!!! Ви – чий чоловік, і воїн воїнів всіх доріг чув музику і бачив танці живого вогню древніх язичниць...

Я кричала до німоти: – Не полоніть божественне безгрішне людське тіло у високому натхненні Духу, порочною пошлістю шовкового тріко кольору дохлої риби!!!

Я – жива! Я – вольна! Я – дитя одвічного Океану, що змива усі сльози і повертає дощем! Я – щем ваших глухих сердець! Я – Афродіта!

ВОНА. Ритми слів – ламають безболісно і безповоротно, як нікотин руйнує легені... Ви були мудрі і знали багато слів, ви цитували Ніцше, що згорів на видноколі світу...

Я залишала назавжди Байрейт, але в крові вже гуляла невигойна отрута...

Вона: Душа моя озивалася на музику Вагнера, розум – на ваші слова, що випікали цноту древлянського неофіта! Голод скорботи... муки совісті... безкінечна печальна жертва... десь...колись...нікому!!! Любов...що кличе до смерті... Все це мало назавжди перекреслити видіння сонячної країни веселих і жорстоких у життєлюбстві Богів, безстрашних і в безпросвітній чорноті тілесного пекла людей, білих корон, що тримають гончарне коло Неба, просвітлену мудрість крилатого Сократа...

Я залишаю вас – і нестиму вас через світи...

Генріх Тоде! На мене чекає Росія, і губиться ваш голос в мовчанні снігів...

Генріх Тоде!!!

Про що розкажу я тобі –

Про дощі,

Що сіктимуть навскіс

Зголоднілі роздягнуті очі,

Про ночі,

В яких загубилася втіха

І лихо

Не втомлену радість шукає,

Гукає

На тебе...

Небо –

Зістарілось і почорніло,

Не вміло

І зараз не вміє втішати...

Кричати –

На роздоріжжі вітрами!!!

Роками –

Спливає мовчання...

В останнє –

Про що розкажу я тобі?!...

ІНВЕРСІЯ ТРИНАДЦЯТА

ВОНА: Боже! Як швидко згортається часу сувій, і я вже не встигну сказати, що безумно люблю тебе, Гордон Крег, батька янголяти з лицем Єлен Террі... Носила важко – важко родила, впізнавши глибинно ціну первородності... Як я любила тебе, Гордон Крег – тебе, закоханого у власний талант...

Мовчальнику...

Чернець печальний...

Безжально вистражданий шлях

розтяг

На хрестовині рук вузлатих –

окатий,

Окаянний кат, безвинний брат

Праматері землі...

Змілів і біль,

Та жаль ятриться,

й громовиця

Впіка клеймо в чоло крейдяне –

різдвяне

Свято в сіру спеку...

Здалека –

Чорнотно – синя, аж червона –

солона

Полуденним морем...

Горем...

І найсильніших зморить день,

Та з безвісти націлена стріла

на два крила

Ніч розітне

й зачне

Нову Зорю і Вічні Дерева...

Паріс Санже! Мій благородний і багатий Лоенгрін... Поєднаних безповоротністю втрат не роз’єднати нікому...

Є горе, яке вбиває... Здається, людина продовжує жити, тіло ще тягне своє безпросвітнє існування, та душа вже відійшла в ніч... і назавжди... Хто сказав, що горе возвеличує і виявляє найблагородніше?! Я ж відповім, що останні дні до трагедії – були останніми днями мого духовного життя... І з того часу я одержима одним бажанням – втікати...втікати...втікати...від того страхіття... і доля моя – безкінечна втеча... Я – Летючий Голландець... примарний корабель... у примарному океані... Я знала... І в найщасливіші моменти своєї долі...я передчувала, що там... за днями... Я кричала по ночах і прокидалася від власного крику...

В той рік за контрактом я мла концерти в Парижі, і молодий лікар нарадив пожити декілька днів у Версалі. І дійсно, коли я прокинулась на ранок в готелі „Тріанон”, серед розкішного парку, всі мої передчуття і страхи щезли, як вранішній туман. О, якби був поруч хор древньої трагедії, він нагадав би, що, втікаючи від нещасть, ми часто напрямки йдемо до них! О, якби я не поїхала до Версалю, рятуючись від пророчих видінь, мої б діти не знайшли б свою смерть на тій же дорозі...

В той вечір я танцювала як ніколи! Я не була жінкою, я перетворилась на полум’я радості, в спалахи сердець зачарованого залу! І чекала на тебе, мій Лоенгрін!

