52. Основні підходи до аналізу міжнародних відносин: політичний реалізм і неореалізм.

Політичний реалізм як підхід зароджується у працях Фукідіда, Макіавеллі, Гоббса, Моргентау. Головні постулати:

1. Головним учасником міжнародних відносин є суверенна держава.

2. Вихідний пункт міжнародної діяльності держав є національні інтереси, які передусім полягають у забезпеченні власної безпеки, отриманні економічної користі.

3. Виходячи з того, що нац.. інтереси держав різні, вони вступають в протистояння, внаслідок чого домінуючими процесами на світовій арені є міжнародні конфлікти та війни.

4. Головні форми діяльності держав на світовій арені є військова стратегія та дипломатія.

5. Міжнародні відносини мають анархічний характер. Тут немає єдиного центру, що володіє монополією на легітимне насильство.

6. Норми моралі і права не мають реального значення в міжнародній політиці, і використовуються для виправдання постфактум уже вчинених дій.

7. Результатом прагнення кожної держави до максимального задоволення інтересів є встановлення в світовій арені певної рівноваги – баланс сил.

У 80=х роках минулого століття політичний реалізм почав трансформуватись у неореалізм. Неореалізм, визнаючи головні постулати класичного реалізму, вказує на існування глобальної міжнародної системи, яка впливає на поведінку держав.

53. Основні підходи до аналізу міжнародних відносин: неолібералізм.

Представники: Джозеф Най, Розенау, Р. Кеохейн.

Являє собою альтернативу реалізму:

1. Окрім держав на світовій арені діє велика кількість «акторів поза суверенітетом» - наднаціональні організації.

2. Визнається анархічний характер міжнародної системи, проте вплив анархії на міжнародну систему поступово послаблюється через відносно велику ступінь залежності багатьох держав. Ця взаємозалежність визначається економічними зв’язками, загальною зацікавленістю держав у забезпеченні миру та спільними економічними проблемами.

3. Головна мета держав у міжнародній взаємодії – максимізація економічної користі.

4. Міжнародні актори намагаються змінити середовище своєї взаємодії, щоб зменшити почуття небезпеки та недовіри та розширити можливості для співробітництва.

5. Міжнародні інститути спроможні мобілізувати політичні ресурси для здійснення наднаціонального примусу, що зменшує ступінь анархії.

Домінує співробітництво, а не конфлікти та війни.

54. Основні підходи до аналізу міжнародних відносин: світ-системна теорія.

В кінці 70-х років з’являються світ-системна теорія. Її основа – неомарксизм та теорія залежності (Франк, Валлерстайн).

Історія людства знає 2 типи соціальних систем: 1-й – міні-система – примітивні самодостатні суспільства; 2-й тип – світ-системи.

Світ-система є певним територіально-часовим простором, який охоплює багато політичних і культурних одиниць, але у той же самий час є єдиним організмом, уся діяльність якого підпорядкована єдиним системним правила. Валлерстайн виокремлює 2 види світ-систем:

• світ-імперії, які мають політичну єдність, єдину політичну систему, де панує один соціологічний організм. (Римська імперія)

• світ-економіки. Вони не мають політичної єдності, нестабільні або зникають або перетворюються на світ-імперії. (сучасний устрій).

Сучасна світ-система є капіталістичною світ-економікою, яка сформувалася у Зах. Європі у добу Відродження, а з часом поступово поширювалась на інші регіони у формі політичної та економічної експансії окремих держав і торгівельних об’єднань.

Сучасна світ-система має ієрархічних устрій, в ній виокремлюють: ядро, периферію та напівпериферію. Держави-ядра експлуатують периферію та напівпериферію через нерівний торгівельний обмін. При цьому розрив між ядром і периферією постійно зростає.

Кордони між трьома зонами достатньо умовні, і перехід з однієї до іншої цілком можливий, тому держави ведуть постійно боротьбу за своє підвищення в ієрархії.