А напередодні сталася дивна подія: хтось надіслав в подарунок прекрасно оформлену книжку Барб’є д’Оревільї

Я збиралася насварити Патріка, що влаштував гармидер в кімнаті, і раптом книжка розкрилась на сторінці з іменем „Ніобея”, і я прочитала...

... Прекрасна, і матір дітей, що достойні тебе, ти посміхалась, коли називали Олімп, і покарою – стріли богів, що побили дітей твоїх, і яких не змогли захистити оголені груди...

І раптом, я зрозуміла: “Діти! Мої діти! Якою сірою пусткою видавалося б без них життя! Вони важать більше, аніж моє мистецтво, в тисячу разів любов до них сильніша кохання найкращого із мужчин, діти – таємний зміст і щастя мого життя!”

Я відклала книжку, руки мої тремтіли, холодний липкий страх охопив мою душу...

Я покликала своїх дітей, я притисла їх до грудей, сльози росою падали на їх золоті голівки – я пам’ятаю кожне слово, кожний порух того ранку...Скільки разів безсонними ночами я відтворювала в пам’яті кожну хвилину... Чому доля не остерегла мене, аби я змогла відвести неминуче... Ранок стояв такий тихий, тихий. Вікна розчинено в парк, що вбирався у першоцвітіння. Зачарована весною, своїми красивими щасливими дітьми, я відчула таку натхненну радість, що почала танцювати з ними. Озвався телефон, і я почула твій голос, Лоенгрін. Ти просив приїхати і привезти дітей. Я у захваті від майбутнього перемирення прошепотіла цю новину Дірдре.

– Патрік, Патрік! Вгадай куди ми сьогодні поїдемо! – защебетала вона.

Як часто я маритиму дитячими голосочками: ...вгадай! Вгадай! Куди ми сьогодні поїдемо!...

Бідні мої, ніжні, прекрасні діти, якби я знала, яка жорстока доля судилася вам... Куди? Куди ви пішли у той день?!...

О, Лоенгрін! Ми були такими щасливими. Ти не міг натішитись на свого сина і Дірдре. Ми снідали в Італійському ресторані, їли макарони і пили солодке вино! Ми багато сміялися і мріяли про чудесне! Театр великого композитора Патріка і всесвітньої танцівниці Дірдре – храм, достойний Дузе, де великий Мане – Сюлі зіграє свого Софокла! Театр, що ніколи не буде збудованим...

Я мала репетицію, а діти мусили їхати додому... Сама вивела на вулицю, всадовила в машину, вкутала пледом, поцілувала через скло...

Піаніст ще не прийшов. Я вдягла білу туніку, і тримаючи в руках коробку з шоколадом, ходила по величезному залу студії, їла цукерки, і думала, що я – найщасливіша жінка в світі! Я молода, знаменита, в мене такі чудові діти і чоловік! Сьогодні збулася мрія всього життя – я матиму школу танцю і театр! Повернувся Лоенгрін, ми – разом, і життя прекрасне!

І ти повернувся... Тебе хитало... Ти хрипів синіми губами: “Діти...діти...померли...” – і падав довго...довго..

Чому я не збожеволіла?! Сон, що триватиме вічно... що врятувало мій отетерілий мозок?!...

Машина з дітьми виїхала на набережну Сени, їй напереріз вискочило таксі. Шофер круто повернув до річки. Мотор заглох. Шофер вийшов з машини, аби завести, і тут... вона рушила з місця і посунула в річку... Парапету не було і за хвилину вона опинилася в Сені... Їх підняли краном через годину. Дітей відвезли до Французького госпіталю... Кажуть, Дірдре ще дихала... Чому мене не було поруч?!!

Двічі розриває горло і випікає мозок нелюдський крик матері – при народженні і при смерті. І коли я тримала в долонях холодні рученята, які вже ніколи не зігріти, я чула цей свій крик, один – єдиний на весь Всесвіт, переповнений смертельною тугою і колишньою радістю, екстазом народження і агонією...

Після катастрофи я залишила сцену і готувалася стати матір’ю...

Першого серпня почалися пологи. Стояла страшенна спека, і в розчинені вікна вривались чиїсь голоси, гуркіт барабанів, плач, абсолютно незрозумілі слова... мобілізація... війна... війна... І моє дитя, що носила під таким отруєним серцем... мало народитися в такий недобрий світ...

Коли з’явився хлопчик, я вирішила, що це повернувся Патрік... Я попросила принести дитину... Його голівка лежала на моїм плечі... Патрік, - тихенько покликала... Він відкрив голубі очі... схлипнув... і все...

Мені здається, що це остання межа страждань, що судилися мені на землі – в цій хвилинній смерті знову і знову вмирали мої нещасні діти... Рани мої невигойні... Я чула стукіт – то забивали маленьку труну – єдину колиску мого немовляти... Чорний вир охоплював мозок, а спекотні очі пірнали в криваві рядки “Необея, що оплакує своїх дітей...”

Що це?! Жахливий парафраз долі? Помста еріній долі?! Чи холодна середньовічна помста хтивої розбещеної заздрості?! Що це?!! Ніобея... Ні! Я... Медея, що власноруч привела дітей на жертовник!!! Будь проклята безодня, що одвіку – віків ненаситно поглинає легкі і незаймані душі!

І чого вартий магічний дар, що безсилий захистити коханих?!!!

Хто... я?... Де... я?... Медея...

Сивій Медея – крук чорного свята!

Нап’ято

дірками лахміття вітрила...

Любила...

Нехрещеним дітям даруй, Боже, крила!

Не била

їх з малечку і до остання...

Остання

нелюдська надія –

що дію?!

Летіте!

Летіте у вирій!

у вирі

нічної спокути –

розкуті

самі тільки руки!

Му-у-ки

Для спраглого серця!

Не сердься,

синочку мій менший –

меншого брата

у тебе не буде...

Люде!!!

Занадто я матір –

щоб мати

материнськую долю!

Болю!!!

Кидайте каміння, безгрішні!-

Торішні

дощі не змиють...

Змії

підступнії коси!

Покосить

посяне осінь –

і просінь

прошиє вас блиском,

вже близько

подруженька сива...

Просила ж!!!

Віжками – прип’яти...

тримати...

Не втримали! Ой, не втримали!

Покрали...

мої камінці... самоцвіти...

Не вкриті –

повзіть по дорогах...

На бога!!!

З вами – покінчено...

Покалічено –

тисячоліттями душу...

мушу...

Очі –

Урочища –

Чорні!

У човні

обличчя вас двоє...

в двобої...

Вас – розперезано і роззуто!!!

Забуто...

Повії без сорому, очі, -

з ночі

не намилуєтесь...

Чуєте?!!

Щік зацілований мармур –

марно...

Минущість майбутнього –

забудь його...

Душу надвоє розламати –

мати...

Забиті – не плачуть...

Забитим – не страшно...

Ти – старший,

синочку мій важний –

як важко

тебе я носила...

Несила –

зносити долю!

Волю!!!

В огні льодяному –

по ньому

вию!

Шию

Гадину білосніжну –

ніжно

хто цілуватиме?!

Матиме –

вериги довічні...

Стрічні –

жахаються перехожі –

Рожі,

а чи чума на тобі?!

Пробі!!!

Хрипітимеш горлом до неба...

Не треба...

Не допоможе...

Боже!!!

Бездонного болю замало!!!

Мамо,

Яка ви страшна, мамо!

Хоча б закричіть, мамо!

Мало...

Крові як мало...

Хто стугонить в тиші?!

Миші

вигризли мозок...

Можна...

Все тепер можна –

дітками гендлювати...

відьмувати...

бо ти ... не мати...

Не вмерла – зотліла...

Тіло –

Оскаженіло

в лабетах каталепсії!!!

Сію

снів своїх зерно –

терна

Любові... Бові –

звірилось серце,

а вірила –

Богу...

ЕПІЛОГ

ВОНА: Я – Айсі... Я – Актриса... Я народжена рипувати життя і небуття, хаос доріг і гармонію часу. Я – Чаша, в якій вигорає вогонь незгасимо сердець, що лишили по собі – казки і легенди...

Я – Актриса! Я – Велика Актриса! І магія танцю заполонила світ по обидва крила Океану. І Слава ходить назирці і тягне хвостом – облуду й огиду... Я мала все – і втрачала безповоротно найдорожче... Я мала все – і була найбіднішою поміж бідних... Багатогрішно, жагуче любила і пройшла крізь вселенську спокуту...

Я – любила вас і кидала до ваших ніг своє зболене серце... Я любила вас, і знала, що...

І щезне з пам’яті ім’я,

І біль загоїться від втрати...

Час перетер і перем’яв,

І знов посіяв проростати –

Все те – що нами не було...

Та те – що вже не буде нами,

Як молода кора стебло,

Я... обнімаю... не руками...

Я – Актриса! І я – танцюватиму на розрив аорти... Все швидше меле Часу Млин, і втіка із-під ніг дорога Гончарного Кола... І от-от я торкнуся чолом горизонту... І спалах останній душі полетить у Безмежжя... Але я встигну сказати: „Прощайте, друзі! На вас чекає Слава!” Я неодмінно встигну сказати: „Прощайте... Друзі...”…

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 4 (ЧАСТИНА ІІ).

ЧАСОПРОСТІР ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ.

План

1. Час і простір як форми існування художнього світу літературного твору.

2. Вільне поводження художньої літератури з часом і простором.

3. Категорії абстрактного і конкретного часопростору в художній літературі.

4. Особливості часу і простору в ліриці.

5. Умовність часу і простору в драмі.

6. Епічний хронотоп. Постать оповідача в епосі.

7. Сполучення у літературному творі різних типів простору. Проблема паралельних та ймовірнісних світів.

8. Форми конкретизації художнього часу.

9. Проблема неспівпадіння реального (сюжетного) і художнього часу.

10. Циклічна, лінійна та релятивна концепції часу в художній літературі.

 Завдання для роботи з текстами

 Прочитайте запропоновану для аналізу п’єсу І.Андрусяка «Правитель рептилій», обґрунтуйте її жанрову та родо-видову приналежність.

 Підкресліть у тексті місця, які можна віднести до характеристик часу і простору.

 Опрацьовуючи підкреслений матеріал, згрупуйте, визначте та опишіть моделя часу і простору, навні в аналізованому творі.

 З художніх літературних текстів за вашим вибором доберіть інші приклади, якими можна проілюструвати виокремлені вами моделі.

 З урахуванням цих прикладів спробуйте зробити аналіз хронотопу п’єси І.Андрусяка у розлогому літературному контексті.

 Література

1. Бахтин М. Литературно-критические статьи. – М., 1986.

2. Введение в литературоведение. Литературное произведение: основные понятия и термины / Л.В.Чернец, В.Е.Хализев и др. – М., 1999.

3. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці, 2001.

4. Літературознавчий словник-довідник / Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. – К., 1997.

5. Николина Н. Филологический анализ текста. – М., 2003.

6. Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. – К., 1998.

7. Хализев В.Е. Теория литературы. – М., 1999.

 Іван Андрусяк

ПРАВИТЕЛЬ РЕПТИЛІЙ (драматичний етюд)

Пролог

Я хотів посадити слона і послухати, як буде слон говорити про вічність на наших болотах. Я хотів цілувати бетон у нагрудній кишені, але там залишилося кілька дрібних юанів. Постоли промокали, і я складав у них гальку. Ліси відійшли у неспокій і залишилися кола. Короткими перебіжками рухалися вони до центру моєї криниці. На глибині 400 метрів цвіли черешні.

Дійові особи:

Всесвітній Потоп. Хлопчик. Жебрак у Фраку. Бог з Машини. Юс Великий, юс малий і здохлий кіт. Йонеску. Хрест.

На сцені – Всесвітній Потоп. У воді плаває безліч дрібних предметів, серед яких таблички зі старослов’янськими літерами і книжки. Посередині – камера від Т-150, накрита листом фанери. На ній – Хлопчик.

Хлопчик: Плаває парабелум. Щойно втекли ацтеки і взяли з собою діда. Він пручався, як теля, якого відлучають від мами. (Витягає з води Юса Великого). Ці також не дожили. Померли від спраги. Як гарно плаває ця історія. (Користується Юсом як веслом).

Скільки культур та епох в цьому мотлосі. Скільки моїх голосів посплітали ці дебрі. Але тепер я великий і можу читати Ловренса. (Виймає з води книжку, жадібно припадає до малюнка на обкладинці).

Бог з Машини (появляється згори на рухомому пульті): Тобі не до шмиги ця книжка. Ти ще не вмієш онанувати і ніколи не бачив голої дівчинки.

Хлопчик: Неправда, бачив! І книжку не віддам – то моя здобичі

Бог з Машини: Книжка – то здобич ворона, а ти – тільки мишеня.

Хлопчик (замахується Юсом Великим): Я не мишеня, я бог з машини!

(Бог з Машини вихоплює Юса Великого і зникає вгорі).

Хлопчик (спересердя): Лінгвіст!.. (Проте пливе далі, збирає книжки, роздивляється, пробує читати по складах, наспівує). Одна мені турбота давалася взнаки засилля бегемота на терені ріки ві лі ль ям ше к с п пір гам гм гам лет на терені ріки со л л бе л л ло у ух ти. (У цей час крізь глядацьку залу театрально випливає на каное Жебрак у Фраку, бубонячи під ніс сури з Корану).

Хлопчик (продовжує): ліси і бандеролі чорнилом ого! мар сель пру с т пруст! поросли мішечок бараболі не виїли осли потрібно менше спати фра франц ка ф ка у чорних шкарбунах і голі водоспади напісяють на страх.

Жебрак (підпливаючи до Хлопчика): Махабхарата!

Хлопчик (у відповідь, ввічливо): Рамаяна!

Жебрак (виймаючи з води юса малого): Це ти?

Хлопчик: Ні, це бог з машини.

Жебрак (роззираючись): Яка тут галактика?

Хлопчик: Це руїни людського духу.

Жебрак: Тут подають милостиню?

Хлопчик: Ні, тут все беруть самі.

Жебрак: Себто крадуть?

Хлопчик: Майже. Тут вчаться красти. Коли я був маленький, мені читали казку. Про колобка. Його так само накрила хвиля, як оцю книжку. (Виймає з води за хвіст розмоклий труп кота). Пояснювали, що треба бути чемним, і тоді мені дістанеться найбільше. (Вкладає кота в простягнутий Жебраків капелюх). Але Сюзі не слухала їх, і їй завжди діставалося найбільше цілунків.

Жебрак: Природа влаштована дуже мудро. Тобі слід було цілувати Сюзі, а не колобка. (Вмощує капелюх з котом і юса малого на носі каное). Але ти цілував кота, і тепер тобі відкриється все заборонене. Ти можеш читати найкращі книжки, бо не прочитав їх раніше. (Бог з Машини нечутно появляється згори і забирає кота разом з капелюхом і юсом малим).

Хлопчик (не реагуючи на Бога з Машини): Це політика, а насправді... Ти вчора пропливав над Швецькою Королівською Академією. Там, в глибинах, присуджували чергового Нобеля. Ти дивився в підводну льорнету і заздрив. Тому ти не маєш права на власну думку.

Жебрак: Але я маю право просити думок у тебе.

Хлопчик: Я ще сам не напасся.

(Павза)

Хлопчик (виймає підводну льорнетку і вдивляється в глибини): Ти бачив велику труну?

Жебрак: Мене не цікавлять мерці. Вони не подають милостині.

Хлопчик: Але вони дарують любов.

Жебрак: Вони користають з любові.

Хлопчик: Великі мерці завжди великодушні.

Жебрак: Великі мерці роздуті. Вони коли-небудь тріскають, і з їхнього черева бризкає вода. Найкращий мрець – земля. Вона вже не воскресне.

(Павза. Хлопчик спостерігає. Вода починає спадати).

Хлопчик: Знаєш, вони йдуть до храму.

Жебрак: Вони маленькі мерці.

Хлопчик: Вони справді йдуть молитися.

Жебрак: У храмі вони не моляться. Це така ж розвага, як і цілунки.

Хлопчик: Хіба цілунки – розвага?

Жебрак: Не знаю, може й молитва.

(Павза. Хлопчик спостерігає. Вода спадає).

Хлопчик: Вони нагадують ляльок. Мені здається, я навіть бачу ниточки, якими вони присилені до неба. Але де їхнє небо?

Жебрак: Ми.

Хлопчик: Хіба ми боги?

Жебрак: Ну, для них...

Хлопчик: Ми – дух?

Жебрак: Ні, ми духи. Інколи вони нас викликають, аби позабавлятися. Ти хочеш знати своє майбутнє? Або своє минуле? Або що буде, як тебе не буде? Я не хочу. Єдине, чого я ще хочу, – ступити коли-небудь на сушу.

Хлопчик: Чого ж не йдеш?

Жебрак: Я хочу, аби суша прийшла до мене.

Хлопчик: Вода спадає.

(Вода спадає).

Жебрак: Це ненадовго. Це місячні. Або тижневі. Або чортзна-які. А я хочу справжніх. Моя посудина занадто надійна. Вона – ковчег. Тут збереглися шкури усіх рептилій, які вимирають під водами. Хочеш поміряти? (Виймає з каное вишиту вкраїнську сорочку і шаровари). Не хочеш? І не треба. А я приміряю. Часто. Коли сам.

Хлопчик: То вдягни зараз.

Жебрак: Ні, на людях вони втрачають свої властивості.

(Павза).

Хлопчик (спостерігаючи за рептиліями): Цікаво, якого кольору в них кров?

Жебрак: Ти не зрозумієш. Треба сотень рептилій, аби наточити келішок крові.

Хлопчик: А якщо вони почнуть битися?

Жебрак: За цим діло не стане. Але їхня кров розчиняється у воді. Ми не можемо її скуштувати.

Хлопчик: Тому серед нас нема упирів?

Жебрак: Чому нема? Є. Але вони споживають не кров, а дух.

Хлопчик: Бог з Машини?

Жебрак: Ні, звичайно. Добрий старий проказник, він не чіпає книжок.

Хлопчик: А хто ж тоді?

Жебрак: Твоя фанера повна ними по вінця: Шекспір, Кафка, Пруст...

Хлопчик: А Йонеско?

Жебрак: Ось і Йонеску, спитайся у нього!

(На сцену випливає невеликий пліт. На плоті – Йонеску, але глядачі його не бачать. Він прозорий).

Хлопчик: Доброго дня, пане Ежене!

Жебрак: Дякуємо, що завітали до нас!

Хлопчик: Пливіть он сюди (показує на центр сцени), тут найкраще місце.

(Йонеску слухняно пливе).

Жебрак: Тут усі голомозі.

Хлопчик: Тут у всіх голі мізки, і ні в кого нема черепів.

Жебрак: Під вами стада рептилій. Вони живуть і плодяться, вони щирі і войовничі, їм нема що від людей ховати.

Хлопчик: Під вами їхній храм, і до вас ведуть усі ниточки.

Жебрак: Під вами рептилії, і вони моляться вам.

Хлопчик: Ви їхній правитель! Смикайте за ниточки!

Жебрак: Смикайте за ниточки!

Хлопчик: Смикайте за ниточки!

Разом: Та смикайте ж!!!

(Появляється Бог з Машини. Раптово підлітає до плота, бажаючи, певно, вознести невидимого Йонеску в своє небо, але – пролітає наскрізь (!), і розчаровано розвівши руками, зникає вгорі. Проте пліт раптово здригається і при-піднімається. Вода спадає, і з глибини помалу виступає якийсь гострий предмет).

Хлопчик: Він вознісся.

Жебрак: Він потонув.

(Вода спадає. Пліт Йонеску поволі тоне, а з глибин на його місці виростає Хрест на куполі храму).

Хлопчик: (після павзи): Їх уже видно неозброєним оком. Це найпоширеніші рептилії, і їх тут досить багато. Вони ще не дивляться вгору і не звертають на нас жодної уваги. Вони зайняті своїми забавами. Співають, але я не можу розчути слів.

Жебрак: Знаєш, вони красиві... Я ніколи не міг подумати...

Хлопчик: Вони добрі, і я не бачу ниточок.

Жебрак: Невже ними ніхто не править? А кому ж вони тоді моляться?

Хлопчик: Вони не моляться. Це така ж розвага, як і цілунки.

Жебрак: Хіба цілунки – розвага?

Хлопчик: Не знаю, може й молитва.

(Хрест великий і розцяцькований. Ось він уже над водою, і вода припиняє спадати. З глибини чутно глухе, як з бочки, калатання дзвона).

Хлопчик (не помічаючи, що вода зупинилася): Твоя мрія скоро здійсниться. Вода спаде – і ми ступимо на землю.

Жебрак: Ні, це місячні. Або тижневі. Або... Інколи у воді бувають такі видіння. Вони згодом щезають. Все буде як завжди, і не треба буде звикати жити з рептиліями. До речі, вони подають милостиню?

Хлопчик: Ти чого налякався?

Жебрак: Я не хочу вмирати...

Хлопчик: То живи.

(Бог з Машини появляється згори, швидко підлітає до Хреста з наміром забрати його з собою, але не втримує рівновагу і залишається на Хресті. Машина зникає вгорі).

Жебрак (після короткої павзи): Ну от, святе місце порожнім не буває!

(Хлопчик, ніби нічого не трапилось, починає гортати книжку і наспівувати ту ж пісеньку, яку співав спочатку. Бог без Машини панічно роззирається, його розпирає спочатку подив, потім страх і врешті, – коли усвідомив, куди він втрапив, – дике, беззвучне, страшне ридання. Жебракові стає ніяково, він пробує заговорити до Бога, навіть відкриває рота, але йому заважає Хлопчикова пісня, і він не може дібрати потрібних слів. Він так і застигає з відкритим ротом. Ця міміко-пластична сцена триває якомога довше, аж доки Хлопчик, перервавши пісню на півслові, бадьорим голосом вигукує).

Хлопчик: Дозвольте вас познайомити!

(Бог раптово уриває ридання і, витираючи сльози кулаком, витріщається на Хлопчика. Його обличчя – як в ображеної дитини. Жебрак продовжує стояти з відкритим ротом. Недовга, але вагома павза).

Хлопчик: Це – Бог, а це – Жебрак.

(Бог і Жебрак полегшено зітхають і ввічливо обмінюються поклонами. Жебрак говорить, а Бог у цей час розсіяно мацає очима стелю, шукаючи свій пульт).

Жебрак (улесливо): Я дуже радий. Мені ніколи не доводилося бачити бога, але я часто просив у нього подаяння. Хоч ніколи і не отримував.

Бог: Немає...

Жебрак: Що немає? Бога?

Бог: Машини...

(Павза).

Хлопчик: 3 Машиною ти був богом. А зараз ти хто?

Бог: Жебрак...

Жебрак: У кожному жебракові живе бог. На паперті цього храму сидять королі духу. Їхні пальці вологі від поту, їхні ноги штукатурені брудом. Але серця у них великі і чисті...

Бог (обірвавши): Ти мене агітуєш?

Хлопчик: Ні, він мріє. Він ніколи не був справжнім жебраком. Він шукав красу в помийниці, а тому став банальним.

Бог: А я?

Хлопчик: Ти був усім, себто нічим. Зараз ти вернешся до рептилій і житимеш з ними довго і щасливо.

Жебрак: А ти?

Хлопчик: А я буду вашим правителем.

(Згори появляється Машина, підхоплює Хлопчика і зникає. Бог у розпачі маліє, але скоро оговтується. Жебрак спокійно бере льорнету і дивиться вниз. Вода починає прибувати).

Жебрак (після павзи): Поглянь, вони моляться тобі.

Бог: Уже не мені. Юний князь знову втопив Перуна.

Жебрак: Але вони моляться.

Бог: Вони ніколи не знають, коли молитися.

(Павза).

Жебрак (знімає фрак і простягає його Богові):

Тепер ти – справжній жебрак. А мені личитиме твоя одіж.

Бог: То одіж блазня.

Жебрак: Тому й личитиме.

(Перевдягаються).

Бог (тепер уже Жебрак): А знаєш, може, воно й краще, коли богом є хлопчик. Може, полегшає...

Жебрак (тепер уже Блазень): Легше не буде. Буде страшно. А це головне.

Жебрак (котрий був Богом): Ні, він не вернеться. Йому там добре.

Блазень (котрий був Жебраком): Зрештою, тепер він бог, і ми мусимо вірити...

Жебрак: Тоді вертаймось у віру.

Блазень: Мені страшно.

Жебрак: Тут все ще досить мілко. Ми допливемо безпечно. Ступим на землю, а там... Там треба жебраків і блазнів. Там усі занадто веселі.

Блазень: Там подають милостиню?

Жебрак: Там цілують в уста.

(Жебрак простягає Блазневі руки, і той, повагавшись хвилю, згоджується. Пірнають. По воді довго котяться хвилі. Потому згори із грюкотом падають і поринають Юс Великий, юс малий і здохлий кіт).

Западає тривожна тиша.

Ані бога, ані рептилій... Завіса.

_________________________________________

Завваги уявному режисерові:

1) Хлопчик – актор літ двадцяти. Але хлопчик...

2) Після сцени “випадання” Бога з Машини і аж до сцени “вознесіння” Хлопчика гра уявних акторів повинна бути нарочито, позірно штучною. В позах римських патриціїв вони – як у п’єсах Грінченка – мають проголошувати “високі” ідеї так, гейби до них ці ідеї нікому не спадали на думку.

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 5.

СИСТЕМИ ВІРШУВАННЯ.

План